Ювілеї – це радше данина круглим цифрам і мірам часу, аніж щось раціональне. Це потреба ділити той час на проміжки, щоб зрозуміти зміни.
Для когось із нас більша частина життя пройшла в СРСР, для когось – половина, комусь він визначив дитинство. Для однолітків Незалежності, СРСР – це щось типу Австро-Угорської імперії, котра все далі відходить в історію.
Що здобули
Після падіння радянської імперії незалежність державна та особиста стали фактом. Ми змогли вільно творити, вільно вірити, вільно говорити про свої погляди. Ми отримали матеріальну свободу: зник дефіцит, люди змогли збудувати чи купити нове житло. Мільйони людей сіли за кермо власних машин і нарешті одягнули щось інше від радянського сіро-коричневого одягу. Ми, мабуть, вперше за всю сучасну історію самі формували свої органи влади – і несли за це відповідальність.
У незалежній Україні набагато безпечніше жити, аніж в СРСР. Немає потреби відправляти молодих хлопців в "гарячі точки" типу Афганістану, зникла загроза «холодної» війни і привид ядерної катастрофи, що до кінця 80-х був реальністю. Зник тотальний контроль КДБ, а, отже, і страх несподіваного політичного арешту, котрому у пізньому "совку" із задоволенням надавали кримінальних або психіатричних рис. Зник страх бути вигнаним із роботи за хрещення власної дитини чи виключення з комсомолу (і "автоматом" – з університету) за правдиву розповідь про репресованих батьків чи дідів. Стала доступнішою інформація про загрози для людей – а, отже, нічого схожого на виганяння дітей на київську першотравневу демонстрацію 1986-го уже не відбудеться.
Ми змогли вільно любити нашу Україну, випустивши це почуття із підпілля, із гетто – і згадувати тих, кого любимо. Величезний шар документів про репресованих у 40-50-х роках став доступним, підкріпивши і доповнивши собою сімейні легенди. Особливою є увага до церкви у підпіллі, до борців за Незалежність. Незалежність дала нам змогу справді любити свою Батьківщину: Майдан був перш за все актом громадянської любові.
Що втратили
Ці 20 років були роками втрат для кожного з нас. Перша і найбільш відчутна втрата – практичне зникнення соціальної держави. Ми перестали отримувати безкоштовне державне житло. Освіта і медицина є, по суті, платними.
Дикий капіталізм приніс і дикі умови праці - чорну зарплату, практичну відсутність відпусток, скасування по факту так званого "декрету" (відпустки у зв’язку з вагітністю), котра залишилася, по суті, тільки на державній службі.
Змінилися матеріальні відносини. Зник феномен "зробити за пляшку" або "дістати по блату" – зараз все коштує грошей. Базові речі коштують дорожче, важливе переоцінено: люди витрачають до 3/4 своїх прибутків на харчі і оплату комунальних послуг.
Обрана влада стала навіть більш безконтрольною, аніж комуністична: у старі часи "заява в обком партії" чи стаття в обласній газеті могли щось змінити, зараз – ні. Відтак, у цьому плані ми стали менш вільними, аніж тоді.
Життя стало більш небезпечним: повністю зникла стабільність, майже неможливо планувати на кілька років наперед, бо ситуація змінюється надто різко, і здебільшого у гірший бік. Криміналітет зробив вечори небезпечними у кожному місті, а загроза беззмістовного і безпощадного тероризму зайняла місце страхів "холодної війни".
Нові часи несуть із собою нові виклики: цифровий простір має "ідеальну пам’ять". Відтак, якщо колись можна було сподіватися на "обман системи", то сьогодні комп’ютери несуть із собою втрату приватності.
Ми втратили оте чисте відчуття любові, коли країна стала державою. З’ясувалося, що в омріяної вільної України – бюрократичне обличчя, а часто – і бандитський оскал, що вона так само нехтує українським, як і її радянська попередниця. У багатьох виник сумнів: а чи справді народилася нова держава, чи вона тільки змінила одяг, залишившись тією ж УРСР?
Епоха споживання перетворила багатьох із нас на матеріалістів, зробивши речі мірилом людини. Волонтерство і колективізм, штучно стимульовані в СРСР, майже відмерли. Здобувши пам’ять, ми збайдужіли до неї – достатньо поглянути на стрілецькі чи повстанські могили з обшарпаними хрестами у деяких галицьких селах.
Чого ще не було
У модерному часі ми ніколи не мали повноцінної свободи. У нас, у 20-му столітті, ніколи не було вільного суду, не було чинного закону, не було справедливості. Все вирішувала або логіка окупанта (чи австро-угорського, чи польського, чи нацистського, чи радянського), або логіка війни (судочинство УНР-ЗУНР або УПА). Свобода пересування також досі залишається міфом: "залізну завісу" змінила "шенгенська стіна": старі "колючі дроти" апгрейднули, відповідно до новітніх технологій, камерами і датчиками руху. Більшість українців так і не змогла доступитися до світових знань, незважаючи навіть на доступ до Інтернету.
Ми ніколи не знали безпеки – ні в бездержавні часи, ні тепер. Міліцейське свавілля і тоді, і тепер може торкнутися кожного, а 90% обвинувачувальних вироків у судах не сприяють оптимізму. Життя ніколи не було по-справжньому стабільним: якщо в СРСР ми дізнавалися про нові "дефіцити", то тепер – про нові ціни.
У нас ще не було справжнього гуманітарного капіталу – його руйнувала заідеологізованість минулої імперії, а зараз знищує споживацтво. Тому належить ще створити отой комфорт буття, з його ввічливістю і зручністю, у якому повага і любов очевидні, як дихання і ходіння, коли немає потреби відбирати в іншого його кусок хліба, щоб наїстися самому.
У нас ще не було суспільства, вільного від тютюнової та алкогольної залежності й сімейного насильства, від нерівного становища чоловіка і жінки. Отже, наша справжня незалежність – ще попереду.
Насамкінець
Цікаво було б підбити такі ж підсумки через 20 років – чи стане наша Україна вільнішою, справедливішою, безпечнішою – чи буде нам легше і приємніше її любити, аніж сьогодні. Що ми хотіли б для цього зробити? Можна спробувати втілити план реалізації системи свободи і безпеки, та чи можна запланувати любов?