Звільнення Авакова за власним бажанням з посади міністра МВС два місяці тому, авжеж, не було неочікуваним. Про можливу заміну «вічного міністра» політологи та політологині наввипередки торочили ледь не від першого дня «другої каденції» Авакова за президентства Зеленського. Аваков виглядав чужорідним елементом у молодій та амбітній команді «кварталівця», що у своїй боротьбі за булаву робив ставку на імідж антисистемного політика принципово нової та іншої якості. Не великою несподіванкою було й призначення на цю посаду людини з оточення Арсена Борисовича – Дениса Монастирського.
А от призначення в одне з найважливіших силових міністерств соратника колишнього міністра викликало в більшості українців радше сумну та іронічну посмішку. Повернення Антона Геращенка, цього разу в ролі радника міністра, є умовним, бо нікуди він насправді і не відходив. Іронічна ж та журлива посмішка свідчить про те, що нам, українцям, до такого не звикати. Попри обіцянки Зеленського продемонструвати нову якість української політики, цей театральний трюк з кадровими пертурбаціями в МВС наочно засвідчив, як досі незмінно функціонує держава Україна. Як держава обмеженого доступу.
Дуглас Норт, Баррі Вайнґест та Джон Волліс у 2009-му завдяки Кембриджському університету опублікували спільну працю «Насильство та суспільні порядки». У цій книжці автори обстоюють доволі просту теорію. Суть цієї західноцентричної теорії полягає в поділі країн на держави обмеженого доступу та держави вільного доступу. Держава обмеженого доступу є державою, в якій монополія на найважливіші рішення та головні економічні й політичні важелі впливу зосереджена в руках невеличкої та закритої елітної групи. Вирішувати, як розпоряджатися цими ресурсами, має право тільки еліта – через близькі та особистісні стосунки учасників й учасниць цього «закритого клубу» та шляхом внутрішніх дискусій. Влада в державі вільного доступу своєю чергою розпорошена між різними інституціями і тією чи іншою мірою належить широким прошаркам населення.
Цікавим є опис причин і перебігу трансформації держави обмеженого доступу в державу вільного доступу. Цей перехід ключові західні держави розпочали у XVIII-XIX ст. та завершили у XX cт. Основною причиною цього переходу дослідники вважають невдоволення еліт наявною системою. Єдине вирішення цієї кризи еліти вбачають у створенні незалежних від міжособистісних стосунків та забаганок груп впливу чітко регламентованих правил прийняття рішень та умов функціонування влади як знеособленого інституту. Після цього, якщо вірити книжці, нова система поширюється від еліти на решту населення, що в підсумку призводить до всебічної демократизації. Як заведено казати, риба гниє з голови. І не тільки гниє.
Держава вільного доступу демонструє інституційну єдність, стабільність та економічне зростання, тоді як держава обмеженого доступу зазвичай потерпає від постійної соціальної чи економічної нестабільності. Але процес переходу до держави вільного доступу відбувається саме завдяки рішенню еліт, а не через страх можновладців перед пересічними громадянами та громадянками, які вимагають прав і свобод. Якщо цю теорію прикласти до українських реалій, стає очевидним, чому після Євромайдану еліти і надалі поводилися так, ніби прецеденту скидання влади не було. До того ж тільки дуже наївна людина заперечуватиме підтримку протестів 2013-2014 років частиною української еліти. Еліта, що не була за Януковича, не вбачала в Євромайдані персональної загрози.
Українська корупція – це не просто корупція в західному розумінні цього явища, а складна система міжособистісних зв'язків, неформальних домовленостей, непрозорих правил функціонування за відсутності держави як працюючого інституційного механізму. Не завжди цей тип корупції можна повністю обмежити законами та викорінити антикорупційними органами, оскільки такий тип корупції є більш складним та всеохопним, якщо бажаєте, системоутворювальним. Головним вигодонабувачем цієї системи була і є еліта (байдуже – «нова» чи «стара»). І саме з неї починаються зміни в бік переходу від держави обмеженого доступу до ефективної моделі держави вільного доступу. Геращенко залишився в міністерстві, а Авакова замінили близькою до нього людиною не через те, що в нас «замала лава запасних» або не вистачає професіоналок та професіоналів. Це сталося, бо поближнє коло соратників Авакова знається на тому, як працюють неформальні механізми ухвалення рішень, кому і як у разі потреби зателефонувати, в який спосіб поза інституціями розв’язати ту чи іншу проблему в МВС та як заручитися підтримкою впливових представників та представниць системи. Перелічені навички і знання в державі обмеженого доступу цінуються значно більше, ніж професійність та принциповість. Зеленський привів до влади нове покоління, але це не відіграє жодної ролі, оскільки успішна держава функціонує не тільки завдяки здібній та (хочеться сподіватися) непідкупній еліті. Справжня держава – це налагоджені та незалежні інститути з прозорими правилами існування й авторитетом у суспільстві.
Один політолог після обрання в Америці президентом самозакоханого, егоцентричного та антисистемного Трампа стверджував, що не треба цього лякатися, бо американські інститути та потужна політична система не дадуть їх зруйнувати і завдати надмірного лиха, навіть якщо на чолі системи з'явиться така специфічна персона як Трамп. Політолог мав рацію. Америка за класифікацією, поданою в праці «Насильство та суспільні порядки», належить до держав вільного доступу. В Україні на головній посаді теж опинялися різні й цікаві люди, і, на жаль, нічого це не змінило. Принаймні на краще. Причина неуспіху України не тільки в корумпованості, клановості та олігархічності. Наша головна проблема в тому, що Україна – антиінституційна держава обмеженого доступу, і жодна елітна група, яка здобувала владу, не прагнула цього змінити. Корупція, монополії та олігархи – всього-на-всього наслідок відсутності в Україні ефективних, стабільних та незалежних інститутів.