Будь-яка війна – це трагедія, це помилки політиків, це невинні жертви. І якщо дивитись на неї тільки крізь призму цих понять, то ніколи не вдасться розгледіти національних інтересів, боротьби цінностей та ідеологій чи агресора і жертву.
Люди схильні все дуже спрощувати або дуже ускладнювати. З одного боку, ми вважаємо, що президент має допомагати кожному нужденному, а з іншого – віримо в теорію змови й масонський всесвітній уряд. Людська свідомість не шукає логічних пояснень і не оперує фактами. Ми спрощуємо, щоб краще розуміти, або ускладнюємо, щоб пояснити свою неспроможність досягти успіху.
У гібридній війні проти України Росія вже використовувала схильність людей до теорій змов. Нав’язувалася думка (подекуди цілком успішно), що війна в Україні була наслідком дій США, масонів і євреїв. «Братній» народ не винен – це все ці, ну ці, ті, що погані. Але загалом така карта не спрацювала і нині втрачає актуальність. Про причини можна говорити довго, але сьогодні не про них.
Коли нам розказують про якісь сценарії для окупованих частин Луганської і Донецької областей, то опускають один із них. Сценарій, канву до якого Росія дописувала, переписувала й удосконалювала 25 років. Йдеться про Чечню. Якщо уважно подивись російські фільми, які вийшли до річниці початку Першої російсько-чеченської війни, то можна почути й побачити нову риторику від Кремля.
Для прикладу, раніше всіх учасників війни в Чечні, які не підтримували Росію, називали дуже просто – сепаратистами. Тепер такої риторики або дуже мало, або взагалі немає. В окремих фільмах слово «сепаратисти» пролунало кілька разів і то від учасників, котрі коментували ті події. Зате дуже багато говориться про «помилку політиків», що заробляли на війні. Нічого не нагадує? Війну в Луганській і Донецькій областях розпочали погані політики, вони на ній заробляють. А в медіа-просторі все частіше чути від спортсменів, артистів і депутатів, що це війна політиків, не народів, не країн. Винні окремі люди. Якщо 2014 року в інфопросторі лунала теза про конфлікт цивілізацій і різних бачень розвитку, то зараз дедалі частіше коментатори зводять усе до «війни політиків». Замість визначення «сепаратисти» чи навіть «колабораціоністи» все частіше говорять, що люди не мали іншого виходу, їх не чули, вони були змушені. І так говорять не тільки в Краматорську, Харкові, Чигирині чи Одесі, а й Львові.
Нам бачиться гібридна війна тільки у вигляді новин про «розіп’ятих хлопчиків» і «рабів для карателів», але насправді все працює по-іншому. Вплив на свідомість людей, їхнє сприйняття навколишньої ситуації, підтримка чи непідтримка рішень влади або окремих політиків і службовців відбувається через публічне обговорення дражливих і важких тем. Обговорення часто емоційне.
Винищення чеченського народу, великі жертви серед російських солдатів, знищення інфраструктури в Чечні, десятки тисяч вбитих, тисячі закатованих і зниклих безвісти – це досвід, який не можна повторювати, але його треба вивчати. Бо зараз це тільки трагедія народів. Немає винних, немає жертви й агресора – є просто трагедія. Одне загальне і не дуже емоційне слово для кількох років проливання крові. Так само і в Україні в останні кілька років дедалі менше горять про понад мільйон біженців, про знищення інфраструктури, тисячі вбитих українських солдатів і мирних жителів. Ми забуваємо про причини й наслідки та переходимо до загальних понять. У нашому інформаційному полі війна з Росією перетворюється на трагедію українців, росіян, «людей Донбасу». А хто винен, хто все почав, від кого залежить припинення – це неважливо. Нам потрібен діалог, щоб загоїти рани. І ця теза подобається людям щораз більше. Вона ховає за собою все те, що показав 2014 рік – різницю між нами у світобаченні, прагненні розвитку, цінностей та гідності. А забуваємо ми все, бо «українці втомились від негативу і хочуть приємних новин».
Чому так відбувається? Росія вдало користується настроями в країні. Останнє дослідження Соціологічної групи «Рейтинг» показало, що 22% українців відчувають себе незахищеними, і різниця між Заходом і Сходом невелика (21% і 24% відповідно). Найбільша кількість у віковій категорії 30-39 та 50-59 років – 24%. Серед бідного населення країни цей показник 29%. Незахищеність – це не обов’язково через війну, але це та емоція, якою дуже легко маніпулювати через загрозу військових дій. 64% хочуть припинення військових дій на Сході України. Це плюс 6% за два місяці. Найвищий показник у Західній Україні – 68%, а найнижчий у Східній – 60%. Але на противагу цьому показникові тільки для 6% респондентів важливим є зміцнення обороноздатності країни. Бажання миру і відчуття незахищеності призводить до того, що люди готові на все, що їм пропонують.
Також на цьому тлі питання Криму зникає з інформаційного поля України. Моніторинг «Детектор медіа» показав, що в січні кількість новин про півострів була рекордно малою. Зокрема, тільки два канали повідомили про випробування там російських ракет і це були «1+1» та СТБ. У нас дедалі менше говорять про Росію як про агресора, Крим як основний доказ зникає з поля зору.
Тому Росія нав’язує нам думку, що мир має ціну і її можна виміряти в мільярдах доларів. Так, мир має ціну, але ця ціна вимірюється кількістю вбитих солдатів, мирних мешканців, що втратили домівку, але ніяк не грошима.
У теперішньому керівництві Чечні й серед службовців середньої ланки є багато колишніх військових, або «бойовиків» і «бандитів», як їх називала Росія. У якийсь момент Росія зрозуміла просту істину: що не можна купити за гроші, те можна купити за великі гроші. І це ще один елемент, який активно пропагують російські канали й окремі блогери: подивіться, якою красивою і шикарною стала Чечня. Акцент – на розбудові. Не варто пам’ятати про історію, геноцид, виселення, розстріли і вбивства близьких та рідних – у вас же є рівні дороги, красиві будинки, фонтани тощо.
Поки одні дискутують про те, що таке історична пам'ять і про яких героїв треба говорити. Нам пропонують продати свою історію і пам'ять покоління. «Ми візьмемо 100 мільярдів доларів у росіян. Я думаю, що вони хотіли б дати нам їх зараз. Який найшвидший спосіб розв'язувати проблеми та відновити стосунки? Тільки гроші», – сказав минулого року в інтерв’ю The New York Times Ігор Коломойський.
І ця сума не виглядає захмарною для Росії. Це хороше вкладання з перспективою повернути вплив на всю Україну і скасувати санкції. Тому ці гроші швидко окупляться. До того ж витрати на реалізацію «української політики» зараз і так дуже великі, а результату – мало. Точних цифр, які витрачають у Росії на війну в Луганській і Донецькій областях України, не відомо, але аналітики називають суму від 2 до 6 млрд доларів на рік. А колишній радник Путіна Андрій Ілларіонов заявив в лютому 2017 року, що витрати становлять 150 млрд доларів. Але Росія все-таки має нам заплатити за завдані збитки, про те не в обмін на щось.
Вимальовується цікава картина в інформаційному просторі: про Крим говоримо дедалі менше, а на окупованих територіях Донецької та Луганської областей у нас не війна, а трагедія народів, у якій винні абстрактні політики. Нам, як у Чечні, пропонують гроші й нестабільний регіон, у якому є «тільки трагедія», але нібито немає інших питань. Нехай люди й далі будуть озлоблені, бідні, незахищені, але контрольовані.