Розмови про можливі переговори між Україною і Росією дійшли до, так би мовити, інстанцій найвищого рівня. Принаймні в католицькому світі вище посади Папи Римського немає – а цей світ є другою (після ісламського) релігійною спільнотою на планеті Земля. І до голосу понтифіка, до того, що він скаже, так чи інакше дослухається щонайменше частина з 1,378 мільярда католиків.
Тож усе сказане предстоятелем Римської церкви має велику вагу. Нічого дивного немає в тому, що українці досить жорстко відреагували на чергову історію із «заявою Франциска», яка є не зовсім його заявою, хоч і відображає позицію Ватикану (і не тільки Ватикану).
Ідеться про «білий прапор», з яким нібито українці мають вийти до російського агресора на переговори. Звісно ж, такі слова в нашому суспільстві, в нашій країні були розцінені однозначно (та інакше й не могло бути), як заклик до капітуляції. Зважаючи на резонанс, пресслужбі Святого Престолу навіть довелося пояснювати, що (а) білий прапор – це не про капітуляцію, а про переговори, (б) і взагалі про білий прапор сказав не сам понтифік, а його інтерв’юер, такий собі журналіст Лоренцо Буккелла, якому Папа і дав інтерв’ю.
А з іншого боку – хіба єпископ Римський не мав права сказати те, у чому його звинуватили українці? Згадаємо ж, що очільник Католицької церкви є вікарієм, себто заступником, намісником на землі самого Ісуса Христа. Того самого Сина Божого, який зустрів у Гетсиманському саду своїх ворогів, по суті, із тим самим білим прапором – про який ідеться у цій історії. Тож нічого нового, нічого несподіваного чи, прости Господи, єретичного Хорхе Маріо Берґольйо не сказав. Навіть якщо сказав.
Та є один нюанс. Якщо вже проводити паралелі між Ісусом Христом та Україною, то можна знайти в історії нашої країни щонайменше один «білий прапор» (насправді ж більше, та не будемо далеко заглиблюватися) – після визвольних змагань 1917–1921 років. І щонайменше одну «Голгофу» – 1932–1933 років. На Сході. На Заході – це те, що відбувалося між «золотим вереснем» 1939-го і втечею «перших совітів» від наступу військ Третього Райху. І «воскресіння», коли Україна таки подолала смертю смерть, проголосивши незалежність…
Тільки от у підсумку ми дійшли по нашому (не хочеться говорити «вічному») колу знову до точки, коли навкруги починають говорити про «білий прапор». Тоді як у Сина Божого, з технічної точки зору, уся та історія стала одноразовою – загинув, воскрес і на цьому історія земних страждань закінчилася, почалося Царство Боже. Україна ж у зовсім іншій ситуації. І якби Папа знав історію попередніх переговорів з білим прапором (чи без білого прапора, різниця тут мінімальна) – зрозумів би всю безглуздість подібного розвитку подій. Бо ворог уже довів, причому неодноразово, що вести з ним перемовини – це прирікати себе, якщо хочете, на вічну геєну вогняну. З невеличкими перервами на більш-менш спокійне існування. Яке, втім, рано чи пізно все одно закінчується біля точки «білого прапора».
Втім, давайте згадаємо, що Франциск – не тільки лідер католицької спільноти, не тільки заступник Ісуса Христа на цьому світі. Він ще і, хай як банально це прозвучить, людина. Зі своїм світоглядом, зі своїм життєвим шляхом. Зі своїм походженням, якщо хочете. І все це так чи інакше, хоче сам сеньйор Берґольйо того чи ні – дається взнаки. Бо ж навряд чи можна відділити ту велику діяльність, яку провадив один з попередників Франциска, Папа Іван Павло ІІ, від того, що він був поляком, тобто членом того народу, який постраждав і від нацистського агресора, і від комуністичного окупанта.
А нинішній понтифік – аргентинець. Тобто латиноамериканець. А це, якщо не зважати на винятки на кшталт Хав’єра Міллея (які, як відомо, якраз і підкреслюють правила), майже завжди – носії, прихильники чи просто пасивні реципієнти лівої ідеології. Яка, так уже склалося з певних історичних причин, була антизахідною і промосковською. Була і залишається. Фактично Папа Франциск – це певною мірою уособлення того самого колективного Півдня, за який зараз іде боротьба між колективним Заходом з одного боку і тираніями Сходу (Китай, Росія, меншою мірою Іран) з іншого. Із перевагою саме диктаторської частини світу.
Тож, якщо сприймати заяви Франциска як слова Хорхе Берґольйо – усе стає на свої місця, причому без жодних релігійних складових. Колективний Південь в принципі не підтримує Україну у війні з Росією. Ця частина світу традиційно є більш прихильною до СРСР/Росії, ніж до США. Тож кому бажатиме перемоги у війні питомий член цієї гігантської спільноти? Зрозуміло, що не Києву, тобто не Вашингтону.
От що в історії з «білим прапором» чи то Папи Франциска, чи то журналіста Буккелли є головною суттю. Те, що понтифік є органічною частиною свідомості колективного Півдня. І тому його слова будуть почуті та підтримані тим світом. Світом, за який і Заходу, і Україні потрібно боротися.
До речі, згадайте, як дехто з українців скептично поставився до візиту нашого президента на інавгурацію президента аргентинського. А це, між іншим, був дуже важливий геополітичний крок. Крок на ту територію, яка слухає не виступи президента Джо Байдена, а проповіді Папи Римського Франциска. Який так чи інакше продовжить гнути свою лінію. І протидіяти їй потрібно не тут, в Україні, а там, у тому світі, на який і розраховані слова понтифіка колись західної і європейської, а нині все більше південної, латиноамериканської й африканської Католицької церкви.