Не часто Україна безпосередньо опиняється в центрі уваги світових медіа. Всі ці поодинокі випадки можна легко перерахувати в досить куцому ряду: катастрофа на Чорнобильській АС, проголошення незалежності Україною, вбивство журналіста Георгія Гонгадзе у 2000 році, Помаранчева революція 2004 року, суд над недавнім прем’єр-міністром Юлією Тимошенко та оголошення їй абсурдного обвинувального вироку.
Всі, окрім першої події, сталися в уже незалежній українській державі, а отже й відповідати за це маємо ми – українці. Уклавши ці події в один ряд, можна побачити певну тенденцію. Вона пов’язана із різними спробами молодої України вирватися із російської орбіти, стати по-справжньому незалежною державою. Коли в 1991 році розвалювався Радянський Союз, центральні сили виглядали розгубленими та дезорієнтованими. Тодішня владна еліта намагалася зі всіх сил зорієнтуватися, щоб вскочити у відповідний потяг, який би успішно і без втрат доставив її у щасливе майбутнє. Більшість вскочили, а у випадку УРСР акція увінчалася успіхом майже для всієї радянської партноменклатури. Тоді всі думали виключно над тим як вижити і майже ніхто не уявляв, що потрібно реформувати економіку, соціальну сферу та провести серйозну державно-політичну реформу. Тоді світ досить скептично дивився у бік України, мовляв, утримається незалежною – тоді й поговоримо.
Україна пострадянська
А тим часом пострадянська Україна виживала як могла і навіть не думала про будь-які реформи, зрідка оглядаючись у бік Росії і передираючи у сусідки один за другим приватизаційні закони. Період первісного накопичення капіталу відбувався ідентично у двох ще донедавна радянських республіках. Ваучерна приватизація, бартерні схеми розрахунків, багатомісячні заборгованості виплати зарплат і пенсій, блискавично перетворювали одних на вкрай зубожілу масу, а других на казково багатих людей. Найбільш успішними скоробагатьками тоді ставали ті, хто був причетним до розподілу бюджетних коштів, умів скористатися із ваучерної приватизації або займався транзитом та постачанням енергоносіїв. Напевно найбільш важкими і понурими для громадян України були часи з 1992 по 1995 рік. Приховане безробіття, тотальне безгрошів’я, яке помножувалося на «веєрні» відключення світла по всій країні. В енергетичній галузі панували цілковитий хаос і розбій.
Кардинально змінилася ситуація, коли в 1999 році паливно-енергетичне відомство в уряді В.Ющенка очолила недавній президент «Єдиних Енергетичних Систем України» Юлія Тимошенко. Очолюючи ЄЕСУ протягом 1995-1997 рр., Юлія Володимирівна була надзвичайно добре обізнана з кримінальними схемами на енергетичному ринку України. Тому, ставши віце-прем’єром з паливно-енергетичного комплексу, вона розпочала справжній хрестовий похід за декриміналізацію галузі. В результаті заборони бартеру, та перешкоджання виведенню посередниками коштів у офшорні зони, зламання так званих троллінгових схем, Тимошенко добилася наповнення державного бюджету. А це в свою чергу дало можливість виплатити заборгованості із зарплат та пенсій громадянам України, які місяцями їх не отримували. Завдяки політиці декриміналізації ПЕК уряд здобув додаткових 9 мільярдів гривень, які відразу виділили на погашення заборгованості. Емоційне піднесення, яке запанувало серед населення не могло компенсувати урядові В.Ющенка ненависті і брутальної протидії з боку тих, кому увірвалися велетенські надприбутки. Розпочалася жорстка боротьба за владу в енергетичній сфері.
Втрати і здобутки
Спочатку найбільш суттєвих втрат зазнали власники українських обленерго. Тимошенко фактично розтрощила їхні налагоджені схеми виведення грошей в офшорні зони. Тут залишається відкритим тільки одне запитання, чому Л.Кучма вдався тоді до менеджерських послуг В.Ющенка та особливо Ю.Тимошенко? Він їм ніколи не довіряв, та й сам часто «грішив» через посередників, поповнюючи у напівлегальний спосіб свої банківські рахунки. Однією з версій такого кроку президента Л.Кучми може бути ситуація колапсу в економіці, особливо в енергетичній сфері, з якою він, будучи тісно пов'язаний з різними кланами та угрупованнями, особисто не міг впоратися. Потрібно було знайти людину, яка б добре зналася на цих схемах і була б готовою здійснити найрадикальніші кроки. Кучма, можливо, сподівався навести лад чужими руками і потім делікатно відмовитися від послуг цих кризових менеджерів. Але не так сталося як гадалося. У обох менеджерів зіграли особисті політичні амбіції, а відчувши підтримку населення України обоє заходилися нарощувати власний політичний капітал.
Бурхлива діяльність віце-прем’єра з питань ПЕК не припала до густу не тільки новоспеченим українським олігархам, але й російським, оскільки вона намагалася вивести з тіні систему постачання російського газу в Україну та особливо до Європи. Газові контракти Росії та системи розрахунків за проданий газ завжди були таємницею за сімома печатями. Посипалися звинувачення у намаганні Юлією Тимошенко переділити і монополізувати енергетичний ринок України. Намагання визначити і вивести на денне світло всіх можливих посередників та розробити прозору схему закупівель і транзиту енергоносіїв з Росії були потрактовані публічно, як спроба встановити Юлією Тимошенко особистої монополії на цьому ринку. Поширенню таких підозр сприяла також сама поведінка Юлії Володимирівни, яка вперто мовчала про свої статки, та позиціонувалася як доволі незаможна людина. Але її одяг та поведінка явно контрастували зі всім, що декларувалося. Нещирість у заграваннях зі своїм народом робили дуже ситуативним успіх Ю.Тимошенко. В такій ситуації годі було сподіватися на стабільну політичну підтримку електорату. Короткочасне перебування Ю.Тимошенко при владі не дає нам підстав говорити про те, як далеко йшли її плани не тільки щодо руйнування кримінальних схем, але й цілковитого реформування галузі.
Характерною ознакою того часу було також те, що російське політичне керівництво ще не розглядало газ як один із найефективніших чинників ведення зовнішньої політики. Для російських владних кіл важливим було лише одне – акумулювання якнайбільшої кількості грошей на своїх західних банківських рахунках. Тому тоді Росія не дуже переймалася можливостями тиску на Україну через постачання газу, а тим більше, що мала у себе криваву війну в Чечні. Хіба ексцентричний тодішній президент Росії Єльцин міг заявити вряди-годи про бажання закрутити кран на трубі газогону в Україну. Тому антикримінальна революція Юлії Тимошенко могла призвести до порушення «гармонії» в російсько-українських стосунках в газовій сфері. Це не на жарт занепокоїло російських експортерів газу. Саме тоді з’являються і в Росії, і в Україні перші кримінальні справи проти Тимошенко та її родини. Але найбільш знаковими подіями стали прихід у високу російську політику В.Путіна, а згодом і добровільне «зречення» з поста президента Росії Бориса Єльцина. Із відходом від справ Єльцина і появою В.Путіна докорінно змінилася система українсько-російських відносин в енергетичній сфері. Почалася епоха «газової» зовнішньої політики Росії.
Курс на Європу?
Трохи економічно оперившись, Україна в особі Кучми почала все більше заявляти про відхід від багатовекторності, почастішали заяви від українських лідерів про європейський вибір їхньої країни. Проте, сталася абсолютно негадана річ, 16 вересня 2000 року зник відомий український журналіст Георгій Гонгадзе. Історія зі зникненням та плутані пояснення представників влади нічого доброго не обіцяли. Леонід Кучма відзначався на посту президента України жорстким і авторитарним стилем керівництва, через що його політика отримала назву – «кучмізм». Раптом з’явився майор державної служби охорони Микола Мельниченка і запропонував записи таємних розмов у президентському кабінеті. Із записаного випливало, що президент України Л.Кучма, керівник його адміністрації В.Литвин та міністр внутрішніх справ Ю.Кравченко обговорювали план усунення неугодного журналіста. Ситуація була вкрай незрозумілою, оскільки сам майор часто плутався у своїх зізнаннях, не міг точно назвати, за допомогою якої системи здійснював постійний запис розмов. Але історія з брутальним обезголовленням журналіста облетіла цілий світ. Попри бурхливу реакцію світу та протести в середині країни, Л.Кучмі вдалося втриматися на посаді, але він став парією на міжнародній арені. Разом з ним цю долю розділила й держава. Від цього часу, Україна не була дуже бажаним гостем на міжнародних форумах, а про можливу її інтеграцію до ЄС довелося на довго забути. Відлученому Кучмі нічого іншого не залишалося, як знову розвернутися в бік Росії.
Новий шанс
Наступний єврошанс випав для України під час подій 2004 року, які отримали назву Помаранчевої революції. Росія робила відверту ставку на представника донецької олігархії – Віктора Януковича, намагаючись цим утримати Україну в своїй орбіті. Але мирні протести проти виборчих надуживань змусили владу піти на безпрецедентний третій тур в президентських перегонах. Під час цієї карнавальної революції західний світ проявив цілковиту солідарність із проєвропейськими учасниками революції. Розумна і виважена позиція лідерів революції, а саме Юлії Тимошенко та Віктора Ющенка дозволили вирішити вкрай напружену ситуацію мирним шляхом. Україна знову отримала шанс приєднатися до кола європейських держав, об’єднаних в ЄС. Проте, довге розхитування щодо реформ, а згодом персональний конфлікт між обома лідерами Помаранчевої революції привели до цілковитої розтрати позитивного іміджу України. Крім того, президент Віктор Ющенко зовсім не бажав іти на зближення з Росією, де навіть не приховували негативного ставлення до нього. Короткотермінова втрата Росією безпосереднього впливу на Україну була компенсована неймовірним газовим тиском на неї та новітніми технологіями формування негативного іміджу України в Європі.
Наприкінці 2008 року, коли напруження в конкурентній боротьбі між Тимошенко та Ющенком сягнуло апогею, Росія вдалася до безпрецедентного тиску і на Україну, і на країни Євросоюзу. Вона припинила газопостачання через Україну, а кожен день «без газу» бив по міжнародній репутації України. Віктор Ющенко зайняв позицію спостерігача і поїхав на різдвяні канікули в Карпати, а урядові довелося займатися вирішенням газовому конфлікту з Росією. Мало того, український уряд, на думку президента України, не смів усунути із газової схеми найбільшого посередника - Росукренерго. Саме навколо цього посередника розгорнулися найбільші баталії, які згодом вилилися у справжню війну українських еліт.
Надія нова і остання
Після перемоги на президентських виборах мінімальною кількістю голосів Віктора Януковича, політологи та політики не переставали гадати, якою ж буде нова політика щодо Росії та щодо Євросоюзу. Найменший крок на зближення з Росією сприймався частиною українського населення як відхід від Європи і європейських цінностей. А кроки виявилися не маленькими. Україна погодилася на підписання так званих харківських угод, за якими, сподіваючись на знижки на ціну на газ, погодилася продовжити час оренди для флоту РФ у Севастополі аж на 25 років. Угоду підписали, а ціни на газ не зменшили. Навпаки, заговорили про можливість приватизації української газотранспортної системи Росією та вступ України в «Митний союз», а з часом і в «Євразійський союз». Намагання проросійського уряду Януковича завести мову з російськими колегами про перегляд ціни на блакитне паливо, відкидалися Росією на льоту. Росіяни не йшли ані на найменші компроміси. Уряд В.Януковича не придумав нічого кращого, як спробувати грати в самостійну гру, поставивши перед судом за підписання невигідних для України газових контрактів Юлію Тимошенко, натякаючи, що її візаві був російський прем’єр В.Путін. Урядовці Януковича усіляко почали демонструвати перед Росією свої євроінтеграційні прагнення. Благо, наближався час обговорення національними парламентами можливості підписання угоди про асоційоване членство України в Євросоюзі. А європейські політики в свою чергу натякали на добрі шанси цього разу для України. Напевно українські аналітики сподівалися, що вирок суду, який би оголосив угоди, підписані в Москві, злочинними, змусить Росію поступитися в газових переговорах, а прихильне ставлення європейців – чудовим запліччям для України. Проте «справа Тимошенко» послужила лакмусовим папірцем і показала, що тут також не обійшлося і без особистої помсти своїй запеклій суперниці з боку В.Януковича, та й не без покарання з боку олігархів, за зраду інтересів клану і перехід в стан ворога, тобто народу. Результат відомий – сім років ув’язнення для колишнього прем’єр-міністра України Юлії Тимошенко.
Епілог
Спостерігаючи за перебігом судового процесу проти Ю.Тимошенко, в адекватних людей постійно виникали питання: Чому цей цирк у залі Печерського суду відбувся саме тепер? Якими будуть його наслідки? Європа від самого початку оголосила цей процес політичним і нелегітимним. Не буду вдаватися в тонкощі судової процедури, хоча навіть не спеціалістові очевидно, що ні про яке дотримання процесуальних норм та незалежність суду не йдеться. Це була радше дешева театральна вистава, зрежисерована та реалізована аж ніяк не суддею Родіоном Кіреєвим. Напевно не було ні одного впливового європейського посадовця чи політика, який би не висловився про політичний та замовний характер суду над Тимошенко. Прокурорам та суду так і не вдалося довести особистої вигоди для Тимошенко в підписанні саме таких газових контрактів, то на підставі чого тоді був оголошений вирок?
Але найважливішим у всій цій історії є те, що після вироку Юлії Тимошенко Україні нічого сподіватися на підписання угоди про асоційоване членство в Євросоюзі, яке ставало вже майже реальністю. Ні один месидж європейських колег у так званій справі Тимошенко не був почутий в Україні. Тепер і Кетрін Ештон, і Алан Жюпе, і шерег інших європейських політиків в один голос заявляють про вибіркове застосування закону в Україні, про політичну вмотивованість судових вироків та про тиск на опозицію. Європейські депутати один за одним закликають свої парламенти відкласти обговорення про Асоціацію України в ЄС. Після вироку Печерського суду цілий європейський світ опинився перед дилемою: дистанціюватися від України і тим само повернути її в «дружні» обійми Росії, або ж шукати шляхів хоч якось впливати на цього корумпованого і непередбачуваного в своїх діях монстра та того «четвертого», що дихає йому в спину.