Європейську політику сусідства в Україні сприйняли досить прохолодно. Ми не сусіди Європи, а її частина – можна було почути з уст політиків, публіцистів і звичайних громадян. Одночасно влада зробила небагато, аби цю декларовану європейськість наповнити змістом.
В Україні «європеїзація» не стала ані загальнонаціональною ідеєю, ані навіть важливим питанням, на яке кожен мав би визначену думку. У соцопитуваннях зазвичай від однієї п’ятої до однієї третьої опитаних обирають відповідь «важко сказати», якщо стоїть питання про Європейський Союз чи пріоритети зовнішньої політики. Із розмов – чи то з експертами, чи з так званими «простими людьми» - можна переконатися, що формулювання «повернення до Європи» викликає радше роздратування, ніж ентузіазм. Особливо це стосується політиків.
Євросоюзна проблематика не є широко відображена у ЗМІ. Зацікавлення відносинами між Україною та Євросоюзом, європейськими стандартами, дискусією про плюси і мінуси європейської інтеграції України виявляють нішові середовища політологів і громадських діячів, а також деякі журналісти. Однак про це не говорять ні у черзі до лікаря, ні навіть в університетських коридорах.
Геополітичний шпагат
Із досліджень геополітичних симпатій українців, проведених наприкінці 2010 року Інститутом Публічних Справ, випливає, що 54% респондентів хотіли б, аби їхня країна стала коли-небудь членом Європейського Союзу. Водночас 70% хоче, щоб Україна створила своєрідний союз із Білоруссю та Росією. Відсоток зацікавлених інтеграцією в обох напрямах також був значним, становлячи аж 33%. Малюнок 1 показує популярність різних геополітичних орієнтацій серед українців. «Західний варіант» об’єднує прихильників приєднання до Євросоюзу, які одночасно відкидають можливість приєднання до Білорусі з Росією. «Східний варіант» навпаки: це прихильники створення союзу з Росією та Білоруссю, які одночасно відкидають ідею інтеграції з Євросоюзом. «Багатовекторний варіант» - це прихильники одночасної інтеграції України в ЄС та в російські структури. «Невизначені» - це люди, які не мали думки щодо жодного із двох запропонованих напрямів інтеграції.
Малюнок 1. Популярність різних орієнтацій у зовнішній політиці
Джерело: дані Інституту Публічних Справ, 2010
Варто звернути увагу не лише на найчисельнішу категорію шанувальників інтеграції в обох напрямах, а й на те, що друга за величиною є група «невизначених», тобто, осіб, які не змогли сформувати думки щодо того, чи Україна має намагатись отримати членство в Європейському Союзі, чи творити спільний блок з Білоруссю та Росією. Що більше, виглядає на те, начебто обидві категорії громадян – і прихильники багатовекторного варіанту, і невизначені – (разом 63%) застигли у небажанні робити вибір між Сходом і Заходом щонайменше на 10 років, відколи вперше почали проводитись подібні дослідження. Тоді 32% респондентів підтримали одночасно вступ до Євросоюзу і до союзу Білорусі і Росії, а 27% не мало на це запитання відповіді. Різниця між 2000 і 2010 роком не є статистично істотна.
Коли 2005 року мешканців України запитали, хто є найбільше зацікавленим у тому, щоб Україна вступила в ЄС, більш ніж половина (53%) вказала на президента Віктора Ющенка та його оточення, наступних за порядком назвали політиків, пов’язаних з урядом (22%), і аж на третьому місці опинилися «всі громадяни України» (18% опитаних). 15% не змогли відповісти (можна було вибрати кілька відповідей, тому відсотки не сумуються до 100%). Таким чином бачимо, що навіть у період найактивнішого пробудження європейських надій європейська інтеграція вважалася швидше «їхньою» (керівників, політиків) справою, ніж «нашою» (людей, суспільства).
ЄС і Росія
Через більш ніж 50 років функціонування Європейської політики сусідства, коли переговори щодо прийняття угоди про асоціацію України та Євросоюзу входять у завершальну фазу, питання про сприйняття цих старань у країні на Дніпрі набуває особливої гостроти. Тим часом в Україні важко знайти інформацію про те, як суспільство трактує спрямовану до нього Європейську політику сусідства чи Східне партнерство.
Уявлення про це могли б дати соціологічні опитування, які показують динаміку настроїв щодо Євросоюзу. Згадані вище дослідження щодо груп, зацікавлених європейською інтеграцією України, - це результат опитування, замовленого і профінансованого польською установою (Інститут публічних справ) чи США (Pew Global). В Україні майже ніхто цього регулярно не досліджує, або ж, принаймні, цього питання не включають до громадських проектів, про результати яких можна прочитати у пресі чи на Інтернет-сторінках. Винятком є Центр Разумкова (див. малюнок 2), але і цей осередок закинув – як видається – моніторинг таких думок: останні дані датуються 2008 роком.
У результатах опитування, представленого на малюнку 2, звертає на себе увагу велика стабільність суспільних настроїв – якщо пропустити перші дані з листопада 2002 року, то відсоток прихильників Євросоюзу коливається біля позначки 50%, а противників - біля 30%.
Малюнок 2. Чи потрібно Україні вступати до Європейського Союзу (динаміка 2002-2008)?
Джерело: Центр Разумкова
Прибічників західного, європейського курсу України втішив би, мабуть, той факт, що протягом всього періоду досліджень прихильники вступу до ЄС переважали над противниками цього варіанту. Однак ці результати не показують усієї складності бачення українцями свого місця у Європі, адже питання стосувалося не лише інтеграції з Європейським союзом. Тим часом картина геополітичних преференцій українців зовсім не вселяє оптимізму. Йдеться не лише про те, що в очах пересічного українця східний варіант (надання пріоритету стосункам з Росією) і західний (пріоритет стосунків з ЄС) необов’язково взаємовиключні, але також про незвичайну тривалість такої невизначеної позиції, популярність якої не гасне вже щонайменше десять років.
Трохи тут і трохи там
Більша частина українців хоче, щоб Україна увійшла до складу союзу з Росією та Білоруссю, ніж до ЄС
Центр Разумкова у 2002-2008 роках також запитував, якому напрямку у зовнішній політиці Україна повинна віддати першість – стосункам з Росією чи з Євросоюзом. Виявилося, що навіть 2002 р., коли 65% опитаних вважали, що Україна повинна увійти до ЄС, майже кожен третій одночасно вважав, що пріоритетом у закордонній політиці України повинні бути стосунки з Росією.
Що більше, чи не протягом усього часу, коли тривало дослідження (2002-2008), Росію вважали пріоритетним напрямом частіше, ніж Європейський Союз. На короткий проміжок часу, безпосередньо після Помаранчевої революції, тенденція змінилася, і пріоритет Євросоюзу відзначався частіше (40%), ніж пріоритет Росії (35%), але вже наприкінці 2005 року структура суспільних поглядів повернулася до тих показників, які спостерігалися раніше, і від тієї пори є досить стабільною. Близько половини українців вважають, що їх батьківщина повинна стати частиною Європейського Союзу, але – парадоксально – пріоритетом її зовнішньої політики повинні бути відносини з Росією.
Цілком ймовірно, що це явище помітив президент Леонід Кучна, який підчас свого президентства окреслив свою зовнішню політику як «багатовекторну». Вона базувалася власне на небажанні чи неможливості зробити вибір шляху і напряму розвитку України із всіма похідними наслідками. Багато чинників вказують на те, що це був результат важливої і до сьогодні не розв’язаної проблеми української політичної еліти та суспільства із визначенням, у чому власне полягає український національний інтерес.
Соціологи і психологи дошукувалися б коренів цієї проблеми у недостатньо сформованій українській національній ідентичності. Суспільство не має загальної згоди, наприклад, щодо того, як варто розуміти поняття «український народ» і яким є його зв'язок із поняттям «російський народ». Відсутність однозначної відповіді на запитання «хто ми?» значно ускладнює, своєю чергою, відповідь на питання «ким ми хочемо бути?». В результаті, хоча й термін «багатовекторність» зник з офіційного дискурсу вже в період другого терміну президентства Кучми, політична практика залишилась.
Прихильники багатовекторної орієнтації – це «звичайні українці». Серед них є і старші, і молодші, мешканці міст і сіл, освічені і неосвічені, вони не вирізняються навіть виборчими симпатіями чи відсотком тих, хто має закордонний паспорт (19% у всьому опитуванні). Одним словом, їх демографічна структура, політичні погляди великою мірою не відрізняються від загальної картини мешканців України.
Тільки чотири відсотки електорату Віктора Януковича підтримує інтеграцію з Євросоюзом без огляду на Росію
Навіть регіон проживання не став визначальним для цієї групи респондентів. І це дивує, адже погляди українців на світ дуже варіюють в окремих регіонах. Хоча варіант багатовекторності здобув меншу підтримку в західній частині країни і більшу на півдні, це не була вражаюча різниця. Єдиною рисою, яка відрізняє їх від решти співгромадян, є мова, а точніше російська мова, якою вони розмовляють. У цій групі частіше, ніж в інших, можна зустріти осіб, які стверджують, що у щоденному житті спілкуються «мішаною українсько-російською» мовою або «українською чи російською, залежно від обставин». Також частіше вказували «іншу» мову (тобто, не українську, не російську і не «мішану»).
Було б природно, якби використання тієї чи іншої мови нічого не вирішувало, однак в українських реаліях вказування мови, якою людина спілкується у житті (навіть якщо цей вибір потрібен лише, щоб відповісти на питання анкети) вже свідчить про підтримку однієї із сторін. Значна частина «багатовекторних» мешканців України не хоче зробити навіть цього.
Вічно невизначені?
Чи змусять українців робити вибір на користь Сходу або Заходу? Відповідь залишмо фахівцям з питань європейської політики, бо все вказує на те, що коли вже щось має змінитися у стосунках між Україною та ЄС, то імпульс повинен прийти ззовні. Якщо уважніше приглянемося і до внутрішньоукраїнських політичних перетворень, і до динаміки суспільних поглядів, побачимо, що стан невизначеності чи зависання є стабільним. Мабуть, тому, що таку відповідь дають багато людей. Українське суспільство дедалі менше цікавиться Заходом, бо від нього немає видимої користі. Українці бачать також, що з протилежного боку слабшає зацікавлення їхньою батьківщиною. З моменту вступу найближчих сусідів України до Шенгенської зони доступ до них став важчим. Дійсний закордонний паспорт мають сьогодні 19% дорослих мешканців України. Вони не бачать потреби у виробленні документу, який ні для чого непридатний, бо візу отримати важко. Почуття відкинутості Західною Європою поглиблюється. Дивлячись на функціонування консульств Польщі в Україні, важко зробити висновок про дружнє налаштування «Європи» до українців.
Тільки кожен п’ятий українець має закордонний паспорт – привабливість документу є зворотно пропорційною до труднощів в отриманні візи
Політики поводяться найчастіше так, щоб задовольнити свій електорат. Серед електорату теперішнього президента України одну третю – як і серед всіх громадян – становлять прихильники одночасної інтеграції зі Сходом і Заходом. Тих, хто хотів би, щоб Україна вступила до Євросоюзу, серед виборців Віктора Януковича є тільки чотири відсотки. Якщо нинішня влада керується соціологічними опитуваннями, не варто очікувати від них серйозних кроків у бік інтеграції України із Заходом.
Однак не забуваймо, що електорат теперішнього президента – це неповні 50% виборців. Отож не переконуймо українців з проєвропейською налаштованістю, що на Україну ніхто в Європі не чекає.
Автор є науковим працівником Інституту соціології Варшавського університету та експертом Інституту публічних справ
Переклала Марічка Бабінська.
Назва оригіналу статті: «Ukraina – ucieczka od wyboru».
Текст опублікований у межах проекту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом „Nowa Europa Wschodnia”. Попередня стаття проекту: Україна – ЄС: гарячий фініш переговорів