Стаття публікується у межах проекту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом „Nowa Europa Wschodnia”.
Переговори щодо угоди про асоціацію, яка охоплює зону вільної торгівлі між Україною та Європейським союзом, виходять на фінішну пряму. Від їх результату буде залежати, чи прийме Київ модель європейської модернізації. Попри те, що найвищі представники української влади урочисто декларують, що підписання угоди з ЄС є для них найбільшим пріоритетом, справа ця зовсім не є однозначною. У грі, головним призом якої має бути Україна, дедалі активніше виступає Росія, намагаючись заблокувати процес її структурного наближення до ЄС. Яким буде результат цих торгів? Що врешті-решт вибере влада у Києві: модернізацію держави та економіки, згідно з європейською моделлю, чи тіснішу співпрацю з Росією, включно з імовірним вступом у створений під її егідою Митний союз?
Інтереси Києва і Брюсселю
У складних переговорах із Києвом Брюсселю йдеться не лише про те, щоб підтримати майбутні українські реформи і зробити з найбільшого після Росії східного сусіда Євросоюзу свого стратегічного партнера. Так вважає лише частина європейських політиків і експертів. У переговорах, які веде Європейська Комісія, йдеться ще й про конкретні інтереси євросоюзівських підприємств та надавачів послуг, лобістські групи яких протестують проти надмірної відкритості ринку ЄС для українських виробів (передусім сільськогосподарської продукції) і послуг (наприклад, транспортних). Зважаючи на інтереси цього лобі, учасники переговорів з боку ЄС дбають про якомога швидше і ширше відкриття українського ринку для європейського експорту (усунення митних бар’єрів), ширше запровадження євросоюзівського регулювання норм і стандартів продукції, а також ліквідацію бар’єрів для європейських інвесторів.
Зараз, після 16 етапів переговорів, більшість спірних питань було узгоджено. Переломним моментом стала згода Києва на низькі ліміти експорту зерна взамін на відносно високі ліміти експорту українського м’яса до Європейського Союзу.
Однак загальна проблема із поглибленою Зоною вільної торгівлі (SWH+) з точки зору Києва залишається незмінною. Втілення угоди принесе вигоду Україні у далекій, кількарічній перспективі. Натомість воно вимагає дуже затратного пристосування до стандартів ЄС. Ці видатки лягають майже виключно на плечі Києва, одночасно кошти Євросоюзу, призначені на ці потреби, є більш ніж скромними. До того ж підписання угоди про вільну торгівлю з ЄС найімовірніше викличе гостру реакцію Росії у вигляді, як мінімум, згадуваного Владіміром Путіним підвищення мита на українські продукти. Зіставлення потенційних втрат та прибутків стає для Києва дедалі важчим.
Російська контратака
Погрози прем’єра Путіна, що після вступу України до Зони вільної торгівлі з Європейським Союзом щодо Києва будуть застосовані митні ставки, є тільки одним із можливих покарань, які можуть випасти на долю України. Росія має у своєму розпорядженні більший арсенал інструментів, і не випадково британський експерт Джеймс Шерр вже сьогодні застерігає від можливого повторення газової кризи у російсько-українських відносинах.
Однак, вимахуючи батогом, Москва намагається показати і пряник. Під час візиту до Києва 12 квітня прем’єр Путін виступив із малоконкретною пропозицією потенційної вигоди на рівні 6,5-9 мільярдів доларів на рік, які, начебто, отримає Україна, вступивши в Митний союз Росії, Казахстану і Білорусі. Однак ці приблизні суми, взяті «зі стелі», не переконали українську владу. Вона усвідомлює, що пропозиція вступу до цієї організації насправді має на меті не допустити до втілення проекту SWH+. Можливе членство у Митному союзі на практиці означало б велетенський крок назад на шляху інтеграції України у світову економіку: воно викликало б потребу повторних переговорів з усіма членами СОТ (Україна є членом цієї організації, на відміну від Росії, Казахстану та Білорусі) на тему умов торгівлі, зважаючи на те, що митні ставки у Митному союзі є вищими, ніж ставки, допущені СОТ. Вступ до цієї структури, як підкреслює прем’єр Микола Азаров і віце-міністр закордонних справ Павло Клімкін, суперечило б також членству у SWH+, яке залишається пріоритетом Києва.
Та Москва має й інші пряники. Серед найголовніших – ціни на газ. Ціна, яку платить Київ, є однією з найвищих серед європейських країн. Можлива згода Росії на зниження ціни могла б заощадити навіть кілька мільярдів для українського бюджету. Москва, яка протягом останнього року залишалася глухою на заклики Києва про перегляд ціни на газ, кілька днів тому погодилася обговорити цю тему.
Заблокувати шляхи України до євроінтеграції – саме це видається головною ціллю дій російської сторони. Адже ставкою у цій грі є не тільки поточні економічні інтереси, але здатність Росії загалом впливати на економічні процеси і диктувати правила гри у країні, котра, як вона вважає, належить до сфери її впливу. Москва, яка досить довго недооцінювала значення зближення Києва з Брюсселем, тепер побоюється, що укладення угоди про асоціацію включно з вільною торгівлею може розпочати невідворотній процес прийняття Україною європейських правил гри і розбудови держави та економіки згідно з європейськими, а не євразійськими стандартами.
Що зробить Україна?
Останніми днями і європейські чиновники, і найвищі представники влади України одноголосно запевнюють, що їхньою спільною метою є досягнення підписання угоди про асоціацію до кінця 2011 року, тобто підчас головування Польщі у Раді Євросоюзу. Цей варіант виглядає досить правдиво.
Однак не можна виключати ситуації, коли Київ після підбиття балансу доходів та витрат вирішив би відтягувати (можливо, довічно) підписання угоди з ЄС, зміцнюючи одночасно співпрацю з Росією взамін на конкретні економічні вигоди.
Таким чином, бачимо, що в кінцевому результаті все буде залежати від остаточного рішення Києва, а воно – своєю чергою – від щедрості Брюсселю.
На фініші переговорів Україна повинна подбати про максимальне зміцнення власної пропозиції, де це можливо. У справах, пов’язаних із Зоною вільної торгівлі, українцям більше залежить на можливості продавати електроенергію на європейському ринку і на входженні українських автоперевізників на ринок внутрішніх перевезень ЄС. Крок назустріч таким постулатам Києва видається реальним – якщо не негайно, то у середньотерміновій перспективі.
Що стосується позаекономічних справ, найважливішим і для політиків, і для українського суспільства є питання віз. Можлива згода Євросоюзу на пришвидшення етапів встановлення безвізового режиму, яка передбачала б, наприклад, посилення допомоги для Києва в питанні впровадження відповідних стандартів (зокрема у справі біометричних паспортів), добре сприйнялася б над Дніпром.
Тоді, коли загострюється конкуренція між Європейським Союзом і Росією у змаганні за майбутнє України, варто подбати, щоб пропозиція ЄС для Києва була якнайщедрішою. У цьому також (у позитивному розумінні) зацікавлена і Польща. Підписання угоди про асоціацію з Україною у другій половині 2011 року вважалося б досягненням польського головування. Такий успіх мав би цінність і для Східного партнерства: ламаючи атмосферу збайдужіння у відносинах України і ЄС, він став би прикладом для інших партнерських держав, які щойно починають переговори на тему асоціації, передусім для Грузії і Молдови.
Натомість ймовірна поразка переговорів Євросоюзу з Україною при одночасному прийнятті Києвом пропозицій Москви кинула б тінь на польське головування і поставила б під сумнів сенс Східного партнерства.
Переклала Марічка Бабінська
Назва оригіналу статті «Ukraina-Unia: gorący finisz negocjacji»