Як би не відмежовувалися прихильники націоналізму від радянського минулого, їхнє тлумачення націоналістичного підпілля та держави є наскрізь радянським, бо симетрично відтворює усі його кліше.
Чи можемо ми дозволити собі зараз щиру дискусію про ОУН-УПА? Здавалось, після здобуття незалежності з'ясування історичної правди буде пріоритетом українського суспільства. Однак тон та аргументи цілої низки публікацій та державна політика пам'яті свідчать, що адекватне опрацювання цього періоду поки нам не під силу. А серйозна суспільна та наукова дискусія, задекларована бодай тезами Ярослава Грицака 2003 року, так і не мала продовження.
Суспільство досі роздерто між двома фактично антагоністичними версіями подій: демонізацією українського націоналізму та повстанського руху з одного, і його наївною ідеалізацією з іншого боку.
Як завжди, в такій ситуації важко називати речі своїми іменами. Можна у цьому звинувачувати економічну кризу, яка з тимчасового перетворилася на перманентний стан життя суспільства, а відтак служить вибаченням всіх і всього. Мовляв, ми й досі не маємо коштів на науку, є нагальніші потреби. Можна нарікати на викликану тією ж кризою загальну моральну атрофію. Утім, найбільше спричинилися до цього, як на мене, таки два фактори: спадок Радянського Союзу і - (українського) націоналізму.
І якщо корективи у радянський світогляд частково внесло саме життя, то спадок націоналізму так і залишився недоосмисленим. Щобільше, на тлі світоглядного та етичного вакууму він наче набув особливої привабливості, а з огляду на «успіхи» сусідів, зокрема, Росії чи Казахстану - взагалі видається рецептом успіху в сучасному світі, кінцевою зупинкою українського суспільства.
Гадаю, оцінка діяльності ОУН, УПА значною мірою залежатиме від нашого розуміння, що таке націоналізм. З одного боку, саме він наче був тією рушійною силою, яка санкціонувала боротьбу за незалежність, а, отже, є ніби підвалиною сучасної України. І на цьому полюсі він дотичний до визвольних рухів і позитивно конотованого патріотизму. З іншого - і про це нам зараз говорити украй важко - в ім'я української нації та державності було вчинено злочини. І, як не парадоксально, він також несе відповідальність за сучасний стан справ у державі, паралізуючи пошуки суспільного консенсусу. І це не продовження радянських стереотипів, а болісна реальність не тільки інших етнічних груп, які населяли і населяють Україну, але й іншої, української частини цього суспільства, яка в силу обставин опинилася в іншому таборі й набула іншого історичного досвіду.
Як би не відмежовувалися прихильники націоналізму від радянського минулого, їхнє тлумачення націоналістичного підпілля та й узагалі держави є наскрізь радянським у тому сенсі, що симетрично відтворює усі його кліше. Попри всі начебто щирі спроби більш диференційованого висвітлення УПА у підсумку «нових» матеріалів мусить бути однозначна, виключно позитивна оцінка, і, що найхимерніше, - неминуча героїзація «своїх», включно з використанням до болю знайомої радянської лексики і меморіальної стилістики.
Безперечно, було б наївно заперечувати ту величезну роль, яку відіграють спільна мова, культура, історія для консолідації та існування суспільства. Однак таке поширене уявлення про те, що націоналіст є той, хто поважає свою культуру і тільки тоді поважатиме інших, є украй романтичним і стосується лише ідеального «мирного» випадку.
Свій до свого по своє...
Попри розмаїття версій націоналізму можна констатувати одне: його принцип базується на безумовній лояльності до представників власної етнічної групи. Підвищена солідарність з представниками власного колективу загалом дуже симпатична, адже містить чимало переваг: високу мобілізаційну здатність, альтруїзм, солідарність. Водночас у ситуації конфлікту націоналізм нерідко обертається подвійним стандартом. Учинки власного колективу апріорі розглядатимуть як єдиновірні, а під них неодмінно знаходитимуться софістиковані обґрунтування.
Здебільша «непопулярні» заходи, себто застосування насильства і терору, виправдовуються потребою «захистити» націю, вивести її зі стану соціально-політичної чи культурної кризи. Однак успіхи націоналізму ілюзорні, адже в ситуації кризи він схильний діяти за принципом «мета виправдовує заходи». Досягнута таким чином «стабільність» і «могутність», за звичай, є позірною, адже побудована на стратегії спалення мостів. Брутальне ігнорування прав людини та нацменшин повертається до такої системи бумерангом внутрішніх катаклізмів, адже подвійний стандарт назовні стає нормою трактування будь-яких проявів внутрішньої опозиції. Причини таких криз здебільша проектуються назовні, або знаходяться «винні» в межах країни.
Парадоксально, але попри первісну обіцянку рівності й незалежності, націоналістичне середовище інстинктивно гуртується навколо вождя і вибудовує сувору ієрархію. Узурпація влади та встановлення тоталітарного контролю над процесами в усіх ділянках життя виправдовуються надзвичайними обставинами та прагненням консолідації колективу.
Усі згадані тенденції вплинули і на формування українського націоналістичного підпілля. У постанові Великого Збору ОУН від 28 січня - 2 лютого 1929 р. (https://oun-upa.org.ua/) читаємо: «В часи визвольної боротьби лише національна диктатура [sic!], витворена в ході національної революції, може забезпечити внутрішню силу Української Нації та найбільшу її відпорність назовні». У тій же декларації чітко визначаються засади розвитку суспільства: «викорінення лихих наслідків чужонаціонального поневолення в ділянці культури на психіки народу» та підтримка тих мистецьких течій, що «пов'язані зі здоровими проявами в минувшині Української Нації». Безперечно, мають рацію ті, хто вважає, що такі погляди у міжвоєнній Європі були популярними й привели до влади фашистські рухи Італії та Німеччини. Водночас, попри посилення авторитарних тенденцій, ситуація уже Франції чи Польщі значно різнилася від стану справ у Німеччині, адже попри своє досьє Р.Шухевич міг безперешкодно робити бізнесову кар'єру, як і зрештою могли жити і працювати в Галичини колишні діячі ЗУНР та ціла мережа українських організацій. Вважаючи націоналізм та фашизм «звичним» станом тогочасної Європи, ми забуваємо, що уже тоді здійснювалися розпачливі спроби зупинити просування правих. У своїх перших романах «Павутиння» (1923) чи «Зліва, справа» (1929) відомий на той час у Європі журналіст, галичанин Йозеф Рот ретельно фіксує ґенезу націоналістичного мислення, демонструючи, як химерно у ньому поєднується ідеалізм з нігілізмом, соціальна та особиста дезаптованість з прагненням до влади, міщанські ідеали з готовністю пожертвувати своїм життям - і чужим!
Безперечно, однією з причин виникнення українського націоналізму була довготривала дискримінація української громади та репресії, тому питання емансипації українців червоною ниткою проходить крізь усі документи та діяльність ОУН. Однак для досягнення своєї мети націоналісти готові були до крайніх кроків, зокрема до згаданого «національного повстання». З сучасної позиції важко зрозуміти, чим мала б бути така «національна революція» у такій поліетнічній Західній Україні. Але твердження, що «на шляху Національної революції не може бути приязної стрічі і спільного маршу борців з рабами», а для того, щоб «проділати важке завдання відбудови Української Держави треба ще тіснішого з'єдинення українських патріотів, усунення слабодухів, винищення запроданців і перевертнів», не залишають особливих ілюзій щодо того, чого можна було чекати від націоналістичних месій. Події під час і після Другої світової війни показали, що така безкомпромісна постава тільки поглибила трагедію України.
Повернення втраченого раю
Наступним елементом націоналістичної ідеології є ірредентизм, себто ідея повернення утраченої території, прав і свобод і т.д. Нерідко такі вимоги є обґрунтованими. Однак перебування у стані тривалої дискримінації надто легко підживлює уявлення про «золоту добу», а відтак спонукає до відновлення ідеальної національної «гармонії». Саме тому етнічні чистки та виселення польських мешканців з Волині чи Галичини націоналісти вважали і вважають «природнім» кроком, «відновленням історичної справедливості». З позиції націоналістичного світогляду такий крок видається найефективнішим, адже позбавляє від необхідності тривалого і копіткого переговорного процесу, у якому неминуче довелося б іти на компроміс.
Відтак, про якусь громадянську солідарність з поляками та євреями не могло бути й мови. Рятували їх радше прості люди та священики, сусіди; перед схожою проблемою стоїть і польська АК. ОУН хоч і не вважала євреїв головним ворогом, однак таки «знаряддям большевицького режиму». ОУН-УПА згадала про права меншин і, зокрема, євреїв щойно у 1943 р., коли «єврейське питання» було фактично «вирішено». Аби позбутися ілюзій щодо «інтернаціоналізму» ОУН, варто лишень ознайомитися з протоколами Ради Сеньйорів, органу, який мав захищати інтереси українців супроти окупаційної влади, від 19 липня 1941 р., коли обговорювалося єврейське питання. Серед провідних українських діячів панувала одностайність: євреї підлягали або виселенню до ґетт, або знищенню, при чому відомий член проводу ОУН Степан Ленкавський, погоджуючись загалом з цими пропозиціями, радив лише зберігати тих євреїв, які «корисні» та мають авторитет серед українців, а також вихідців з мішаних сімей.
Механізми віктимізації
Відомий турецький психотерапевт Вамір Волькан, що працював посередником у багатьох кризових точках планети, зокрема, у Палестині та Косово, зазначає: за умови, коли реалізувати ірредентські прагнення з різних причин, наприклад, з огляду на більші ресурси панівної групи, неможливо, у спільноті може розвиватися віктимізація, себто комплекс жертви. Якщо у менш травмованих суспільствах людська смерть як така викликає смуток і жалобу, то для віктимізованої громади смерть є початком життя, новонародження в ідеальному світі відновленої національної гідності. Для віктимізованої спільноти раціональні цілі боротьби - збереження громади та її культурних традицій, виховання дітей у повноцінних сім'ях та розвиток соціально-економічної, культурної структури громади - відходять на задній план. На перший план виходять більш ірраціональні «символічні» чинники: збереження «честі», помста ворогові, заради яких в жертву приносять і родину, і власне життя. Боротьба та опір стають самоціллю і втрачають зв'язок з первісними гуманітарними цілями громади.
Аби переконатися у тому, що самогубчою боротьба ОУН виглядала не тільки „з висоти сьогодення", але й для прозірливіших членів самого повстанського руху, варто зацитувати Тараса Бульбу-Боровця, одного з ініціаторів УПА на Волині. У відповідь на криваві сутички між окремими повстанськими формуваннями на Волині у листі до проводу ОУН-УПА Бульба-Боровець пише: «Це правда, що Ваша партійна мережа в деяких областях Західньої України досить поширена, але чи цього вистачить, щоб збудувати велику самостійну соборну українську державу? Мало закинути сітку в глибоке море. Важливіша річ - витягти її звідти цілою. Скажімо, що Ви сьогодні маєте 10, 20, З0, 40 або навіть 100 тисяч партизанів. Чи ця сила зможе оборонити Україну тоді, коли та справа вимагає щонайменше тримільйонової армії та однодушної постави всього народу? При Ваших методах вистрілювання українців з Червоної армії, колишніх українських комуністів, комсомольців та бичування українського активу, як це було на Житомирщині, душення путом своїх найкращих людей - Ви не змобілізуєте цієї армії, а навпаки - знищите самі себе й тих, які єдині могли б збудувати українську державу».
Майже 10 років після війни, коли, здавалось, стали очевидними усі жахливі наслідки націонал-соціалізму, у статті на честь Романа Шухевича «Командир - Провідник», що вийшла 1954 р., а згодом була безкоментарно передрукована 1968 р., Бандера неухильно продовжує «довоєнну» лінію, наголошуючи на конечності приходу Шухевича і фіксуючи як на сьогодні доволі моторошний портрет провідника УПА: «замість кволости, застою, внутрішнього замкнення і неактивності назовні мусив прийти новий курс, який заступав і уосібнював Роман Шухевич: рішуча, динамічна активність, бойовий широкий розмах у революційній діяльності, безкопромісовість і прямолінійність у самостійницькій політиці, ідеологічна чистота і чіткість, а передусім - правда, себто, однозгідність діла зі словом, виметення фразеологічного баламутства».
Оцінюючи невдалу спробу встановлення Української держави під німецьким протекторатом, Бандера навіть з повоєнної перспективи ані словом не проблематизує союзницького стосунку з тоталітарною злочинною державою, не кажучи вже про Голокост чи інші злочини нацистів. З огляду на розпачливе становище навряд чи хтось звинувачував би українських націоналістів за вимушений, ситуативний зв'язок з німцями. Але він не був випадковим, адже націоналістичні середовища Європи загалом перебували «під враженням» від «досягнень» Райху. Для Бандери помилка Німеччини була лише у тому, що вона не зуміла для взаємної згоди скористати з підтримки українських націоналістів: «Німеччина мусіла виявити своє правдиве ставлення до волі українського народу і до творених ним фактів, щоб відразу була ясна платформа взаємовідношення - дружби чи ворожнечі. [...] Військові відділи Дружин Українських націоналістів (ДУН) мали чинно доказати, що Україна готова, крім власної революційної боротьби, поставити на фронт проти Москви своє військо у спілці з Німеччиною, коли вона пошанує державну суверенність України і буде трактувати її як союзника».
Суперечливість УПА криється у тому, що повстанський рух виник під впливом важких травм і репресій, які зазнала українська спільнота, і був виявом розпачливого опору мешканців цієї країни. Водночас цей опір щодалі, то більше набирав форм колективного самогубства, ексцесу, залишаючи по собі такий важкий спадок, як етнічні чистки, ліквідацію опонентів, застосування терору до «ворогів» і до своїх. Справді, в умовах партизанської війни, війни взагалі, етичні пороги стираються, тому судити про такий час украй складно. Однак такі події завжди мають перед- і післяісторію.
Тому висока кількість жертв і неперебірливість у методах не були випадковими, а запрограмовані світоглядом. І тут ОУН стає дивовижно подібною на свого запеклого ворога - «російського імперського большевизму», якому відомий і терор, і вождизм, і - нездатність покути.
У своїй праці про націоналістичні підпілля Центральної та Східної Європи німецький дослідник Штефан Трьобст зазначає, що терор, який ці підпілля застосовували до своїх опонентів, від початку був спрямований і проти внутрішніх «ворогів», та з огляду на умови суворої конспірації нерідко набирав параноїдальних рис. Так, згідно наказу СБ ОУН від 10 травня 1944 р. до запідозрених у зраді осіб слід було застосовувати родинну відповідальність, яку провід скасував щойно у травні 1945 р. Уявити «стандарт» проваджених СБ «блискавичних» слідств і кількість невинних жертв неважко. За даними польського історика Гжегожа Мотики, автора фундаментальної, досі неперекладеної праці про українську партизанку, лише у 1945 р. крайовий референт СБ у групі «Південь» М.Козак «Смок», що діяв на Волині, від 1 січня до 1 жовтня розглянув 938 справ проти членів підпілля, з яких головно за підозру у зраді було ліквідовано 889 осіб!
Безперечно, розкладові повстанського руху сприяло й інтенсивне агентурне «розпрацювання» НКВД та значні втрати українського підпілля. Утім, сприяла внутрішнім чистками передусім безкомпромісна ідеологія ОУН, яке неминуче привела її до внутрішньої боротьби за владу. Конфлікт між Бандерою та Мельником був лише початком цього протистояння, яке на Волині вилилося у справжню війну між відділами отамана Бульби-Боровця та ОУН-УПА, а в Галичині привело до ліквідації низки діячів-мельниківців, наприклад, Ярослава Баранівського, що викликало хвилю обурення в українських колах та осуд з боку самого митрополита Шептицького. Суміщення посад, домінування в УГВР були не тільки наслідком діяльності в надзвичайних обставинах, але й іманентною тенденцією авторитарно зорієнтованого руху.
Криївки розчарування
Видається, що адекватне осмислення ОУН-УПА великою мірою гальмує дискусія - вірніше її відсутність - навколо спадку радянської системи. Без сумніву, активна співпраця СБУ з істориками, зокрема, з інститутом Національної пам'яті заслуговує на усяку підтримку і могла б бути зразком на пострадянському просторі. Однак така відкритість спадкоємиці КДБ до історичного минулого якось дивно контрастує з її закритістю, коли йдеться про роль персоналу цих структур в економічних та політичних процесах останніх 20 років.
З огляду на тривкість радянського спадку навіть у доволі поміркованому українському середовищі критика ОУН-УПА викликає праведний гнів. Мовляв, чому ми маємо говорити про злочини «своїх», коли злочини НКВД, КДБ чи Радянської армії досі чекають свого процесу? Виходить, країна вирішила «розправитися» зі своїми героями, так і не засудивши справжніх злочинців. Можливо, давноочікуване визнання УПА воюючою стороною закрило б формальний бік справи і нарешті відкрило б доступ до справді важливої дискусії - про злочини проти цивільних мешканців усіх воюючих сторін.
Історія вкотре стає заручницею політичної кон'юнктури. Адже за збереженням економічного і політичного статусу кво у країні націоналісти символічно схильні бачити саме ті «антиукраїнські» сили, з якими півстоліття тому боролася УПА. Що корупція не знає етнічних меж і аж зовсім не цурається патріотичної еліти, відходить, на жаль, на другий план. Зростання соціальної напруги, розчарування економічною та культурною політикою країни, а також політикою пам'яті, як-от кволе опрацювання наслідків радянської системи з одного, і надмірна етнізація злочинів радянської влади та Голодомору з іншого, приводять радше до відчуження і без того різних частин країни.
Щоб отримати картину партизанської війни у Західній Україні, не треба ходити далеко, вивчаючи програмні чи офіційні документи ОУН та УПА. Варто поцікавитися в родині або серед знайомих, як їхні батьки, чи батьки їхніх батьків, особливо в сільській місцевості пережили цей період. Така спроба автора цих рядків закінчилася тим, що поряд з очікуваною симпатією і співчуттям до повстанського руху виринули водночас інші історії. Про бажання вижити і розуміння безглуздя подальшої війни. Про страх вдень і страх вночі, перед чужими і - перед своїми... Про тих, кого забрали до лісу і хто звідти вже не повернувся, про безжальність до цивільних, які не мали іншого вибору, і були вбиті. І потребу про все це колись розповісти. Чи ми матимемо мужність почати з себе і з розмови про це?
Фото зі сайту torrents.net.ua