22 роки Україна виконувала роль буферної зони між Європейською Унією та Росією. Увесь цей час ніхто ні в Брюсселі, ні в Москві не сприймав Київ як реальний суб’єкт міжнародної політики. Буферний статус влаштовував і Захід, і Кремль, і українську владу.
Навіть системна українська опозиція не була проти такого статусу, оскільки завжди могла використати його для критики влади й мобілізації свого електорату. Тому то опозиційні лідери виглядали такими спантеличеними, коли рік тому адміністрація Януковича взяла чіткий курс на євроінтеграцію, тобто на її вдалу імітацію, як згодом з’ясувалося.
Проти були лише ті українські громадяни, котрим не пощастило інкорпоруватися у владну систему, тобто приблизно 95 відсоткам населення України. Але хто б то прислухався до їхньої думки.
Чому все ж таки крига скресла й почалися внутрішні й зовнішні заворушення? Що спровокувало Євромайдан, силове протистояння, кров на Грушевського, відставку уряду? Якщо, знову ж таки, аналізувати в геополітичних категоріях, упускаючи дрібні деталі, то винне в цьому намагання одного з двох global player’ів змінити статус-кво України, вивівши її з буферної зони й долучивши до свого проекту. Ким саме був той винуватець – узагальненим Заходом чи Росією?
Чого хоче Європа від України?
Дехто стверджує, що збурення спровокувала Європейська Унія, запустивши проект «Асоціація». Але поміркуймо логічно. Припустімо, що брюссельським бюрократам зненацька вдарила в голову думка залучити Україну в повноцінні члени Європейської Унії. Це означає, що вони отримали на цю свою ризиковану гру санкції всіх лідерів країн-членів, а передовсім Німеччини, Франції та Великої Британії. Чому ця гра ризикована? Тому що, по-перше, Європа, яка ще досі не оклигала від глибокої фінансової кризи, яка ставила на межу екзистенції саме існування єдиної європейської валюти, зненацька вв’язалася б у коштовну українську інтригу. Ув’язалася б, розуміючи, що наражається на жорстке протистояння з Кремлем. Це – по-друге. Ув’язалася б, попри смертельну втому від розширення ЄУ, попри постійні (хоч і завуальовані) натяки на те, що у ближчій перспективі в України немає шансу на повноцінне членство. Це – вже по-третє.
Теоретично таку ймовірність можна було б припустити, якби серед провідних європейських політиків були б ті так звані візіонери, котрі свого часу замислили й цеглинка до цеглинки будували проект об’єднаної Європи. На жаль, останній з таких візіонерів – Гельмут Коль – відійшов від великої політики ще 1998 року, програвши вибори політичному авантюристу Ґергарду Шрьодеру. «Здрібніли європейські політики», – такі нарікання доводилося не раз чути від журналістів з Європи.
Переконаний, що з часом до влади у західних державах знову прийдуть політики з глобальним мисленням та усвідомленням відповідальності за континент, за цивілізацію, за весь світ. Але наразі маємо те, що маємо. Тому Європейська Унія так і не спромоглася свого часу ухвалити спільну Конституцію, поглибити інтеграцію, перетворитися зі суто економічної спілки на політико-економічну. Звідси й волання помічника держсекретаря США Вікторії Нуланд: «Fuck the EU!», яке варто сприймати радше не як лайку, а як вияв розпачу. Далі у контексті ми ще повернемося до цих слів американської дипломатки, промовлених у розмові з амбасадором США в Україні Джефрі Пайєтом.
Отже, Європейська Унія, не особливо бажаючи бачити Україну серед своїх повноправних членів, все ж готова надати їй статус члена асоційованого й підписати угоду про вільну торгівлю. Тобто надати їй такого ж статусу, який має, приміром, Туреччина, котра вже десятиліттями безрезультатно домагається входження до ЄУ. Навіщо Брюсселю поглиблювати співпрацю з Україною? На це є чимало прагматичних мотивів: починаючи від відкриття нових ринків збуту й об’єктів інвестицій, закінчуючи спробами стабілізувати в такий спосіб соціально-економічну, а отже, й політичну ситуацію в самій Україні як безпосередньому східному сусідові ЄУ.
Російська гра в городки
Чи могла Москва сприйняти потенційне підписання згаданих угод як реальну загрозу для себе, як практичний крок України в напрямку членства в європейських та євроатлантичних структурах? Багато хто наївно припускає, що так. Насправді ж російська розвідка за часів президентства Володимира Путіна запрацювала надто якісно, аби чітко бачити всі нюанси, аби розуміти, що навіть з асоціацією Київ далеко від Москви не втече. І тим не менше, навіть таке зближення з Європою обурило Москву, котра, своєю чергою, (і це вже ні в кого не викликає сумніву) готувала для України цілком іншу роль – роль наріжного каменя у розбудові новітнього СРСР. Свого часу Володимир Путін чітко означив свою мету, висловивши нарікання, що, мовляв, розвал Радянського Союзу став найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття. «Тож тепер конче необхідно його відродити», – такою стала нав’язлива думка новітнього «собирателя земель русских». Як нове наддержавне утворення врешті-решт буде називатися – ЄврАзесом, Митним союзом, оновленим СНД – не так важливо. Головне, аби в ньому обов’язково була Україна, цілковито підпорядкована волі Кремля і не зв’язана з іншими уніями жодними серйозними угодами. Професор історії в Єльському університеті Тімоті Снайдер у статті «Не дозвольте Путіну загарбати Україну» в газеті New York Times про нав’язливу українську ідею російського лідера пише:
Для Путіна Євразійський союз не матиме сенсу без України. Євразійська ідеологія є дітищем Олександра Дугіна, котрий ніколи не приховував свого захоплення фашизмом. Його веб-сайт публікує думки російських стратегів, котрі стверджують, що Україна не є суверенною державою.
Таким чином, починаючи з сумнозвісних Харківських угод 2010 року, Кремль, цілковито запаморочений ідеями відновити союз, почав свою гру на виведення України зі статусу буферної зони, аби долучити її до зони суто російських впливів. Саме тому Путін за жодних умов не бажав допустити підписання Угоди про асоціацію Україна-ЄУ. Бо після підписання Україна ще могла б залишатися у «сірій зоні», але затягнути її в сферу виключно російських інтересів стало б значно складніше. Кремль задіяв усі можливі ресурси, щоб відвернути зближення Києва й Брюсселю, не гребував жодними методами. Зрештою, йому вдалося досягнути задуманого, хай навіть ціною 15 мільярдів доларів і зниженням ціни на газ. Путін міг би святкувати перемогу, але тут виник Євромайдан…
Чи розраховував Кремль на таку реакцію українських громадян? Можу припустити, що аж такого масового й запеклого спротиву точно не прогнозував. Відомий німецько-український політолог Андреас Умланд так пояснює причини хиб у прогнозах кремлівських політтехнологів та їхніх недолугих радників з України щодо розвитку ситуації:
Нинішнє керівництво Кремля вважає, що царське і радянське минуле України та інших пострадянських країн означає, що вони, в силу їхньої спільної історії, і в майбутньому повинні підкорятися Москві <…> Згідно з дивною логікою не тільки Путіна, але також і багатьох простих росіян, жорстке придушення українських мови і культури царями й більшовиками, що тривало століттями, зобов'язує сьогоднішню Україну возз'єднатися з Росією в так званий «Митний союз». Але така пропозиція Кремля вмикає сигнал тривоги в Україні. Аналогічно, як Радянський Союз не був ні радянським (тобто справді радянською демократією), ні союзом (тобто добровільним об'єднанням рівноправних), Митний союз також не має своєю основною метою митні врегулювання і не є справжнім союзом. Це радше один з інструментів Кремля, покликаних забезпечити авторитарний режим Путіна, збудувавши нову імперію на базі ефемерної «євразійської» цивілізації – нібито унікальної наднаціональної культури між Азією і Європою.
Не виключено, що поламана Майданом гра вивела з рівноваги московських лялькарів, і вони почали занадто нервово шарпати за ниточки, заганяючи і себе, і своїх ляльок у глухий кут. Візьмемо до уваги хоча б ту абсолютно безглузду операцію з вбивання клину між ЄУ і США шляхом оприлюднення прослуханої телефонної розмови Нуланд і Пайєта. У ній же, крім процитованої крилатої фрази, немає абсолютно нічого компрометуючого – лише міркування на тему, як допомогти Україні виборсатися з політичної кризи. Натомість Кремль у такий спосіб видав з головою свою гру, свої наміри й брудні методи. І схожих тактичних помилок російські політтехнологи, котрі працювали в українському напрямку, наробили за останній час дуже багато.
Нині в українській і закордонній пресі часто змальовують жахливі сценарії розвитку ситуації. От, приміром, газета New York Times у статті «Очікування наступного кроку Росії в Україні» (Awaiting Russia’s Next Move in Ukraine) подає міркування американських експертів, котрі припускають, що після завершення Олімпіади Росія може вдатися до агресивних дій щодо України. Багато видань навіть розглядають варіант, за яким Росія, за рекомендаціями лідера ЛДПР Володимира Жиріновського, введе війська до України.
Вважаю це явним перебільшенням, але все ж на мить припустімо, що в Путіна відбулося якесь запаморочення, й він віддав наказ захистити «російських людей в Україні». Зрозуміло, що перед тим російські спецслужби мали б провести на українській території необхідну для такої справи провокацію з кількома трупами, стріляниною, можливо, невеликим вибухом. Тобто, все, як належить у таких випадках.
Отже, російські танки переходять кордон, з літаків скачуть десантники разом з польовою церквушкою й капеланом від РПЦ: «Ура, за родіну, за Путіна!». На українські збройні сили і їхню здатність оборонити Вітчизну надії мало. Але поміркуймо, яку територію російські війська зможуть, гіпотетично, захопити. Очевидно, лише ту, де критична маса населення буде до них лояльною, тобто Донбас і Крим. Чи зможуть вони піти далі? Більш ніж сумнівно, бо далі вже у гру вступлять партизани-патріоти. Зрештою, й у НАТО терпець не безмежний.
Отже, фантазуємо далі: Донбас і Крим – під російським протекторатом, на зразок того, що існує в Абхазії й Південній Осетії. Бої врешті-решт стихають, встановлюється демілітаризована зона, натягається колючий дріт. А 2015 року – президентські вибори. Чи в такій ситуації зможе до влади прийти президент, котрий хоч на йоту буде лояльним до Росії – відвертого загарбника-окупанта? Абсурд, тим більше, що в голосуванні вже не будуть брати участі ні донбасівці, ні мешканці Криму. Київ стає виразно антимосковським. Це – по-перше. По-друге, так взаємини із Заходом Москва знищить нанівець. Тоді вже жодних західних інвестицій, жодного продажу енергоносіїв. Слава Богу, справа диверсифікації енергопостачання в Європі проходить галопуючими темпами. Тим більше, що на світові ринки потрохи виходить іранська й іракська нафта. Тому серйозних потрясінь (на кшталт енергетичної кризи 1970-х) це не спричинить. По-третє, така поведінка кремлівських яструбів може стати останньою краплею в чаші лояльності російських громадян до своєї влади. До гасел: «Годі годувати Кавказ!» легко може додатися: «Годі годувати Донбас!».
Ні-ні, такі інвазії – з галузі ненаукової фантастики. Хоча, як це не прикро усвідомлювати, Росія все ж скаже своє слово в українському питанні, але тепер воно вже буде геть не таким вагомим, як раніше. Сподіваюся, коли минуть усі нинішні пертурбації в Україні, держава стане вже суб’єктом міжнародної політики. Хоча ні, не так: зможе претендувати на такий статус. Але наразі її долю – і нема на те ради – вирішуватимуть на переговорах між Москвою, Брюсселем і Вашингтоном (можливо, за формулою 3+1, де той український «1» виконуватиме суто роль статиста). На такій-собі новітній «Ялтинській конференції» буде встановлено ті геополітичні рамки, в яких українське суспільство зможе будувати свою модель держави.
Окей, «ялтинська» алюзія, очевидно, є занадто брутальною. Хоча вважаю, що геополітичних рамок, встановлених для України ззовні, не уникнути. У цих рамках українське суспільство, розбуджене Майданом, цілком спроможне витворити продуктивну державну систему. Створивши ефективну внутрішню політику, можна буде поступово формувати зовнішню політику, яка була б органічним продовженням внутрішньої. Лише після реалізації цих завдань можна буде переформувати ці кляті рамки за власним бажанням, а то й знищити їх.
Про це легко писати, але значно складніше реалізувати. У будь-якому разі, на це мають бути в суспільства відповідні амбіції, а в його нових лідерів – політична воля. Якщо ж амбіцій не буде, то значить нам це й не потрібно, тож і перейматися не варто, що українське майбутнє визначатимуть без участі України.
Світанковий промінь у «вечірньому краї»
Це ми говорили про майбутній, постмайданівський розвиток ситуації. Які ж актуальні успіхи ми можемо нині зарахувати до нашого активу? Так, Майдан і громадянське суспільство в Україні доклалися до побудови майданчика, де вестимуть перемовини global player’и, вплинули на вектор розмов, зробили сам процес незворотним. Принаймні, вчинили так, що тепер Кремль явно програє українську партію Заходу, який зараз зможе повести гру, якщо знову не знітиться. Тому тема асоціації знову може стати актуальною, але тепер ще й реальною. У будь-якому разі, Вашингтон вже не дозволить Москві так просто розігрувати українську карту. І це зайвий раз підтверджують все ті ж жорсткі висловлювання Вікторії Нуланд. Як написала респектабельна німецька газета Welt:
Важливим месиджем оприлюдненої розмови Нуланд є те, що America is back. Свого часу адміністрація Барака Обами віддала справи Східної Європи у руки європейців, перестала так ангажуватися в світові справи, як у часи Буша. А європейці проґавили і Вірменію, і Україну. Тож тепер американці знову в грі, аби порятувати хоча б те, що ще надається на порятунок.
Пані Нуланд кілька років була послом США у НАТО. Саме тоді, коли російським послом був відомий великоросійський націоналіст-імперець Дмитро Рогозін, котрий нині є віце-прем’єром Росії. Їм доводилося неодноразово вступати у словесні дебати, тому чинна помічниця держсекретаря США знає, чого можна сподіватися від нинішньої російської влади.
Поступово починають чухатися і європейці: вже значно голосніше лунають з Берліна й Брюсселя погрози санкцій для українських урядовців, винних у застосуванні насильства. Лунає і щораз жорсткіша критика Росії. Європейська Унія висловлює готовність пліч-о-пліч зі Сполученими Штатами захищати суверенітет України, рятувати її фінансово, не віддавати на поталу Кремлю. У Брюсселі нарешті визнали правоту слів євродепутата від Італії Олів’є Дюпюї:
Продовжувати вести діалог з Росією як з демократичною державою, що робить зараз Європейська Унія, – справжнє самогубство. Зараз у жодного фахівця з Росії, який себе поважає, язик не повернеться назвати її режим демократичним. Прийшов час привселюдно назвати речі своїми іменами. Ми маємо справу з авторитарним режимом під владою силовиків, в якому свавілля влади стало невід'ємною рисою держави.
Тобто Західна Європа нарешті усвідомила, що, ведучи переговори з Москвою, треба тримати за спиною добрячого дубця. Яка причина того, що із Заходом відбулося це просвітлення в російському питанні? Невже там зважили на волання відомого польського письменника Анджея Стасюка про те, що молоді люди там, на Майдані й на Грушевського, насправді б’ються за Європу:
Європа не бажає усвідомлювати, що цінності, які вона визнає (чи зраджує?), визнають і поза її номінальними кордонами. Європа аж тремтить від такої перспективи, бо це принесе їй лише проблеми. Вона стискається, кулиться, ховається за фіранкою. Навіжено підраховує зиски і збитки. Вмирає від страху за свій маєток. Від страху за свій огидний спокій, потворний добробут, бридке самовдоволення. Українська зима 2014 року — це європейська програ. Я оглядаю зображення закрижанілого Києва, людей, готових віддати життя за свободу, і намагаюся згадати якийсь «європейський» порив схожої сили за останні кількадесят років. Бачу Берлін 1953-го, Будапешт 1956-го, Прагу 1968-го, Гданськ 1970-го. Натомість якщо йдеться про оту другу частину континенту, то на думку спадає щонайбільш розпачливий протест проти загрози свободі в Інтернеті. Жалюгідне видовище.
Може, й почули, може, й зіграв якийсь європейський сентимент. Хоча справа, швидше за все, в іншому. Бо, як зазначив один з патріархів французької публіцистики Бернар-Анрі Леві в інтерв’ю газеті «Дзеркало тижня»:
Є два типи європейців. Одні вважають, що Європа – це просто великий ринок. А інші – що це цінності, дух, культура. Для першої категорії, я вам відверто кажу, те, що тут (в Україні – ред.) відбувається, взагалі нічого не змінює. І якщо їм потрібно продовжувати вести всякі справи з Путіним, то вони і вестимуть справи з Путіним. Але для другої категорії європейців, тих, хто вважає, що Європа – це спосіб існування, події на Майдані змінюють дуже багато чого.
Нині, на жаль, європейці саме першого типу задають політичний тон. Але навіть для них суттєвим спонукальним чинником, аби виступити на захист суверенітету України й цивілізаційного вибору українців, стало усвідомлення (нарешті), що Москва намагається порушити крихкий баланс спокою на континенті. А після цього – лише хаос, ланцюгова реакція насильства, руїна. От Європі й доведеться знову формувати потужні легіони оборонців власного добробуту. Нині фронт за нього проходить через Україну. І це вже ні в кого не викликає сумнівів. І можливо, тоді, коли Євромайдан в Україні переможе, баланс сил у Європі пересунеться на користь тієї другої категорії, для якої більше важать дух і культура, а добробут – це вже похідне.