Як писали класики: «Есть у революции начало – нет у революции конца». Після неї наступає або період укріплення здобутків у вигляді цілковитого знищення старої системи, а часто і противника – т. зв. революційний терор. Або контрреволюція, коли переворот не вдалося закріпити і старий лад повертається. Україні уже не раз довелося пережити події, які підтверджують сказане. І нашому поколінню також.
Ще одним неминучим наслідком революцій є розчарування. Боротьбою завжди рухають завищені ідеалізовані сподівання та романтичні фанатики, або бездушні циніки. Що одне, що другі не придатні для побудови нового постреволюційного ладу. І тут починається одне з вище сказаного, або друге. Це все ми бачили ще зовсім недавно – після Помаранчевої революції.
Та виглядає, що нам вдається піти своїм шляхом. Це не означає, що Україну минуть розчарування чи постреволюційний відкат. Зовсім ні – якраз ці почуття та процеси зараз і домінують у суспільстві. Та все ж нам вдається уникнути контри, але чи вдасться обійтись без терору?
Здавалось цей обов′язковий постреволюційний крок замінить війна на Сході – та виглядає, що ні. Реванш поруч і не лише у личині відвертого ворога. Він усюди – і його необхідно викорінювати.
І не треба думати, що це справа лише влади і силовиків – це справа кожного з нас. І ми рухаємося. В основному маленькими кроками простої людини та нерідко і впевненою ходою нашої влади.
Україну не вдалося задушити агресією, анексією і «русской весной». Ми вистояли, тимчасово втративши Крим, лише завдяки безпрецедентному героїзму воїнів на фронті та волонтерів у тилу. Лише згодом прийшла допомога ззовні та формування сучасної армії державою. Це як другий фронт, який вселяє впевненість у перемозі.
Далі справа була за політиками. Вдалося провести президентські, парламентські та місцеві вибори. Влада змінилась докорінно – звичайно ж ми не отримали ідеальних можновладців (читай вище про завищені сподівання). Та було обрано компромісного президента, який має бачення як внутрішньої так і зовнішньої політики. Роботи тут не початий край, а скільки буде зроблено помилок – та все ж країна при ньому не поверне до старого.
До однозначного позитиву слід віднести і стійку співпрацю з урядом. Про дует Ющенко-Тимошенко не хочеться і згадувати - висновок зроблено. Остання соціологія підтверджує, що Яценюк з командою справді стали політичними камікадзе, втративши перший рейтинг практично до нуля. Тепер у нього немає вибору – або успішні реформи, або харакірі.
Не можна говорити і про клан «любих друзів», які розтягнули владу, а відтак і державу, ледь не втративши її. Так, у президента коротка лава надійних людей, та це гарантує відсутність різновекторності у боротьбі за «корито і доступ до тіла». Позитив – запрошення варягів, в основному вдале.
Далі поступово пішов процес зменшення впливу олігархів. Тих, хто були у когорті Януковича практично відсторонено від впливу на політичні процеси. Зараз відбувається процес обрізання вседозволеності для своїх. З галасом і боротьбою, але справа рухається.
Верховна Рада. Попередня і теперішня – це небо і земля. Тоталітаризм подолано як у державі так і у стінах Парламенту. Чи готові ми до справжньої демократії – напевне ні. Але нас тому ніхто не навчить – знову треба пройти через горнило проб і помилок. Багато чого голосується вкрай корисного. Багато необхідного стає предметом політичних торгів. Та все ж робота йде. Рада мінлива і непостійна, але жива.
Цю тезу підкреслюють і результати виборів місцевих. Реваншу, якого слід було побоюватись, не відбулось. Це головне. Та, на жаль не сталось і радикальної зміни у свідомості виборця, особливо на територіях, затруєних Януковичем. Та це і не дивно. Наразі держава не дала їм забагато приводів для палкої любові. А для розуміння того факту, що їх за короткий період двічі визволили ще треба мати свідомість та час.
Ситуація на Одещині та Харківщині передбачувана. За минулої влади за цих лідерів проголосували б 70% виборців. А зараз – втричі менше. Маленька, але перемога. Мери не зможуть занадто самоуправствувати, а контроль над містами тримати будуть. Справа тепер у жорстких та прогресивних рамках, які вибудує їм держава.
Окремо слід порадіти з приводу боротьби за Дніпропетровськ. Це яскраве свідчення того, як навіть найсильніша влада не здатна так швидко змінити виборців. Дніпропетровськ тут попереду всієї України. І боротьба тут теж попереду. До речі, ситуація з Корбаном у цьому випадку лише на користь думаючим дніпропетровцям - вона їх консолідує і відправить на дільниці.
Головне, що у країні остаточно подолано спеціально створене тоталітарно-шовіністичне протистояння у вигляді поділу на терени домінування регіоналів та свободівців. Обидва проекти жорстко контролювалися з одного офісу та обидва зараз відходять на другий план.
Тішить поява нових сил, найуспішнішою з яких поки є «Самопоміч». Не дивлячись на нестійку та несформовану політичну доктрину, вона активно росте і прогресує, збільшує число своїх прихильників та набуває якісного наповнення. Цікавим у цьому контексті є ряд перемог у небазових регіонах, а особливо участь у другому турі виборів мера обласного Миколаєва.
Іншим лакмусовим папірцем і цінним критерієм для політологів є Павлоград. З роздутого скандалу знайдено виважений вихід – і знову ж на користь думаючого виборця.
У цьому контексті слід зачепити тему ЦВК. Можливо Комісія і її голова не ідеальні, але саме вони провели ці вище перелічені вільні і демократичні вибори у посттоталітарній ситуації, відбулося голосування і у прифронтовій зоні. А це немало. Чому їх не змінювали – бо влада має достатньо важелів впливу, що і довели успішно подолані останні скандали. А невдовзі спливає термін їх каденції – будуть нові.
Так і будується постреволюційна держава. Владою і людьми. Ми воюємо, ми ходимо на вибори, ми почали більше думати, ми вже точно хочемо у Європу і НАТО. Ми втратили багато ілюзій, але набрались реалізму.
Та чи відміняє це необхідність революційного терору. Чи скажемо по-іншому: потребу посадити найбільших злочинців попереднього режиму, розслідувати найрезонансніші злочини, розібратися з олігархатом – звичайно ж ні.
Лише такі кроки у поєднанні з реформами та перемогами дають нам впевненість у тому, що наш унікальний постреволюційний шлях розвитку має право на існування. Віри у цьому додають прості люди, які своєю щоденною працею, а нерідко і подвигами змінюють один одного, країну і світ.