В Україні триває війна. Ні, це не констатація очевидного вже майже 4 (12) років. Мова про іншу війну. Ту, яку можна назвати герильєю, а можна – громадянською війною. Війною однієї частини суспільства проти іншої. Або режиму проти суспільства.
Почекайте пирскати слиною. Спробуймо розібратися, як таке може бути, і чи є якийсь вихід із цієї герильї. Для початку – все-таки що за війна, коли почалася і, найголовніше, чому вона розгорілася в Україні. Звісно, це не класичний військовий конфлікт, навіть не «спеціальна військова операція» (як «боягузливий диктатор» Путін називає свою агресію проти України) – де відома чітка дата початку. Тут все-таки ситуація складніша, тобто ще більш неоднозначна, розмита.
Та якщо проаналізувати події останніх років, то більш-менш точно можна вказати на кінець 2023-го – початок 2024 року. Саме тоді в Україні розпочався новий етап мобілізації, який умовно можна назвати етапом блокпостів й активізації груп оповіщення територіальних центрів комплектування. А можна так, як називають у народі – «людоловство». Цей етап, на нашу думку, і став початком громадянської війни.
Хто став призвідником цього конфлікту? Влада? Суспільство? Однозначної відповіді, як у будь-якій громадянській війні, немає. Хоча можна прямо звинуватити у всьому Банкову (як єдиний реальний центр влади в Україні 2019-2026), яка провалила підготовку до повномасштабної війни, провалила мобілізацію на початку повномасштабки, провалила процес підготовки запасу для тих, хто пішов на фронт самостійно. А можна – українців, які втікали з країни, протягували сумнівні (якщо не сказати гірше) відстрочки і бронювання. Однак усі ці маніпуляції з «критично важливими підприємствами» у вигляді цирків (у прямому сенсі цирків, тут жодної іронії чи сарказму, принаймні в назві підприємств) чи системою «Шлях» – це все теж не обійшлося, якщо не сказати гірше, без участі влади. Словом, хай як печально все це виглядає, але правих тут немає. Хіба що ті прості українці, хто не мав достатньо грошей для виїзду з країни (тільки не робіть вигляд, що не чули про те, як і за які суми люди отримують право на перетин держкордону – в один, звісна річ, кінець) і внаслідок цього, попри далеко не оптимальний стан здоров’я, потрапив у категорію «придатних до військової служби». І, можливо, потрапив на фронт. Де, можливо, загинув чи зник безвісти – що також означає «загинув, але тіло не знайшли і не привезли».
Так усе починалося. І поступово, за два роки дійшло до тієї точки, коли не помічати цю громадянську війну вже неможливо. Особливо коли одна з головних битв цієї герильї, можемо умовно її назвати «ТЦК проти ухилянтів», уже триває в цілком собі гарячому форматі. Про напади на працівників територіальних центрів комплектування протягом минулого року вже кілька разів повідомлялося, у грудні 2025 року у Львові загинув військовослужбовець з ТЦК Юрій Бондаренко (ЗМІ, до речі, у тій історії теж взяли активну участь у війні, самі того не розуміючи – коли писали про «ветерана АТО», так, ніби якщо б Бондаренко не брав участі у воєнних діях 2014-15 років, його можна було б і убивати). А на початку 2026-го прийшла інформація з протилежного боку і сусідньої області – Івано-Франківської. Де затримали уже другого співробітника Верховинського районного ТЦК за численні побиття, приниження і катування військовозобов’язаних, після чого як мінімум одній із жертв довелося ампутувати один з органів (яєчко, якщо цікаво).
А тепер зробімо паузу і ще раз проаналізуймо написане (мною) і прочитане (вами). У глибоко тиловому регіоні України, на західному кордоні український громадянин убиває українського військовика, тобто представника державної військової структури. (ТЦК у нас, нагадаю, входять до складу Сухопутних військ ЗСУ, а Збройні сили України – це не приватна армія Зеленського чи Сирського, а державна організація.) А в іншій такій же тиловій області, на тому ж західному кордоні – представники державної озброєної організації України катували українських громадян.
Ще раз повторимо. Убили не росіянина, не російського окупанта. І катували не росіяни, а українські громадяни. Причому не такі, які опинилися в окупації і стали колаборантами. Зовсім ні, всі учасники цих інцидентів – жили (і живуть) на вільній від ворога українській території, напевно ж, усі вони були (і є) патріотами України, бо ж мова про Галичину, традиційно найпатріотичнішу, найпроукраїнськішу частину держави (як би це дивно не звучало для молоді, яка не пам’ятає подій до Помаранчевої революції).
То що це, як не громадянська війна? Війна чи то режиму із суспільством, чи то однієї частини суспільства (яка отримала у свої руки практично необмежену владу) з іншою (яка опинилася на дні якогось квазікастового соціуму). Як ще можна назвати цей уже аж ніяк не холодний і не безкровний конфлікт?
І – що з ним робити? Як його закінчити?
З одного боку, нібито й просто. Як тільки закінчиться велика війна – відразу відпаде потреба в ТЦК і мобілізації (відпаде-відпаде, бо після закінчення бойових дій на контракт у ЗСУ за хороші гроші будуть, на відміну від нинішніх часів, стояти чималенькі черги, от побачите). З іншого – ця агресія всіх проти всіх, ця ненависть, яка охопила українців уже не тільки щодо Росії чи росіян, ні, уже до своїх співвітчизників, куди дінеться?
Днями міністр розвитку громад Олексій Кулеба в інтерв’ю одному з видань сказав фразу: «Що об'єднує зараз нашу країну? Я як людина, яка відповідає за регіональну політику, можу вам сказати. Цвинтар. Це єдине, що зараз об'єднує нашу країну». Звісно, він потім пояснив, що саме мав на увазі. І це навіть можна зрозуміти. Але.
Але поки Кулеба зметикував, як сприймуть ці його слова, українці їх сприйняли так, як сприйняли – згадавши вірш Василя Симоненка про те, що «на цвинтарі розстріляних ілюзій уже немає місця для могил». Настільки немає, як на реальному львівському Марсовому полі не залишилося місць для загиблих захисників…
А в тому вірші українського класика є ще й отакі слова: «Душа горить. Палає лютий розум. І ненависть регоче на вітрах». І в них – уся суть цієї герильї. Велика російсько-українська війна закінчиться – а куди діти ненависть, яку вона породила? Ту ненависть, яка змушує одних українців калічити і вбивати не ворога, не агресора, не окупанта – а інших українців?..