Вперте намагання Росії заблокувати Україні вступ до НАТО ще більше актуалізує питання членства в Альянсі. Та поки що перспективи членства для нас видаються примарними. Нинішня ситуація є підтвердженням істини: все потрібно робити вчасно.
Шантаж сферами впливу
Це здається далеким відлунням минулого. Але насправді є реальністю. У 20-х роках XXI століття Європі знову намагаються нав’язати дискусію про поділ сфер впливу. Робить це держава, яка вже має давній досвід у цій імперіалістичній недобрій справі. Її авторитарний лідер висуває щораз нові вимоги-ультиматуми Заходу, погрожує війною, брязкає зброєю на кордонах, шантажує превентивними ворожими кроками та газом, вимагає переговорів і консультацій задля надання юридичних гарантій державі-агресору щодо недопущення розширення НАТО на Схід. І, звісно, особливе місце в цій штучній дискусії про новітній поділ сфер впливу в Європі відводиться Україні. За задумом Кремля, ми маємо повернутися до його орбіти. А Захід має поставити свій підпис під гарантією невходження України до складу Північноатлантичного альянсу.
17 грудня МЗС Російської Федерації оприлюднило «проєкти договорів», які Москва хоче підписати з НАТО та Вашингтоном. Фактично йдеться про розподіл сфер впливу. У документі, який Росія пропонує погодити, міститься пряма норма, яка забороняє подальше розширення НАТО, зокрема приєднання України, а також інших держав. Крім того, Кремль просуває тезу про відмову «від ведення будь-якої військової діяльності на території України, а також інших держав Східної Європи, Закавказзя та Центральної Азії». Ще один пункт передбачає заборону військових навчань на певній відстані від кордонів Росії.
Вимоги Москви абсурдні і неприпустимі. Як можна суверенній державі забороняти самостійно визначати свою зовнішню політику, вирішувати, в які альянси та організації їй вступати? Про які гарантії безпеки може вести мову країна, яка є агресором й окупантом? Коли президент Путін заявляє, що НАТО «стоїть біля порогу дому», чому він забуває про те, що російська армія вторглася у чужий дім?
Якщо США і НАТО підуть на виконання російських підступних вимог, вони зрадять самим собі. Своїм базовим принципам і цінностям. Але Захід, відкинувши російський шантаж та ультиматуми, все ж не відмовляється вести переговори з агресором щодо безпекових питань. Раунд дипломатичних зустрічей відбудеться в січні. Поки що шантаж Росії не дав їй якихось конкретних результатів. Та для Путіна визнанням є вже те, що він змусив провідні держави Заходу сісти з ним за стіл переговорів. А ще відсунув на задній план питання можливого членства України в НАТО.
Час втрачених можливостей
Україна могла б уникнути багатьох проблем, і російської агресії зокрема. Та для цього потрібно було використовувати історичне вікно можливостей, яке виникло після розпаду СРСР. Багато держав колишнього соцтабору скористалися шансом остаточно вирватися зі сфери російського впливу та стали членами НАТО. Політичні еліти цих країн думали про національні інтереси і не мали жодних сентиментів щодо Москви чи жалю за колоніальним залежним минулим. Ми ж залишилися на узбіччі історії в полоні ілюзій багатовекторності й радянських міфів про Альянс. Думали не про себе і власну безпеку, а як відреагує Росія на наше бажання стати членом НАТО. Чи не образимо ми її? Чи не стане це приводом для розриву відносин. А коли настав 2014 рік, було вже пізно.
Дії політичних еліт після відновлення незалежності України в 1991 році відзначаються непослідовністю підходів та відсутністю стратегії роботи зі суспільною думкою. У свідомості значної частини українців НАТО сприймалося крізь призму радянської пропаганди. А влада замість того, щоб працювати над спростуванням цих міфів, незграбно балансувала між Росією та Заходом. Бездарно гаяла час тоді, коли Москва перебувала у значно слабшій позиції і була зайнята внутрішніми проблемами та війною в Чечні.
З одного боку, Україна приєдналася до програми «Партнерство заради миру» і підписала 1997 року Хартію про особливе партнерство з НАТО. У травні 2002 року РНБО прийняла Стратегію щодо НАТО, у якій зафіксувала прагнення України стати членом Альянсу. Але вже через два роки на саміті НАТО у Стамбулі президент Леонід Кучма заявив, що Україна не досягла критеріїв для членства. Після цього з військової доктрини України було усунуто пункт про майбутнє членство в НАТО. Водночас Кучма підписав угоду про Єдиний економічний простір з Росією, Білоруссю і Казахстаном.
За президентства Ющенка Україна змінила вектор зовнішньої політики на західний. Але всі зусилля отримати План дій щодо членства в НАТО у 2008 році провалилися. Крім того, курс на вступ до Альянсу масово не сприймався в суспільстві та викликав шалений спротив численних політичних опонентів. Після приходу до влади Віктора Януковича було змінено Закон «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики», в якому прибрали згадку про членство в Північноатлантичному альянсі. Зовнішньополітичний вектор знову похитнувся в інший бік. А потім був 2014 рік і російська агресія…
Опитування громадської думки тих часів щодо членства в НАТО підтверджують висновок: Україна програвала інформаційну війну ще до російського військового вторгнення. У першій половині 2000-х років кількість прихильників та противників вступу до НАТО була майже на одному рівні. Але після Помаранчевої революції динаміка різко змінилася в бік несприйняття ідеї членства в Альянсі. У 2008 році 59% українців на референдумі проголосували б проти вступу до НАТО, тоді як «за» – лише 22%. До 2014 року суспільні настрої практично не змінилися. 60-70% українців не підтримували ідею членства в Організації Північноатлантичного договору.
Перспективи членства України в НАТО
Ситуація початку 2020-х років суттєво відмінна. В Україні є консенсус між політичними елітами та суспільством щодо важливості й необхідності вступу до НАТО. У червні 2017 року були внесені зміни до Законів «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» та «Про основи національної безпеки України», в яких чітко зафіксовано прагнення нашої держави стати членом НАТО. А у 2019-му курс на вступ до Північноатлантичного альянсу був закріплений у Конституції України.
Тепер Альянс не сприймається у масовій свідомості як носій загрози та агресивний військово-політичний блок. Реліктове радянське мислення, приправлене російською новітньою пропагандою, вдалося нівелювати. Хоча, заради справедливості, треба зауважити, що це сталося більше під впливом зовнішньої військової агресії, ніж завдяки системній роботі влади зі суспільною свідомістю. Але є інша проблема: вікно можливостей, яке існувало раніше, закрилося. Тепер Україну перед дверима до НАТО підстерігає озброєний ворог. А серед членів Альянсу немає єдиної думки, що робити з нашим бажанням долучитися.
Є кілька чинників, які стоять на заваді вступу до Організації Північноатлантичного договору. Один з визначальних – військова агресія проти України. Те, що ми перебуваємо у стані війни з сусідом не з власної волі, нічого не змінює. Як і те, що агресія Російської Федерації не може вважатися юридичною перешкодою щодо членства України в Альянсі. Просто багато держав-членів розглядають ситуацію так: якщо НАТО приймає Україну, це означає автоматичний вступ Альянсу у війну з Росією. Зрозуміло, що там не таке не підуть.
Варто зауважити, що деякі держави-члени НАТО мають невирішені територіальні питання і між собою, і з країнами, які перебувають поза Альянсом. Зокрема, можна навести приклад суперечок Греції і Туреччини за акваторії Середземного та Егейського морів чи Фолклендських островів, за які 1982 року спалахнула війна між Великою Британією та Аргентиною.
Однак є інша перешкода глобального характеру: необхідність згоди на вступ України до НАТО всіх 30 країн-учасників. Судячи з того, як важко Європі вдається досягати єдиної узгодженої позиції з приводу реакції на дії Кремля, можливий вступ України до Альянсу приведе до ще більшої внутрішньої фрагментації.
Окремі країни НАТО й раніше не приховували свого скептичного ставлення щодо надання Україні ПДЧ. Тепер, коли триває російська агресія, вони будуть ще більш скептичними. Розгорнеться запекла дискусія: чи не спровокує перспектива входження нашої держави у військово-політичний блок Росію на нову агресію? Чи не поставить членство України під загрозу безпеку цілої Європи? Ці сумніви і взаємні суперечки всередині Альянсу живитиме і підтримуватиме Кремль, вдало використовуючи принцип «розділяй і владарюй». Росії достатньо того, щоб бодай одна країна рішуче виступила проти вступу України в НАТО. А зараз таких точно набагато більше. На жаль, наше бажання тут не відіграє великої ролі.
Не варто й відкидати такого сценарію, коли чіткий сигнал Україні щодо вступу до Організації Північноатлантичного договору стане каталізатором для активізації російської агресії. Останнім шансом для Кремля загарбати країну, яка остаточно вислизає з його сфери впливу.
За умов, що склалися, Україні не слід тішити себе ілюзіями, що питання вступу до НАТО вирішиться вже завтра. Попереду лежить складний і нелегкий шлях, де не все залежить від нашого бажання. Але це не означає, що ми маємо пасивно чекати свого шансу. Навпаки, варто посилювати співпрацю з блоком, використовувати її для розбудови і зміцнення власної армії. Вести підготовку по лінії інституцій та необхідних реформ. А ще не забувати про інформаційно-просвітницьку роботу зі суспільною думкою, особливо на Півдні та Сході. Бо Росія зовсім не проти похитнути громадський консенсус щодо вступу України в НАТО. Широка публічна підтримка членства в Альянсі дає Україні значно більше шансів потрапити в омріяний військово-політичний блок, якщо відкриється вікно можливостей. Невідомо, коли це станеться. Але бути готовими до цього потрібно завжди.