На початку лютого Україну відвідав французький журналіст Бернар-Анрі Леві, якого патріотична преса вперто презентує передусім як філософа. Відвідавши місця української «революційної» слави, він дав розлоге інтерв‘ю «Дзеркалу тижня», в якому заявив, що на Майдані палає полум’я Європи. Щоправда, не всієї.
«Є два типи європейців. Одні вважають, що Європа – це просто великий ринок. А інші – що це цінності, дух, культура. Для першої категорії, я вам відверто кажу, те, що тут відбувається, взагалі нічого не змінює… Але для другої категорії європейців, тих, хто вважає, що Європа – це спосіб існування, події на Майдані міняють дуже багато. І ось ця, друга, категорія європейців вважає, що ви сьогодні – найкращі європейці», – розповів Леві. Отже, українці – не просто європейці, а кращі з-поміж кращих, авангард прогресивних сил. Що ж, все це звучить дуже компліментарно. Однак стимуляція мозкового центру задоволення – далеко не все, що міг би дати українцям «французький філософ Леві».
Насамперед впадає в око провокативна поверховість Леві. У своєму інтерв’ю «французький філософ» просто озвучив стандартний набір популярних тез, які від нього хотіла почути «революційна» публіка. «На Майдані – не провокатори», «на Майдані чисто», «на Майдані немає фашистів», «Помаранчеву революцію у людей вкрали, а цю вже не вкрадуть», «Європа в захваті від України», «Путін поганий», «Майдан сильніший за Путіна», «Україна – це Європа», «Схід і Захід разом». Якщо це і є французька філософія, то Портніков і Луценко запросто можуть викладати у Сорбонні, а Кличка можна називати українським філософом.
Утім ця поверховість виявляє проблему невизначеності Європи. З Європою ринкових пріоритетів, про яку розповідає Леві, все зрозуміло: нічого цивілізаційного, just business. А от із Європою «духовною» не зрозуміло абсолютно нічого. Яку саме Європу має на увазі наш французький гість? Зрештою, це стосується не так Леві, як самих українців. Попри весь євроінтеграційний ентузіазм, наші уявлення про ЄС вкрай абстрактні й суперечливі. Ми кажемо «Європа» так, ніби Європа – це політично монолітне і культурно гомогенне утворення. Але ж це зовсім не так. Приміром, є Європа редакторів польського «Факту», які на підтримку Євромайдану випустили число своєї газети українською, переступивши через Волинь-43 та інші епізоди нашої історичної недружби. Але є і Європа Марі Ле Пен, яка наприкінці минулого року «пройшлася» по Євромайдану практично в дусі Кисельова і Глаз’єва. Існує Європа Леві, якому несила чекати, коли «міжнародна спільнота» влупить по Сирії, але існує і Європа Папи Франциска, який каже «Ніяких воєн!». Зрештою, є Франція Олланда і є Франція Веннера. І з цим розмаїттям Європ потрібно рахуватися. Тож про який такий «європейський дух» іде мова?
Апеляції до абстрактних «європейських цінностей» не витримують і суто наукової верифікації. Так, у грудні минулого року ініціативна група вітчизняних соціологів провела дослідження ціннісних установок євромайданівців. І що ж виявилося? Виявилося, що євромайданівці ментально дуже близькі, наприклад, до норвежців, фінів та естонців, але дуже далекі від поляків, хорватів, угорців, чехів, болгар. Нічого дивного, бо Європа не є ціннісно гомогенною, навіть якщо йдеться про такі базові речі, як безпека, комфорт, влада, самостійність, ризик etc. Тож не дивно, що термін «європейські цінності» кожен українець наповнює своїми власними очікуваннями, забобонами і стереотипами. І не дивно, що цьому підігрують розбещені популізмом політики. Але дивно, коли так само поводяться філософи.
Однак у популістських спекуляціях довкола «європейських цінностей» винні передусім ми самі, бо наше поривання у бік Європи по суті своїй ірраціональне. Подивімося правді у вічі: 99% прибічників євроінтеграції не читали ані угоди про Асоціацію з ЄС, ані інших фундаментальних документів. А якби і читали, то нічого б не зрозуміли, бо в тонкощах міжнародної економіки пересічний українець розуміється приблизно так, як у ядерній фізиці. Тобто ніяк. Не менш хистка і решта аргументів, як то сміховинна байка про чисті вулиці, рівні дороги і милих полісменів. Бо суть нашого європейського вибору зовсім не в аргументах, а у психології.
Хоч би у якій скруті опинилася людина, їй конче потрібно знати, що альтернатива все ж таки існує, нехай навіть недосяжна. Це може бути інша країна, інша соціальна верства, навіть інша епоха. Приміром, китайці у докомуністичні часи вважали, що найкраще жилося за напівміфічних перших імператорів, а їхні наступники лише псують еталонний лад. Приблизно так почуваються й українці, які тужать за СРСР з його легендарною ковбасою по два-двадцять. Інші вбачають альтернативу в майбутньому, яке настане чи то після національної революції, чи то після українського економічного дива. Екстраполяція сподівань на Європейський, Митний чи ще якийсь союз – це також спроба намацати альтернативу сучасному нашому безладу і занепаду.
Тож гучна риторика про «європейські цінності» лишень акумулює очікування аудиторії. І ці очікування не менш строкаті, ніж реальна духовна палітра Європи. На Майдані поруч стояли прагматичні адепти безвізового заробітчанства та замріяні хіпстери, вигодувані Соросом і Могилянкою євроліберали та політичні солдати «національної революції», футбольні хулігани, що прийшли «жечь ментов», та обивателі, котрим хочеться ситого і затишного життя («як у Європі»). І ця мішанина тримається вкупі, допоки реальна Європа залишається для пересічного українця fata morgana і terra incognita. Але більший об'єднавчий вплив мали на Майдан Янукович і Ко. Що глибшою була економічна криза і що брутальніше беззаконня, то менше українцям хотілося з’ясовувати власні світоглядні нюанси. Коли горить ліс, звірі просто втікають: їх мотивує вогонь позаду, а не гіпотетичні пасовиська попереду. Але коли загроза минає, про пасовиська таки доводиться замислитися. І тут українцям приготовано чимало сюрпризів.