Відносини між Україною та США в нашій державі завжди були предметом підвищеної уваги. Та й наші сусіди, особливо на північному сході, постійно цікавляться, як складається діалог Києва і Вашингтона. Поки що можна стверджувати, що між Україною і США існують партнерські взаємини. Але було б перебільшенням говорити про надто близькі дружні відносини, які відповідають статусу союзників.
Коротка історія відносин: від ігнорування до визнання
Хтось хотів би тішити себе ілюзіями, що наймогутніша держава і лідер Західного світу завжди підтримувала незалежність та суверенітет України. Та це було далеко не так. Насправді у ХХ столітті Америка не раз займала позицію невизнання права української нації на власну державу. Хоча й перед цим проголосила принцип самовизначення націй.
У період національно-визвольних змагань 1917-1921 років УНР гарячково шукала зовнішню підтримку. Країни Антанти – союзниці розваленої Російської імперії, негативно ставилися до ідеї визнання Української державності. США, які вступили у війну 1917 року, здавалося, могли б займати іншу позицію. Право націй на самовизначення декларувалося офіційним Вашингтоном. Проте виявилося, що воно не мало універсального характеру. І не стосувалося України.
У 14 пунктах президента США Вудро Вільсона, проголошених у січні 1918 року, згадувалося про відновлення незалежності Польщі. І звучало прагнення зберегти Росію від розпаду. Україну американський президент розглядав як невід’ємну складову частину Росії. Упродовж наступних років позиція США не змінилася. Американці визнавали право на суверенітет Польщі, Фінляндії, Вірменії. Але не УНР.
У період між закінченням Першої світової війни та розвалом СРСР жоден американський президент офіційно не висловлювався щодо необхідності відновлення незалежності України. Політика США щодо «українського питання» після Другої світової війни ґрунтувалося на принципах, закладених у документі «Цілі Сполучених Штатів щодо Росії». У ньому наголошувалося, що США «не зацікавлені у підштовхуванні українського сепаратизму, бо це могло б зіпсувати їхні відносини з Росією, яка обов’язково визнає незалежність України недійсною». З іншого боку, американці допускали можливість здобуття Україною незалежності і «моральне право України на самостійний статус».
Інша річ – позиція конгресменів США. Ще напередодні Версальської конференції 1919 року конгресмен Джеймс Хемілл подав проєкт резолюції про визнання незалежності України, проте він не одержав необхідної підтримки.
Українська політична еміграція до США сприяла актуалізації українського питання після Другої світової війни. У 1959 році Конгрес США двома палатами прийняв резолюцію про поневолені народи. У їхньому переліку значилася і Україна, яка була проголошена «поневоленою нацією». Автором проєкту резолюції був президент Українського конгресового комітету Лев Добрянський. Відтоді українське питання час від часу порушувалося на рівні законодавчої влади США. Ухвалювалися різноманітні резолюції на українську тематику.
Однак позиція Держдепартаменту США була обережна. У Вашингтоні керувалися передусім прагматичними інтересами. А також побоювалися можливого хаосу і не вірили в мирний розпад Радянської імперії. Тому навіть в останні роки існування СРСР адміністрація президента Джорджа Буша-старшого була прихильною до ідеї збереження Радянського Союзу в оновленому форматі з центром у Москві.
Апофеозом небажання США допустити розвал російсько-радянської імперії стала промова президента Джорджа Буша-старшого у Верховній Раді України 1 серпня 1991 року. Вона увійшла в історію як «котлета по-київськи» і продемонструвала відірваність американської адміністрації від реального життя. Дехто вважає її однією з найгірших промов, виголошених американськими президентами за всю історію. Джордж Буш-старший дав зрозуміти, що Америка не підтримуватиме проголошення незалежності України і «не стане допомагати тим, хто просуває суїцидальний націоналізм, оснований на етнічній ненависті».
Навіть після провалу путчу в Москві та проголошення Акту незалежності України 24 серпня 1991 року Адміністрація Буша вагалася. Там переважала позиція, що «визнання ще потрібно заслужити». Сенат 20 листопада закликав президента визнати незалежність України, якщо ході під час референдуму 1 грудня буде підтверджено Акт про незалежність. Але США визнали незалежність України тільки 25 грудня 1991 року. Через 20 днів після того, як її визнала Росія. Цій події передувало створення СНД, підтримка Україною позиції щодо ядерного роззброєння, відданості ідеям демократії та ринкової економіки і складення повноважень президента СРСР Михайлом Горбачовим.
У перші роки незалежності України відносини двох країн були стриманими й обережними. Прорив настав 1994 року, коли Україна підписала тристоронню угоду про без’ядерний статус. Потім був сумнозвісний Будапештський меморандум, Помаранчева революція, Революція гідності, анексія Криму та російсько-українська війна. Наші відносини переживали періоди активності та часткового дистанціювання. Підтримка Америкою України зростала поступово, але неухильно. Можна сперечатися про її ефективність. Але не потрібно забувати, що ще 30 років тому в Білому домі взагалі не були в захопленні від ідеї українського суверенітету.
Зеленський в Америці: проміжні підсумки візиту
Історія вчить тому, що нічому не вчить. Росія, як пряма правонаступниця країни, розвал якої Держдеп вважав небажаним у 1991 році, 2021-го виступає в ролі агресора й окупанта. Що, втім, не є чимось надзвичайним чи дивним, з огляду на російську історію. Україна веде війну за свою незалежність і сподівається на підтримку. Америка має достатньо ресурсів і засобів, щоб зупинити Москву й допомогти Україні. Питання у бажанні допомагати і в наявності в української влади політичної волі до боротьби та трансформації держави. Візит Зеленського в США і його зустріч з президентом Джо Байденом можна розглядати саме в такому контексті.
Незважаючи на негативний фон, спричинений чинником Афганістану, українська делегація повернулася додому не з пустими руками. Аналітики й політичні опоненти довго сперечатимуться: успішним чи невдалим був вояж Зеленського у Штати. Напевно, істина десь посередині. Остаточні висновки можна буде зробити лише згодом.
У спільній заяві про стратегічне партнерство, підписаній між Україною і США, констатується міцність зв’язків та спільні цінності обох країн. Зазначається, що успіх України «має центральне значення для глобальної боротьби між демократією та автократією». У преамбулі згадали про російську агресію, яка триває, та підтримку суверенітету й територіальної цілісності України. Сторони пообіцяли активізувати роботу Комісії стратегічного партнерства і підписати нову Хартію для підвищення статусу партнерства.
Глобальних політичних проривів не сталося. Байден не пообіцяв Україні членства в НАТО. Американці засудили «Північний потік-2», але чіткості щодо варіантів протидії йому так і не надали. Як і гарантій збереження за Україною транзитного потенціалу. Констатація факту російської агресії та окупації наявна, але про нові санкції проти Москви не йдеться. Як і про приєднання США до Нормандського формату та участь в інших переговорах з Росією щодо відновлення територіальної цілісності України.
Побоювання скептиків теж на справдилися. Від України не вимагали імплементації «формули Штайнмаєра», поступок Москві та надання особливого статусу Донбасу. Не рекомендували внести небезпечні зміни до Конституції. Не радили менше згадувати про Крим, щоб не дратувати РФ. Зради не сталося.
Дещо розчарує скромний розмір військової допомоги Україні на суму 60 млн доларів. Але тішить, що «Укроборонпром» уклав три угоди про співпрацю з американськими партнерами на 2,5 млрд доларів щодо спільних розробок, постачання продукції та створення нових виробничих потужностей.
Велика увага приділена питанням реформ в Україні. Уряд США планує виділити понад 463 млн доларів допомоги на програми, орієнтовані на демократію, права людини, місцеве управління та децентралізацію, приватизацію й судову реформу. Згадується необхідність реформи судової системи і боротьби з корупцією. Важко сказати, чи стане це стимулом для української влади працювати краще. Але у випадку чого, не вийде відмовчуватися.
В економічній сфері варто зауважити підписання меморандуму між «Енергоатом» і Westinghouse Electric про будівництво п'яти атомних блоків для АЕС в Україні на суму 30 млрд доларів. Це – хороша інвестиція, яка може принести реальну користь. А ось щодо реальності Плану трансформації України на 277 млрд доларів, який презентував Зеленський в Америці, є сумніви. Ми вже так звикли до обіцянок «економічного дива», росту ВВП на 7% щорічно й інших солодких фраз, що скептично оцінюємо слова про «безпековий форпост, цифровий, інфраструктурний та аграрний хаб».
Візит Зеленського вже став історією. Перегорнута ще одна сторінка українсько-американських відносин. Як розвиватиметься сюжет далі – покажуть найближчі події. Наразі складається враження, що обидві сторони хотіли б більшого. І що потенціал відносин не розкритий повною мірою.
Чому США тримають дистанцію
З одного боку, Україна займає важливе місце у стратегії США. Географічне розташування нашої держави та її потенціал – серйозний фактор, якого не можна ігнорувати в геополітиці. Допомога і підтримка Америки – вагомий чинник у протидії російській агресії. З іншого боку, ми навіть не отримали статусу основного союзника поза НАТО. Хоча його має навіть Афганістан, який нещодавно перейшов під контроль талібів. Та й рівень реальної підтримки, враховуючи добровільно-примусову відмову від ядерної зброї, є відносно скромним. США і Україна ніби й друзі, але не найближчі. Партнери, але ще не союзники.
Частково пояснити таку позицію можна минулим. Надто довго Україну в Білому домі розглядали як складову частину Росії чи у сфері її впливу. З іншого боку, в цьому часткова провина українців. До 2014 року і Революції гідності сторонньому глядачеві було б важко зрозуміти, куди хоче йти Україна: назад до Росії чи в Європу. Причина сумнівів: результати виборів, де симпатії населення ділилися фактично порівну. Аналогічну неоднозначну картину демонстрували соціологічні опитування. Якщо українці довгий час сумнівалися у своїх пріоритетах, то чому закордонні партнери мали бути впевнені? Будувати повноцінні близькі відносини з державою, яка хитається то в один, то в інший бік, наче маятник, небезпечно і ризиковано.
Ще одна причина дистанціювання США – високий рівень корупції, засилля олігархічних монополій, погана робота правоохоронної системи та низька якість української політичної еліти. Який сенс США витрачати кошти своїх платників податків на країну, якщо вони не впевнені в їхньому раціональному використанні? Який сенс інвестувати в економіку, де не захищені права власності? Дружити з державою, яка погрузла в корупції, де не працюють закони, а можновладці в поті чола вирішують свої особисті питання коштом державного бюджету і владних повноважень, теоретично, звісно, можна. Але чи буде це справжня дружба? Довірливі тісні взаємини? Чи стане вона фундаментом справжніх стратегічних союзницьких відносин? Навряд. У світовій політиці є випадки взаємовигідної співпраці держав з різними формами суспільних устроїв. Але в їхній основі лежить холодний розрахунок і дружба проти когось.
Союзник у світовій політиці – це суб’єкт, а не об’єкт. Держава, яка демонструє внутрішню і зовнішню слабкість, економічну відсталість і страх, не викликає поваги. Держава, яка не бореться за своє існування і гідне місце у світі, приречена на співчуття і жаль. Але її не хочуть робити своїм рівноправним союзником сильні світу цього.
Ми не повинні забувати: формально ніхто нічого нам не зобов’язаний. США мають власні інтереси у світі та бачення в ньому місця України. Це цілком нормально. Погано те, що Україна часто соромиться говорити і діяти у власних інтересах. І навіть якщо висловлює якесь бачення, то мало що робить для свого розвитку. Наше місце на світовій арені, попри вплив могутніх сил, передусім залежить від нас самих. Від політичної волі, економічної потужності, науково-технологічного розвитку. Якщо немає впевненості у власних силах, бракує гідності, самоповаги та принциповості, то ніхто нам їх не подарує.