Цьогоріч травневі свята відзначилися не лише звичайним лицемірством політиків, а й надзвичайною активністю громадян.
Так, 5 травня мешканці столиці ледве не розірвали водія спорткара, який вирішив покататися по тротуару, зганяючи людей просто на проїжджу частину. Тих, хто не реагував на клаксон, водій зганяв з дороги стусанами. Аби врятувати зловмисника від трьохсот розлючених киян (машину йому таки розбили), знадобилося понад півсотні міліціянтів. А 7 травня в Івано-Франківську жертвами самосуду ледве не стали самі правоохоронці. На думку перехожих, екіпаж інспекторів ДАІ спричинив ДТП, у якому загинув місцевий мешканець. Вимагаючи справедливості, натовп намагався перевернути машину «даїшників» – довелося задіяти цілий автобус «Беркуту». Втім, подібне регулярно відбувається в Україні вже багато років, незважаючи на пору року і регіональну специфіку. Щоправда, до реального суду Лінча практично ніколи не доходить. Але якщо все закінчується серйозно, «месники» стають мало не народними героями: згадаймо лише «ніжинських робін гудів», які самостійно «пресували» місцевих наркобариг, або Віталія Запорожця, який застрелив міліціянта-«бєспрєдєльщіка».
Минулого року соціологи виявили, що близько 20% українців самосуд вважають єдиним засобом встановити справедливість, і ще 35% вважають його допустимим в окремих випадках. І не дивно. «Суспільна думка починає зараховувати судову, правоохоронну систему (міліціянтів, суддів, прокурорів) не до окремої гілки влади, що стоїть на сторожі правосуддя, а до тих, хто захищає владу від самих громадян», – прокоментувала нинішні настрої соціолог Ірина Бекешкіна. Справді, за минулорічними даними, діяльність міліції позитивно оцінили лише 26% українців (64% - негативно), прокуратури – 23% (64% – негативно), судів – 20% (69% – негативно). Через це випадки, коли «народ» намагається взяти правосуддя у свої руки, сприймаються на «ура». Навіть минулорічне вбивство судді у Харкові не викликало одноголосого осуду: «Якщо вбили, значить було за що. Він же суддя».
Заперечувати корумпованість української Феміди неможливо (а якщо і можливо, то безглуздо). Чи не кожен українець знає (часто – з власного досвіду) про випадки, коли ті чи інші проблеми із законом вдавалося вирішити «полюбовно» з інспектором ДАІ, міліцейським патрулем, суддею. Не важко дізнатися і відповідні розцінки. Українці, яким доводиться цим знанням користуватися, звісно ж, не нарікають, але й ілюзій щодо вітчизняного правосуддя не мають. Тому не буде великим перебільшенням стверджувати, що ґрунт для поширення практик лінчування вже підготовлений, варто лише почати.
Зазвичай самосуд виправдовують потребою самооборони або відсутністю можливості добитися законного правосуддя. З першим все більш-менш зрозуміло: «мажора», який щоразу «відмазується» від покарання, треба рано чи пізно поставити на місце, бо він становить загрозу для місцевої спільноти. Шукати правди по судах можна роками, а от опинитися під колесами його спорткара можна вже завтра. Отже, це питання не світогляду, а виживання, коли зважувати «за» і «проти» просто немає часу. Якщо ж ідеться про самосуд як принцип, то він не витримує жодної критики. Варто подивитися на історію судів Лінча, аби в цьому впевнитись. До практик безсудної розправи довелося вдатися під час війни США за незалежність. Важко сказати, наскільки цей крок виправдав себе, але згодом жертвами лінчувальників ставали навіть зовсім випадкові люди. Відомі інциденти, коли натовп, незадоволений судовим присудом, чинив розправу на свій розсуд.
Звісно, робота корумпованого судді (слідчого, прокурора) має мало спільного з духом і буквою закону. Але хіба краще їм відповідають вердикти обуреного натовпу? Перш за все, вельми сумнівною є здатність натовпу приймати раціональні рішення. Ті ж самі кияни не так давно розбили обличчя водієві сніговоза, бо він вивантажував сніг не там, де треба. Виправдовувати нехлюя-комунальника не варто, але чим керувалися кияни, влаштовуючи своє міні-лінчування? Звісно, зовсім не нормами адміністративного чи карного кодексу. Хоч би що пашталакали апологети колективного розуму, про здатність натовпу виносити вердикти ми знаємо ще з часів Понтія Пилата. В очах натовпу винуватим є той, хто здається винуватим.
Лінчування аж ніяк не наближає суспільні стосунки до ідеалу законності. Як на торгу завжди два дурні, так в ситуації лінчування – два злочинці, бо і зловмисник, і «народні месники» діють поза межами закону. Відмінність лише в тому, що навіть найбільш розперезаний хуліган, на відміну від лінчувальників, не впевнений в тому, що втілює вищу справедливість. А там, де йдеться про помсту за віковічні кривди, захист вдів, сиріт та інші високі завдання, мало хто зважатиме на такі дрібниці, як вина і адекватність покарання.
Зрештою, апологети суду Лінча (якщо це не звичайні садисти) завжди свідомо чи підсвідомо керуються міфологемою про безпомильне рішення більшості. Якщо ж на хвилинку зняти з очей рожеві окуляри демократичного моралізаторства, то картинка видається ще більш похмурою. Справа в тому, що потенційні лінчувальники – зовсім не обов’язково доведені до відчаю порядні Громадяни з великої літери. Як свідчать події у Києві та Івано-Франківську, це загалом випадкові люди, які опинилися в даному місці у даний час. Апологети лінчування не стали б радитися з ними, навіть вибираючи собі праску, але чомусь довіряють їм вирішувати питання, фактично, життя і смерті. До того ж, ще невідомо, чийого саме життя.
Коли п’яний негідних спричиняє ДТП або нападає на перехожих, його провина очевидна. Так само очевидною є провина ніжинських наркоторговців. Але злочини бувають і менш очевидними (а то і зовсім не очевидними). Уявімо ситуацію, коли натовп буде «судити», приміром, ідеологічно ворожих елементів. Приміром, на першотравневій демонстрації КПУ в Горлівці (на Донеччині) ледве не побили трьох анархістів, яких чомусь прийняли за бандерівців. А тепер уявімо собі «антифашистські патрулі» десь у Криму (або антикомуністичні – в Галичині), які на власний розсуд будуть «зачищати» власний Lebensraum від представників «злочинної ідеології»… Зрештою, потрапити під гарячу руку розгніваної юрби можна через будь-що: від «неправильних» переконань до неправильної парковки. І там вже не буде ані понятих, ні адвокатів; свідками, суддями та виконавцями присуду можуть виявитися «пацани з району».
Випадки самосуду і схвалення самосуду як ідеї – такі ж симптоми суспільного нездоров’я, як і корумповані судді. Тому поборювати одне зло іншим – таке ж безглуздя, як намагатися здолати виразку шлунку гайморитом. Єдиний вихід з цієї позірно патової ситуації – це організований спротив громадян через групи лобіювання, тиск на чиновників, співпрацю з міжнародними інстанціями і т.д. Це, звісно ж, не так весело, як гоцати у білих балахонах з палаючими хрестами, але хто сказав, що лікування застарілих болячок неньки-України має бути веселим?