Репортаж – це завше конфлікт. Країна – це так само неодмінно конфлікт, протиріччя: між регіонами, народом та владою, власниками підприємств та їхніми працівниками, між вірянами й атеїстами, правими та лівими, нонконформістами і конформістами, партіями й активістами, землеробами та пролетарями, бідними і багатими.
Зі зростанням впливу технологій на життя більшою стає кількість ідентичностей, з якими люди можуть себе порівнювати. Заодно зростає кількість потенційних точок дотику та потенційних конфліктів.
Україна не виняток, вона теж зшита з конфліктів: між фанатами «Шахтаря» та «Динамо», між Homo legens і Homo zappiens, Еплівцями й Андроїдцями, Еплівцями та прихильниками дискових стаціонарних телефонів, рускомірскіми та вишиватниками, популістами й іншими популістами, ліберастами і нациками, донецькими та дніпропетровськими, московськими православними й уніатами. У всіх сферах життя, у кожному дні, в кожній миті.
Конфлікти – це повсякдення. Ми часто не помічаємо їх або не сприймаємо саме як конфлікти, що не перетворює їх на щось інше та не позбавляє від них. Основний конфлікт України лежить у горизонтальній площині і стосується двох полярних по своєму розташуванню регіонів – між Галичиною та Донбасом.
Андрій Бондар якось добре описав суть дискурсів цих двох регіонів. Якщо узагальнювати, то їх можна описати так: транзитний галицький та донецький домашній, чи то пак насиджений.
Саме ці відмінності є одними з причин ментального конфлікту між нашими Заходом та Сходом.
Транзитна галицька природа, пасіонарність, готовність рушати у далекі мандри, абсолютно не відаючи, чим це все закінчиться, – супроти донбаської тутешності. Помітьте, більшість донбаських пасіонаріїв покидають Донбас легко і не дуже прагнуть туди повертатися, їм ближчим стає дискурс Заходу та Києва, ніж тутешість.
Тутешність вороже налаштована до всього чужого, до мандрів та приїжджих. Стаючи біженцями, східняки автоматично екстраполюють, як би поводилися з біженцями у них вдома, й думають, що їх сприймають саме так, себто вороже.
Досить поглянути на форум Севастополя, де майже всі коментатори вимагали від міської влади припинити пускати в місто біженців з Донбасу. Чого, власне, їм і вдалося добитися.
Агресивне ставлення деяких біженців у Галичині, зокрема у Львові, до української мови та звиклих міських порядків спричинене тим, що простір наших міст вкрай заповнений різними атрибутами української ідентичності. Це не може не дратувати тутейших-донбасівців, бо тутешність по своїй суті – це небажання самоідентифікуватися з конкретною нацією.
Визначення ламає їхній мозок, у цім випадку їм доводиться визнавати, що Росія – ніяка не дружня країна, а насправді агресор, а в Києві сидить не хунта, а законна влада. Їм часто не хочеться ставати й цілковито на бік Росії, а залишитися начебто над конфліктом, де винними є всі, окрім них самих. Щось дуже подібне завше старався вдати виходець із тих країв, а тепер ростовський гастролер Віктор Янукович.
Можливо, саме ця важкість ідентифікації не дає їм змоги зрозуміти, в чому саме проблема і яка вина у всьому цьому Путіна та Росії.
Врешті, якщо їм доведеться вибрати одну зі сторін, то це означатиме, що вони помилялися все своє життя. А ось цей переїзд, ця втеча зі свого затишного маленького Донбасу і так ламає їм мозок, ця втрата стереотипів, бо ж побачили багато на власні очі. При чому часто позитив, побачений на Заході країни, їхній мозок мимоволі намагається применшити, здрібнити, пригадуючи у своїй пам’яті епізоди зі свого повноцінного життя у рідних містах. А ще ж ці небажані мандри, ця потреба починати багато чого з нуля, ці постійні думки про рідних та знайомих, котрі залишилися там, на Сході... Надто багато змін за короткий час, надто багато нових стартів, надто багато всього.
Тому міф солодкої тутейшості вони й надалі триматимуть при собі, як щось зі старого життя, як частину свого дому, як якусь ностальгію. Наче дорослі, котрі зберігають у шафі стару улюблену іграшку з дитинства, хоч би якою страшною й пошарпаною вона виглядала.
Як солодкий міф про свою Ітаку, де все було добре. І в основі їхньої легенди буде не міф про вічне повернення, не буде навіть на маргінесах записано, чому їм довелося втекти зі своєї Ітаки-Донбасу, а лиш ті довійськові часи, як майже Райський Сад до вигнання з нього Адама та Єви. Як до того мали міф про чудовий Союз, де все було задарма, цю «страну больших возможностей», виселяючи на маргінеси всі «чудовості» від совітів, починаючи чергами та дефіцитом, закінчуючи ГУЛАГами та Голодомором.
Тільки вони забули, що в Біблійній оповіді на вигнання з Едему була конкретна причина, проте далеко не всі з них захочуть над цим задуматися.
Проте це вигнання не може тривати вічно, і вони повертаються до своїх домівок, навіть на окуповану територію. Донбасці жаліються, що там нікому непотрібні. При чому ось це «там» – це і в Росії, і в Україні. Наче галичани наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття були дуже потрібні в Америці й Бразилії, в Чилі та Австралії?
Втекти у свою тутешність цілими регіонами вирішила найбільш залежна від держави частина, де людина без держапарату почуває дикий дискомфорт. Це на Галичині сто років ця бюрократія нікому непотрібна – лиш би будували церкви і Бог дав добру погоду, щоб вродила картопля і жук несильно жер. Це в Центрі та на Півдні анархія – це порядок.
Між Галичиною та Донбасом існує велетенський відтинок простору, що і є правдивою Україною. Тією найменш означеною та найменш осмисленою територією, з усією козаччиною та махновщиною.
І це той простір, котрий має зшивати Україну знову. Народжувати нові смисли та саморефлексувати про майбутнє країни. Вирішувати всі конфлікти, подавати нові ідеї та гуртувати довкола цінностей. Довкола України як спільної цінності.
Майбутнє України – це конфлікт проектів. Мирна війна проектів її розвитку від різних регіонів. Від того, хто у ній переможе, залежатиме, як будемо жити далі.