Друга світова війна та радянська окупація здійснили значно сильніший вплив на українське суспільство, ніж це іноді здається. Дві жахливі людиноненависницькі системи, нацистська та радянська комуністична, травмували вітчизняний соціум на багато поколінь вперед. І навіть цілковите несприйняття частиною українців Ґрети Тунберґ теж пов’язане із цим питанням.
Країна загрузла між двох полюсів. Одна частина народу цілковито не сприймає нічого «правого» ідеологічно, а інша – «лівого», а заразом відкидаються всі маркери, котрі з ними пов’язані, зокрема й вторинні, серед яких багато нейтральних понять. Причому щодо вторинних якраз і розгортається головна боротьба, бо ключові маркери, як-то ідеї домінування арійської раси чи диктатури пролетаріату, у вітчизняному політичному середовищі фактично відсутні, представлені хіба що зовсім маргінальними групами.
Тому для однієї частини населення все, що має стосунок до профспілок, ідей солідарности, рівноправ’я, фемінізму та навіть екології, видається чужим, нав’язаним і таким, що пахне тоталітаризмом, «чорними воронами» та посяганням на суверенітет. У другої при артикуляції важливости мови, релігії, патріотизму, традицій чи будь-яких інших національних проявів в уяві одразу вимальовуються колони тих, хто зіґує.
Це сприйняття загрози тісно пов’язане з тим, від якого режиму більше постраждала рідня людини або пропаганда якого з режимів виявилася колись сильнішою. Страхи та стереотипи одразу блокують здатність до критичного мислення і сприйняття нової інформації. Через те травма не лікується, а лиш продовжує наривати й поширюватися, і не тільки всередині особи, а й перекидаючись на інших, хто легко піддається впливу.
Різні полюси притягуються, і вони одні без одних жити не можуть. Мусять ненавидіти навзаєм, перетворюючи се на сенс всього життя. Така дихотомія розриває країну зсередини. Вона не дозволила на зорі незалежности сформувати повноцінний політичний спектр, де були б представлені сили різного спрямування. Через це не всі прошарки суспільства мають своє представництво у владі та політичному житті країни. Роль бутафорних захисників робітників радо приміряли на себе олігархи, котрі власних працівників змушують голосувати за своїх протеже. А патріотизм тоді підміняється нелюбов’ю до Іншого або вимогами тих же олігархів, аби лише вони мали виключне право на дерибан народу, тому не можна допускати інших на вітчизняний ринок, як і зась сюди цивілізованим правилам та законам.
Тепер же традиційний розподіл за ідеологіями втрачає свою актуальність. Політичні партії набувають щораз химерніших та гібридніших рис. Ідеології й підґрунтя розмиваються, стають леткими й ситуативними. Тож нагода хоч трохи пожити в зрозумілій та стабільній політичній системі, принаймні поки що, втрачена.
І попри всі зміни у світовому політичному дискурсі, боротьба двох людиноненависницьких ідеологій досі актуальна для України. Вона засвідчує те, що суспільство застрягло. Так і не змогло позбутися клятої амбівалентности. Що донині працює поділ на «проукраїнське» та «проросійське», до яких нерідко прив’язують правий та лівий політичні фланги відповідно.
Ті ж українці, котрі втомилися од вічної дихотомії «праве-ліве» й не бажають розбиратись у нюансах – уникають травматичного досвіду по-своєму. Спочатку ці люди шукали прихистку в абсентеїзмі та проєктах, чия ідеологія видавалася максимально незрозумілою, а тепер, коли знайшовся виразник тези, що «політики поза політикою» – радо пристають на таку позаідеологічну риторику.
З одного боку, такий відхід міг би врятувати Україну від цього розриву. Принаймні тимчасово покинути ці рамки й озирнутися надовкіль, аби оцінити ситуацію по-новому. З іншого, він не пропонує належних альтернатив, за котрі можна було б триматися й на основі яких будувати щось ґрунтовне.
Попри це, позаідеологічний період варто використати для того, аби змінити парадигму, зламати домінування небажаних дискурсів. Аби це зробити – варто довести до ладу декомунізацію. А також врешті визнати ті негідні дії, котрі творилися під час Другої світової війни під впливом ультраправої ідеології. Аби остаточно підтвердити неприйнятність нацистської та комуністичної ідеологій.
Потрібно розібратися із цією травмою, бо вона надто впливає на життя країни. І надалі не даватиме їй спокою, відбиратиме майбутнє, постійно занурюючи в минуле.
Вплив її виходить далеко за рамки дихотомії «праве-ліве». Тут і питання недовіри до політичних інститутів, бо вони чужі. І небажання співпраці з владою, бо це може сприйматися або як колаборація, або як доноси.
А це ще одна причина, чому для народу такою важливою є аполітичність і чому так багато людей хочуть бути «поза політикою». Це генетична пам'ять, адже ще з часів до Першої світової будь-яке ангажування в політику могло спричинити плачевні наслідки. Яскравим прикладом може слугувати епізод із «Пригод бравого солдата Швейка», де шпиг повсякчас намагається витягнути корчмаря на слизьке, постійно тягнучи його до політичних тем. Те саме відбувалося і в царській Росії, де влада ще більше боялася заколотів та революцій, тому будь-яке зацікавлення політикою так само могло привести до цюпи. Що вже говорити про Радянський Союз, котрий з’явився завдяки тим, хто, попри небезпеку, ангажувався в політику, а потім знищив їх у горнилі війн, переворотів та великого терору. Розмови про політику перестали виходити за межі кухонь. Страх перед доносом досі витає в українському повітрі. А в Росії все повертається до старих часів.
Варто припинити продукувати срачі щодо цих двох травм у політичній площині. Віддати цю проблему на переосмислення та проговорення митцям і науковцям. Аби мовою фактів і мовою мистецтва закрили цей ґештальт і тим самим відкрили країні шлях до майбутнього.