У неділю, 5 вересня, у Токіо завершилась Паралімпіада-2020, з якої українські спортсмени привезли 98 медалей (із них 24 – золотих), посівши у загальному командному заліку 6 місце і встановивши 6 рекордів. Як українські паралімпійці досягають таких результатів, чому російські судді не мають судити українців та які емоції стоять за перемогою, в інтерв'ю ZAXID.NET розповіла срібна призерка Паралімпіади в Токіо Наталя Морквич.
Про суддів
Наталя Морквич тричі поспіль ставала чемпіонкою світу із фехтування на візках. Також вона – чемпіонка Європи. «Я мала вже всі медалі, які тільки можна. Бракувало лише паралімпійської», – каже спорстменка. І додає, що для неї срібна чи бронзова нагорода часом може важити значно більше за золоту, головне – які емоції за нею стоять.
«Я ціную медалі, за якими стоять гарні бої. У мене є і золоті, і срібні, але іноді за емоціями і враженнями бронзові, здобуті у важких боях, приносять більше задоволення. Часом бронза може бути на вагу золота – такі медалі дають більше емоцій, заряду працювати, мені від них приємніше», – говорить Наталя Морквич.
У Токіо, розповідає спортсменка, вона отримала навіть більше емоцій, ніж хотіла. І тренери, і сама Наталя робили ставку на фехтування на шаблях – більшість своїх медалей дівчина здобула саме з цією зброєю. Та у чвертьфіналі вона із рахунком 13:15 програла грузинській спортсменці: «Все пішло не так, як я собі уявляла». На думку спортсменки, до її поразки доклався суддя з Росії.
«Я раніше вигравала у цієї суперниці у 90% випадків і була впевнена, що виграю і цей бій. Та щоразу, як були спірні моменти, суддя зараховував їх не на мою користь. Коли рахунок був 13:13 і знову був такий момент, він віддав бал грузинці. На останній фехтувальній фразі я була впевнена, що виграла її. Та суддя вирішив, що ні. Це дуже важко, коли розумієш, що це не твій власний програш, а несправедливість», – згадує Наталя Морквич.
Після бою один із суддів (їх було двоє) таки дозволив подивитись відео, аби спортсменка заспокоїлась і перестала плакати. Підійшли й інші судді.
«На відео було видно, що я зробила дію, а суддя був не правий. Тоді він закрив ноутбук. Ті, хто це бачив, підходили до мене і підтверджували, що я була права. У такі моменти сильно губишся. Суддя просто перекреслив мою п'ятирічну працю, забрав цей шанс. Не знаю, як передати це словами, я не могла повірити, я сиділа і плакала – «в смислі»? Як одна людина може вирішити твою долю?», – ділиться фехтувальниця.
Тепер Національний комітет спорту інвалідів подаватиме апеляцію і домагатиметься, щоб в майбутньому росіяни не судили українських спортсменів, адже, за словами Наталі Морквич, такі випадки непоодинокі. А для когось шанс потрапити на змагання найвищого рівня випадає лише раз у житті.
Перемагає той, хто контролює емоції
До наступного виступу Наталі Морквич – на рапірах – залишалось ще два дні. Дівчина виплакалась і взяла себе в руки. Просто гуляла олімпійським селищем і ні про що не думала. Валерій Сушкевич (президент НК спорту інвалідів України – Ред.) пропонував поговорити з психологом, але Наталя вирішила, що впорається з емоціями сама.
«У день виступу я не чекала нічого і, думаю, це допомогло – я все відкинула і просто фехтувала. Я змагалась з угоркою, якій раніше програвала у 70% випадків. Та коли почався бій, я побачила, що вона страшенно розгублена, ніби в тумані. Тоді я зрозуміла, що мушу скористатись цим. Я виграла з рахунком 12:15, хоча ми кілька разів зрівнювались упродовж бою», – розповідає Наталя Морквич.
Це була по-справжньому емоційна перемога, краще за такі емоції, каже Наталя, нічого немає, а медаль і призові – це вже додаток.
«Найважливіше – останній нанесений удар, коли розумію, що виграла. Ці емоції, це усвідомлення перемоги – для мене найсильніше, що може бути. Таке не купиш і не навієш собі, це мусить тільки трапитись», – додає спортсменка.
Паралімпіада, вважає Наталя Морквич, відрізняється від інших змагань саме рівнем емоцій. Якщо людина емоційно стабільна, то вже може розраховувати на те, що буде вище за інших. Адже за рівнем підготовки і майстерності – усі однаково сильні.
«Якщо тобі пофіг – буде легше. Коли ти зажатий, то скільки би у тебе не було золотих медалей, якою би не була техніка, це не відіграє такої ролі, як емоційна готовність. Мабуть, з рапірою це мені і допомогло. А ще буває, що це просто твій день», – каже дівчина.
Чому паралімпійці круті?
Наталя Морквич каже, що не знає, як налаштований процес в олімпійських спортсменів. Та обурюється, що паралімпійський спорт, на противагу олімпійському, дехто вважає такою собі реабілітацією.
«Це не реабілітація – я тренуюсь кожного дня, а наші збори тривають 14 днів із двома тренуваннями щодня і одним вихідним. Олімпійці, як я чула, приїжджають на збори на тиждень – це про щось говорить. Іноді аж нудить після зборів чи змагань, тоді я навіть чохол зі зброєю вдома не розбираю – теліпає від того. Тоді треба зробити паузу, щоб потім працювати далі і не зійти з розуму. Ми просто дуже хочемо, дуже-дуже. Є хлопці на візках, які добираються до Львова дві години, щоб потренуватись, а потім вертаються ще дві години – і це теж про щось говорить», – ділиться спортсменка.
Зал без пандусів
Зараз, розповідає Наталя Морквич, паралімпійська збірна України має найкращі умови для тренувань і зборів. А от перед Паралімпіадою в Ріо-де-Жанейро займались у залі, де не було не те, що кондиціонера, а й навіть пандусів.
«Це був підвал без умов. Та нам це не заважало – якщо людина хоче, то може тренуватись у будь-яких умовах. Звісно, приємніше, коли є душ, заїзд в туалет для візків – тоді людина себе нормально почуває, бо незалежна від тренера, який має допомогти на сходах чи ще щось. Як готувались до Ріо, то було 40 градусів спеки і траплялось, що кров носом ішла. Тож ми іноді тренувались з вечора до ночі, щоб перейшла спека. А зараз у нас зал з кондиціонером. Все дуже гарно – бери і тренуйся, тебе нічого не хвилює», – розповідає спортсменка.
Єдине, чого бракує Наталі Морквич, це достатньої кількості партнерок для спарингу – щоб відчути швидкість та манеру іншої спортсменки. Можна тренуватись із чоловіками, але вони фехтують інакше, говорить Наталя. Карантин і відсутність змагань ще більше вплинули на цю проблему.
«Якби за ці півтора роки у нас були змагання, ми би більше розуміли. У фіналі з китаянкою я програла 15:8, тому що просто не встигала по швидкості, у технічному плані. Китайці – вони найсильніші, вони мають три склади, у них сотні людей, з якими вони фехтують. Чим більше людей, тим краще, у нас же із цим складно», – пояснює Наталя Морквич.
До карантину фехтувальниця мала по сім стартів щороку, збори і не була вдома довше, аніж два тижні, і такий ритм життя зупинився в один момент. Перші змагання після карантину відбулись лише у червні 2021 року.
Про характер
«Не кожна людина може бути спортсменом, хтось мусить бути лікарем. У кожного є своє місце в житті», – говорить паралімпійська призерка.
За освітою Наталя – журналістка. Каже, що вступала на цю спеціальність із надією, що зможе поєднати спорт і журналістику.
«Але це не моє. Коли були пари і тренування, я вибирала тренування. Коли сесія і збори – я їхала на збори. У першу чергу я вибирала те, що люблю. Якось зрозуміла, що фехтування – це не просто етап в житті, це те, чим я живу, що приносить мені колосальне задоволення, від чого я тащусь. Іноді на зборах тренери питають, може не треба сьогодні уроку, ми ж уже 10 днів займаємось. В смислі? Звичайно, що треба, давайте-давайте! Я це люблю», – розповідає Наталя.
Особливою якістю свого характеру, що допомагає у спорті, вона вважає те, що завжди б'ється до останнього.
«Навіть коли рахунок буде 14:0, а ми змагаємось до 15, я не віддам 15-й укол. Я спокійна, добра, тендітна. Але маю характер, коли фехтую – це трошки інша Наталя. Як чогось хочу, то максимально постараюсь для цього. Якщо мене засуджують, я злюсь. Іноді в погану сторону, але в більшості випадків – у хорошу, я тоді роблю все так, що мене просто не можна засудити. Я люблю себе за такий характер», – ділиться Наталя.
«За що я себе ще дуже люблю, то це за вміння перелаштуватись у разі програшу. Кожні змагання для мене – це як казка, як історія. Я приїжджаю – вона починається, вертаюсь – вона закінчується. Починається підготовка до наступної», – додає спортсменка.
Дівчина згадує свою історію: коли їй було 15 років, їх із другом на скутері збила автівка, винуватці втекли і через запізно надану допомогу вона втратила ногу.
«Я би могла зачинитись вдома і все, але навіть тоді я хотіла жити так, щоб мені було в кайф», – розповідає вона.
Виступати за іншу країну?
Раніше Наталя Морквич казала, що не має лише паралімпійської медалі. Тепер, коли досягла своєї цілі, вже починає ставити наступні – золото паралімпіади в Парижі, до якої залишилось три роки, та утримання звання кращої фехтувальниці на візку у світі.
Одного разу спортсменці запропонували виступати за іншу країну, вона відмовилась.
«Пропонували грузини. Говорили, що створять всі умови, будуть мені машина, квартира, висока зарплата і призові за кожен старт. У нас такого немає – платять або за золото чемпіонату Європи, або за призове місце на чемпіонаті світу. Я відмовилась, тому що люблю Україну, наших людей, наш прапор, наш гімн. Хоча не можу сказати, що це категорична відмова, не знаю, як буде в майбутньому», – розповідає Наталя Морквич.
Зараз спортсменка також думає про другу вищу освіту – тренерську, адже, каже, розуміє, що спорт – не вічний.
«Поза спортом нічим особливо серйозно не займаюсь. Останні пару років готувалась до Паралімпіади і ні про що більше не думала. Я люблю те, що роблю. Буває важко, але життя складається із чорного і білого, тож треба вміти це комбінувати – з чорного брати корисне і перетворювати на біле, щоб дійти до того, чого прагнеш», – говорить Наталя Морквич.
Нагадаємо, що із львівських паралімпійців нагороди з Токіо також привезли Віктор Дідух (настільний теніс) та Роман Павлик (легкоатлет).
*у матеріалі використані фото Наталі Морквич