Пустопорожня балаканина про розкол України, її поділ між сусідами, як і думка про «цивілізоване розлучення» вже набила оскомину. На практиці це свідчить або про застосування політтехнологій, або ж про розмірковування вражених глибоким інфантилізмом людей.
Так сталося, що майже ніхто із сучасних українських політиків та політологів не особливо вірить у життєвий потенціал та міць своєї держави. Чомусь панує думка, що для України будь-яка реформа або спроба оптимізації системи управління – смерті подібні. Найбільш крамольною, знову ж таки, чомусь вважається ідея перебудови України на федеративних засадах. При цьому в суспільній свідомості федералізація і сепаратизм – поняття тотожні.
Історичний аспект
Ніхто не заперечуватиме, що сучасна Україна – це зліпок із багатьох історичних регіонів, які різняться між собою, своєю традицією та навіть політичною культурою. Спроби уніфікувати ці регіони, підвести їх під один копил, керуючи державою з усередненого Києва, провалилися. Навіть більше, така централізаторська політика виявилася неприйнятною для всіх: для когось забагато, а для когось замало поступовою. Невдоволених – більшість. Було б дивно, якби політичні опоненти влади, а особливо борці зі східною (російською, комуністичною) західною (націоналістичною) загрозою в середині країни не скористалися такою нагодою.
Дотепер найбільш експлуатованими темами були Галичина і Донбас. Формально – це найбільш віддалені між собою регіони України не тільки географічно, але й культурно-історично. Так, ці два регіони формувалися у зовсім інших державно-політичних умовах. Вони мають цілком інакші традиції і досвід. Але це все справджується, якщо мислити категоріями до 1945 року. Чомусь сучасні політтехнологи як води в рот набирають, коли треба говорити про те, що сталося з цими регіонами потім, в умовах соціалістичного будівництва та формування нової ідентичності – радянської людини. На щит підносять виключно історичні події та різниці, які були визначальними до 1945 року.
Попри величезні історичні різниці між регіонами сучасним аналітикам не варто забувати, що в Галичині ні за часів Австро-Угорщини, ні в міжвоєнній Польщі ніякої окремої галицької ідентичності не сформувалося. Навпаки, у колишній Галичині перемогла українофільська орієнтація, вершиною, якої стали соборницькі переконання більшості політичних активістів, які мріяли, що їм вдасться перенести на всю територію України свій варіант націоналізму. Донбас, на відміну від Галичини, ніколи не був самодостатнім автономним краєм, а отже, ніколи тут не могло бути й мови про якусь окрему донбаську ідентичність. Донецько-Криворізька республіка була утворенням ситуативним і тимчасовим, і до всього накинутим згори. Щось подібне на донецько-радянсько-російськомовну ідентичність почало творитися тільки після розвалу СРСР. Але й цього разу це була радше реакція на західноукраїнських націоналістів і політтехнологічна маніпуляція для мобілізації донецькими свого електорату.
Висновок з цього всього такий: сучасне населення історичних регіонів України, як правило, має дуже мало спільного з попередньою традицією замешкуваних областей. Це часто-густо нове населення, або ж автохтони, які пройшли через радянську модернізацію і засвоїли поведінкові практики радянської людини, незалежно від того, чи мова йде про історичну Галичину чи про Донбас. Обома регіонами дуже легко маніпулювати, використовуючи політично-історичні технології, відволікаючи населення від актуальних соціально-економічних та політичних проблем.
Битви за Київ
Зі сказаного вгорі напрошується ще одна відмінність між історичною Галичиною й індустріальним Сходом. Формування індустріальних центрів Східної України відбувалося в умовах жорсткої радянської централізації. Для успішного функціонування та розвитку таким центрам треба було мати свої регіональні лобістські еліти. В цьому плані дніпропетровському клану не було рівних у всесоюзному масштабі.
Галичина ж великого значення у масштабах СРСР не мала. Єдине, на що московський центр мав зважати, це стабільність на своїх західних рубежах. Радянська індустріалізація Галичини мала на меті не тільки технологічну модернізацію краю, але й паралельно русифікацію та радянізацію населення. Безперечно, окремі лобістські групи існували також у Львові та Івано-Франківську, але їхні впливи на рівні Москви були мізерними порівняно з Дніпропетровськом. Цю ієрархію відносин без змін перенесли і на незалежну Україну. Червоні директори Сходу прекрасно розуміли значення необмеженого доступу до державного бюджету. Саме тому для Сходу абсолютно неважливими були політичні платформи партій, боротьба ідей: їм важливою була лише боротьба за столицю, а отже, за безконтрольний доступ до державного бюджету. Натомість Західна Україна марила національними «орнаментами» в декоруванні незалежної України, фетишизувала державу як таку, сприймаючи її як самоціль, а не як гаранта умов для достойного життя. Західноукраїнська політична еліта не розуміла, що своєю національно-патріотичною риторикою тільки прикриває формування кланово-олігархічного режиму в Україні.
Нема нічого дивного, що на сході України виникла і набрала на силі саме партія, яку важко кваліфікувати за звичною політологічною шкалою – Партія регіонів. Особливих ідей в її платформі годі дошукатися, але сама назва партії є найбільш промовистою – регіонів. Доти, допоки тривала боротьба дніпропетровського, донецького, харківського та одеського кланів, ця партія не могла і мріяти про великі впливи в столиці. Режим Кучми, який час до часу рекрутував у владу представників тих чи інших регіональних кланів, виявився настільки непробивним, що Донбасу, направду, нічого не світило. От він і захопився ідеєю розширення повноважень регіонів, аж до федералізації держави. За що його одразу всі, від кучмістів до галицьких націоналістів, затаврували як сепаратистський регіон.
Коли ж режим Кучми захитався, то виявилося, що для обмеження донецьких апетитів не існує системи противаг. Замість того, щоб провести кардинальну адміністративно-політичну реформу і тим самим знищити кланово-олігархічний устрій режиму Кучми, В.Ющенко «погруз в історії». Не провівши найважливішої реформи – адміністративно-політичної, В.Ющенко заспокоїв серце втішаннями абсолютною владою, якої, до речі, він на практиці ніколи не мав. Таким чином, наступну битву за Київ виграли донецькі, які змогли реально витиснути все можливе із централізованої системи влади в Україні. Тепер в Україні запанував справжній олігархат, який в силу низького культурно-освітнього рівня його представників не заморочується не тільки питаннями демократії і законності, але всі зусилля скеровує на збереження чинної централізованої системи влади.
Федералізація проти диктатури
Підконтрольні олігархам медіа безперервно намагаються утвердити у громадській думці переконання, що в теперішній Україні нічого не вдасться змінити, що ця система влади запанувала серйозно і на довго. Творці інформаційної політики стверджують, що в Україні нема справжньої опозиції, принаймні опозиціонери нічим не кращі за донецьких урядовців. Що опозиціонери не патріотичні, що вони нацьковують західні держави на Україну, що не керуються національними інтересами своєї країни. Насправді опозиція далеко не свята, але не через те, що їй закидають провладні регіонали. Найбільша провина теперішньої опозиції в тому, що, коли історія давала їй шанс змінити країну, вона цей шанс змарнувала, не провівши жодної реформи.
Безумовно, якщо теперішні опозиційні політики хочуть мобілізувати свій електорат ще раз довкола старих патріотичних і заяложених гасел про бандитів і диктатуру, то диктатура може бути спокійною, їй нічого не загрожує. А тих політиків, які б обіцяли системні реформи, не спостерігається. Певна надія залишається на ув’язнених лідерів опозиції, бо, може, їм в казематах нарешті дійшло, яку небезпечну систему влади вони залишили не реформованою і, що гірше, передали по естафеті своїм політичним противникам. Але й тут нема гарантії, бо, можливо, ці опозиціонери мріють тільки про велику помсту кривдникам, а для такої відплати їм треба буде абсолютної влади в руках, що знову означає жорсткий централізм і диктат із Києва.
Ще один варіант боротьби з диктатурою – сепаратистський. Це наразі найменш обдуманий і розумний спосіб зміни ситуації. По-перше: за яким принципом і в яких кордонах ділитися? Кордони історичних регіонів існують поки що в головах кількох ідейних загорільців, які, на жаль, лінуються подумати на два кроки наперед. А попереду можуть бути тільки хаос і ріки крові. По-друге: звичайним діленням ситуації якісно не змінити. Що дасть, наприклад, якщо замість однієї великої наскрізь корумпованої держави, де панують клієнтела і непотизм, виникне п’ять-шість менших її клонів?
Єдиним виходом із ситуації, що склалася, є нова, кардинальна адміністративно-політична реформа, тобто федералізація державного устрою. При перебудові держави на федеративних засадах значно зменшується потреба у боротьбі регіональних кланів за Київ. А це оздоровлює політичну систему держави, надає виборам реального змісту і знімає напругу між регіонами. Таким чином, маніпуляції в державі зменшуються в рази, а диктат тих, хто зосередив усю повноту влади в столиці, маліє до рівня розумної доцільності.
Переваги федералізму
Найбільшою перевагою федеративного устрою є децентралізація системи управління і рівномірний розподіл влади між регіонами. Відповідно відбувається оптимізація системи управління на федеральному і локальному рівнях. З’являється краща можливість для механізмів прямої демократії, змінюється система підпорядкування в управлінській ієрархії: звітність керівників перед тими, хто делегував їм ці повноваження на виборах, а не призначив зі столиці. Таким чином відкривається шлях для формування повноцінних місцевих еліт.
Докорінна зміна принципів формування федерального та регіональних бюджетів дозволить запобігти корупції на найвищому державному рівні, оскільки федеральні землі відраховуватимуть відповідні суми на утримання центрального апарату управління, армії та для забезпечення зовнішньополітичної діяльності.
Двопалатний парламент забезпечить рівноправне представництво регіонів. При рівному представництві від федеральних земель, незалежно від густоти населення, зникнуть області партії, чиїх представників у чинній Верховній Раді просто нема. Сама собою відімре система, коли більшість депутатів парламенту є мешканцями столиці держави. Федеральні землі подбають про фінансове забезпечення депутатів різного рівня, але вже у більш адекватних межах.
Федеральні органи управління: парламент, губернатор і мери міст обиратимуться напряму громадянами регіону, а не призначатимуться зі столиці. Таким чином, буде уникнуто двовладдя у системі управління. Для оптимізації правоохоронної системи треба буде розділити компетенції загальнофедеральних та регіональних правоохоронних структур. Для найбільш резонансних справ треба було б створити федеральне бюро розслідувань, а безпеку в регіоні віддати до рук місцевої поліції, яка б перебувала у підпорядкуванні місцевих органів влади. Таким чином було б усунуто неефективну систему, яка зараз функціонує в Україні, коли мери та губернатори не мають ані найменшого впливу на органи МВС.
Запровадження федеративного устрою дозволить зняти наявну міжрегіональну напругу. Українські політики і різні медіа надалі використовують пропагандистські кліше про самодостатність або дотаційність різних регіонів. Не таємниця, що в радянський час центри з важкою та високотехнологічною індустрією отримували величезні державні дотації. Не припинилися вони і в незалежній Україні, але з тією різницею, що індустріальні гіганти давно приватизовані, у приватну власність перейшли навіть шахти. Цей факт чомусь замовчується, що дозволяє різного роду міністрам майже легально перекачувати кошти з державного бюджету своїм приватним фірмам. У цьому руслі варто відзначити ще одну тенденцію – індустріальні підприємства і шахти приватизовані, на них нещадно експлуатують працівників, а у разі катастроф і аварій соціальні виплати бере на себе держава. Для наведення ладу у всіх цих відносинах і для того, щоб регіони навчилися нарешті жити не по потребі, а по засобах, треба федералізувати Україну.
Із запровадженням федеративного устрою в Україні можна було б знищити іще одну негативну практику, це коли шкідливе підприємство працює у певному регіоні, споживає його ресурси, але податки сплачує в столицю, оскільки там зареєстроване. Ця проблема значною мірою стосується і Західної України. Це коли в Карпатах великі санаторії ростуть як гриби після дощу, а дороги до цих місцевостей просто нема, бо податки платять (якщо платять) у Києві.
І це тільки грубо окреслені можливі вигоди від федералізації. Найбільшою ж перевагою цієї системи є наведення порядку та можливість впливати на владу.
Про ризики та загрози для України, що можуть виникнути через федералізацію, поговоримо в наступній статті. Тут, на завершення, хотів би додати, що ніяка реформа не може бути абсолютною панацеєю, і що багато залежить від того, хто і де її проводить. Наразі природа диктатури в Україні виявляється у надмірній централізації влади, а отже, боротьба з нею – це федералізація.