Звісно, цей заголовок стосується не справжньої України: справжня весь цей час була на землі. Вона стосується уявної Небесної України, яка всі ці роки існувала в уяві деяких інтелектуалів. Спочатку вони вирішили, що вся Небесна Україна вийшла на Майдан саме заради тих цінностей, які поділяють вони, інтелектуали. Вони були впевнені, що ось ці мужики з Радехова і Тетієва стоять на київській бруківці заради того, щоб сивочолий солідний політик англійською мовою красиво розповідав у Брюсселі про перспективи України. А вони там стояли за свою гідність.
Далекого 2010 року я брав участь у краєзнавчій мандрівці сільською Волинню. Це чудовий край з переважно незаможними, але гордими і мудрими людьми. По-селянськи гордими і мудрими. І вже тоді в розмовах відчувалося: «дайте нам пожити!». Люди розповідали про чиновників, про місцеву політичну мафію, яка виросла з рекету. Зараз поґуґлив прізвище одного з місцевих екс-рекетирів: він досі при владі. Вони всі досі при владі. Суди, поліція – нічого не змінилося.
Петро Порошенко йшов як кандидат радикальних змін. Радикальних. Саме це він обіцяв з передвиборчих трибун. Натомість потім це все трансформувалося в «будьте задоволені тим, що маєте».
Поки «Небесна Україна» йшла в осяйні висоти – Україна реальна жила в злиднях і чекала. Так, ви не помилилися, я написав про злидні. Мешканці міст-мільйонників можуть скільки завгодно пліткувати на тему «двоє знайомих цього року купили нові квартири, троє – нові автівки, всі їздили на відпочинок за кордон» – але більшість суспільства може собі дозволити хіба тридцятирічний «Жигуль», відпочинок у Затоці і одну хрущовку на дві родини. Рік тому могли дозволити замість «Жигуля» досить пристойний «Опель» на європейських номерах, але Порошенко з посмішкою похвалився, що тепер таку можливість прикрито.
І от мешканці «Небесної України» вперто не хотіли помічати Україну реальну. Вона їм заважала. І тут раптом на виборах голосно про себе заявила – і «Небесна Україна» пішла у стрімке піке.
І зараз я навіть не кажу про результати виборів. Я кажу про певну (невелику) частину українського суспільства, яка збудувала собі альтернативну реальність, котра для неї є «Україною», а все решта – або «Недоукраїною», або навіть «Антиукраїною». Хоча насправді Україна – це все суспільство разом. Так, навіть його російськомовні, угорськомовні, румунськомовні, циганськомовні, болгарськомовні та всімаіншимимовамимовні громадяни.
Навіть громадяни, які не люблять Бандери. Навіть громадяни, які люблять Сталіна. Україна – вона дуже складна, створювати спільну картину історичної пам’яті та спільне бачення можна і треба дуже зважено, враховуючи чимало проблемних питань і «підводних каменів». Переважна більшість українців впевнена: наш дім – Європа, а от як саме виглядає ця Європа і шлях до неї – тут починаються суттєві розбіжності.
Так, значна частина українців 2014 року підтримала Євромайдан, а потім – Порошенка. Значна частина з них підтримує зараз Зеленського. Це не «зрада» чи «трагедія» – це демократія. Та сама, якої вимагали покоління борців проти тоталітарних режимів. Потрібно просто зрозуміти це, прийняти це, відчути реальну земну Україну і працювати заради її майбутнього.
І менше кидатися у власний народ словами на зразок «раби» і «малороси» – навіть якщо дуже хочеться.