11 травня у Каннах стартує міжнародний кінофестиваль. Україна не є частим гостей у його офіційних програмах, проте її появи ще жодного разу не залишались непоміченими. Обидві короткометражні картини, які з’являлись на Круазетт отримали «Золоту пальмову гілку», а «Плем’я», яке стало першим українським конкурсантом на Тижні критики, отримало 3 із чотирьох можливих призів.
Вперше український фільм потрапив до конкурсу Каннського кінофесту в 2005 році. Це була короткометражка Ігоря Стрембіцького «Подорожні», яка відразу отримала Золоту пальмову гілку. Для зйомок свого психологічного фільму за сценарієм Наталки Конончук Стрембіцький обрав незвичайну київську натуру - Будинок ветеранів, в якому доживають століття самотні немолоді актори, психоневрологічний диспансер з його дивним для багатьох устроєм.
«Подорожні»
«Ми обрали Каннський фестиваль, так, напівжартома, там якраз закінчувався термін приймання заявок. Заповнили аплікаційну форму на сайті фестивалю, а потім надіслали звичайною поштою відеоверсію фільму (на DVD) відбірковій комісії. А потім, в той же день, коли було оголошено офіційний прес-реліз фестивалю з усіма учасниками, нам прийшло запрошення електронною поштою», - розповіла ZAXID.NET сценаристка Наталя Конончук.
«Фестивалі – це єдина можливість для молодих режисерів показати свої роботи в світі. Плюс це ще одна нагода сказати світові, що є така країна Україна», - вважає Ігор Стрембіцький.
У 2010 році Україна вперше стала учасницею основного конкурсу завдяки фільму Сергія Лозниці «Щастя моє». У тому ж 2010 році на фестивалі відбувся спеціальний показ фільму «Шантрапа» Отара Іоселіані, до створення якого доклали руку як українські продюсери, так і Богдан Ступка, який зіграв одного з героїв стрічки.
«Шантрапа»
«Щастя моє» - ігровий дебют відомого документаліста. В основі сюжету - історія про далекобійника, який збивається з дороги і занурюється в символічну глибинку Росії та в її військове минуле, зображене з позицій далеко не ортодоксальних. На думку продюсера Олега Кохана, фільм шокував каннських відбірників.
«Фільм запросили в основний конкурс фестивалю – це значить, що він актуальний і якісний. В конкурсі є і режисери-бренди, і артхаузні авторитети, і дебюти, і кожному з них є що сказати», - розповів він.
«Каннський кінофестиваль – це найпрестижніший кінофорум у світі і вже одна участь у ньому, тим більше, в основному конкурсі – це перемога для будь-якого продюсера, а особливо – українського. Це унікальна можливість презентувати нашу картину вибагливій аудиторії експертів, колег-кінематографістів, журналістів. Це перші враження і реакції, які лакмусовим папірцем виявлять актуальність та точність нашого послання», - вважає Кохан.
Тоді на прем'єру приїхав міністр культури України Михайло Кулиняк, який до того не бачив фільму. Картина викликала в нього величезне обурення. До речі, перший та наразі єдиний фільм, який представляв Україну в основному конкурсі Канн, так і не вийшов у наш прокат.
«Щастя моє»
У 2011 році український фільм знову перемагає в короткометражному конкурсі. Це - «Крос» Марини Вроди. П’ятнадцятихвилинний фільм «Крос» - це спогади автора про заняття з фізкультури. ..Вчитель фізкультури у лісі проводить розминку із групою дітей, які мають бігти крос. Забіг розпочато, проте кілька школярів відбиваються від групи й зрештою опиняються на занедбаному майданчику.
«Крос»
Марина Врода у 2003 отримала диплом бакалавра права на факультеті лінгвістики і права. У 2007 закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого. Цікаво, що Врода була асистентом з масовки Сергія Лозниці на зйомках фільму «Щастя моє».
Лозниця знову взяв участь фестивалі у 2014 році. Поза конкурсом показали його документальний фільм «Майдан». Жодної оцінки автора у фільмі ми не побачимо, лише лаконічні титри коротко і нейтрально резюмують факти й позначають дати, розділяючи картину на структурні розділи. Проте, презентуючи фільм у Каннах Лозниця не приховував ані оцінок, ані симпатій. Проте перш за все він висловився на підтримку Олега Сенцова. За словами Лозниці усі звинувачення - повний абсурд. І він закликав усіх нагадувати про свого колегу аж до його звільнення.
«Це була насамперед антирадянська революція. Зрозуміло, є люди, які ще хочуть продовжувати жити так, як жили в Радянському Союзі. Ну, наприклад, віддати відповідальність за свою долю «дяді». Не приймати жодних рішень, продовжувати жити в нечесних умовах життя, непорядних умовах, які у нас були досить довго. І є люди - їх досить багато, які зрозуміли, що їх життя, їх відповідальність, їх доля - в їх руках. Я думаю, що це головна лінія зіткнення. І ще я б хотів сказати, що нічого б такого на сході України не відбулося, якби не було там активної участі Російської Федерації. У тому числі, і інформаційної участі, тому що те, що ми спостерігаємо на російських каналах, в російських ЗМІ, це, звичайно ж, інформаційна війна проти України. Або проти того вибору, який український народ зробив», - розповів Лозниця про свій фільм у Каннах.
«Плем'я» Мирослава Слабошпицького - безпрецедентний фільм-експеримент, «німе кіно ХХІ століття», в якому ролі грають глухі непрофесійні актори. Автор відмовляється від звуку, тому глядач не почує жодного слова, адже персонажі користуються мовою жестів, яка, однак, не перекладається озвученням чи субтитрами. «Плем’я» – драматична історія першого кохання глухонімого Сергія, який переходить в 11-й клас інтернату для глухих дітей.
«Плем'я» стало одним із лише семи повнометражних фільмів, обраних до «Тижня критики» - паралельної конкурсної секції Каннського кінофестивалю, в якій беруть участь перші та другі фільми молодих режисерів. Саме «Племенем» Україна вперше була представлена в цьому конкурсі, що існує вже 53 роки. Після того, як картина отримала у Каннах три із чотирьох можливих нагород, зокрема і Гран-прі, вона стала володарем ще десятків різних нагород і залишається найтитулованішим фільмом України.
Також велике значення для формування кінематографічного іміджу нашої країни має й український павільйон, який регулярно відкривається на Каннському кіноринку, починаючи з 2008 року. Цього року на кіноринку покажуть уже завершені фільми Тараса Ткаченка «Гніздо горлиці» та «Моя бабуся Фані Каплан» Олени Дем’яненко. Тут також презентують першу ігрову картину відомого львівського документаліста Тараса Химича «Жива», зйомки якої ще тривають.