Бернар-Анрі Леві – французький філософ, письменник, режисер та політичний оглядач. Він є одним із засновників школи «Нової філософії», критичної до сучасного марксизму.
28 травня у Львівському національному академічному театрі опери та балету імені Соломії Крушельницької пройде вистава за п’єсою Бернар-Анрі Леві «Готель Європа», яка присвячена подіям на Майдані.
Леві відомий друг України, він палко підтримував Євромайдан, тісно контактував з українськими прозахідними політиками. Леві доклав багато зусиль, щоб донести європейському суспільству, передовсім західним інтелектуалам правду про новітні події в Україні. Під час зимової Олімпіади в Сочі Леві закликав європейських спортсменів відмовитися від участі у змаганнях на знак протесту проти агресивної політики Кремля.
У березні цього року ми довідалися з європейських ЗМІ, що Бернар-Анрі Леві став одним з активних учасників ініційованого Дмитром Фірташем так званого «Плану Маршалла» для України. Щоб з’ясувати роль Леві у цій справі ZAXID.NET взяв у нього бліц-інтерв’ю. Хоча розмова не обмежилася тільки цим питанням.
- Францію прийнято чомусь вважати проросійською. Тим не менше Ви у російсько-українському протистоянні стали на бік України. Що Вас підштовхнуло так зробити?
- По-перше, я не згоден з тим, що, мовляв, «Франція загалом є проросійською». Звісно, це таки є правдою щодо Національного фронту. Це є правдою щодо крайніх правих сил з фашистським ухилом, які дійсно мають певну силу в країні. Але це не є правдою щодо уряду. Це не є правдою щодо Президента Франсуа Олланда, який забезпечує максимально міцну підтримку Порошенка на Заході.
А що стосується мене, то тут усе дуже просто: боротьба за свободу, яку я веду вже майже 40 років, моя боротьба за право і за права людини, проти новоспечених проявів фашизму і за демократію, моя боротьба проти націоналізмів і за Європу, дуже природнім шляхом привела мене на сторону України.
Це, звісно, не означає, що Україні нема над чим попрацювати в плані осмислення свого минулого. І я знаю, що у Львові, наприклад, треба ще багато зробити, щоб вшанувати пам’ять сотень тисяч євреїв, котрих знищили нацисти. Але якщо обирати поміж Путіним та Порошенком чи Андрієм Садовим, - вибачте, але антифашист, якого я обираю, без тіні сумніву – це Порошенко та Андрій Садовий…
- Вас знають як «друга Порошенка», причому ще до його перемоги на виборах. Чи нині Ви не відчуваєте розчарування діяльністю Порошенка як президента ?
- Я, в будь-якому разі, не розчарований. Він керує країною в надзвичайно важких умовах. Йому доводиться вести війну, справжню війну, а не просто таку собі операцію з охорони порядку проти банд сепаратистів. Він має союзників, які в Європі та навіть у Сполучених Штатах, весь час нібито ось-ось можуть його полишити. І все-таки він тримає свій курс. Він не піддається жодному тиску, не йде на поступки жодним приватним інтересам. Він впроваджує реформи, навіть якщо вони є непопулярними або тяжкими.
Коли губернатор великої області, підкріплений приватною армією, робить йому виклик у самому центрі Києва, він викликає його до себе, розмовляє як чоловік із чоловіком та ставить на належне місце. Усе це заслуговує на повагу. Як для людини, якій ніщо не віщувало, що їй випаде роль президента у часи війни, це все-таки доволі надзвичайний випадок. Щоб не сказати – безпрецедентний.
- А чи не розчарувалися Ви загалом в Україні, її здатності проводити реформи, інтегруватися в європейську спільноту?
- Так кажуть боязкі та ліниві європейці. Вони бояться Путіна. Вони не хочуть йти на ризик: протистояти йому сильніше і тим самим – ще дужче його злити. Отже, як ви це, звісно, побачили, цього четверга в Ризі, їх дуже лякає ідея зробити ще один крок до інтеграції України, - так само як і інших країн регіону. Тож вони кажуть: «Україна сама винна; це вона не робить те, що треба, це вона надто зволікає з проведенням необхідних реформ». Такі розмови – просто огидні.
Не знаю, як українською звучить слово «огидні». Але таки є в тому щось і нечесне, і бридке: щоб дужче віддалитися від України, дехто каже що вона сама віддаляється; і замість зізнатися, що нас аж трусить від переляку від думки, що вона простягає до нас руку, - натомість казати, що вона сама відсувається, що замало робить, чи що вона ніяк не може визначитися.
Не переінакшуймо смисли. Не тому Україну не приймають у Європі, що вона не реформується. Це якраз унаслідок того, що її не приймають, вона буде повільніше реформуватися, або одного дня, знесилена, опустить руки.
- Відоме ваше намагання схилити Захід до реалізації такого собі «плану Маршалла» для України. Але у цій справі Ви зненацька опинилися в одному човні з олігархом Дмитром Фірташем, котрого багато хто сприймає як ставленика Кремля. Чи не вбачаєте Ви суперечності в такому союзництві?
- У такому починанні як оце, усяка добра воля радо вітається, розумієте! Усяка! Особливо коли йдеться про голову Федерації роботодавців України, чиїм впливом на громадянське суспільство, як ви знаєте, не можна знехтувати…
- Чи не боїтеся, що весь організований Фірташем «план порятунку для України» закінчиться ще більшим посиленням влади олігархів в Україні та її залежності від Кремля?
- Що значить «організований»? Біля витоків цього Плану Маршалла стоять декілька європейських особистостей, які мають безперечний авторитет в царині економіки, охорони здоров’я, боротьби з корупцією, конституційних реформ та національної розбудови. В результаті, якщо ми спроможемося, ви матимете величезний проект інтеграції України в Європу і, понад усе – розвитку її економіки; проект цей буде представлений парламенту, прем’єр-міністру та Президенту України. І тоді, по-третє, якщо українська влада затвердить цей проект, він буде поставлений під егіду найбільш беззаперечних моральних та фінансових авторитетів міжнародного рівня.
Ось що маємо в реальності. Ось яким є проект. Реалізовувати його й без того важко; а тим паче – якщо замикатися в хибних суперечках та безцільних чварах. Я маю переконання: Україна вже завтра може стати новою Польщею. Вона має потенціал східної Німеччини на момент об’єднання. І треба зробити все можливе для того, щоб це вдалося.