Як символічно, що день підписання українсько-російських газово-флотських угод припав саме між уродинами двох історичних осіб, які спричинились до змін європейської мапи у ХХ столітті. Плоди їхньої діяльності, наче фантомні болі, досі відбиваються на політичних процесах Центрально-Східної Європи. А надто коли це стосується сьогоднішньої України.
20 квітня – День Народження Адольфа Гітлера;
21 квітня – День Української Залежності;
22 квітня – День Народження Владіміра Лєніна
З нового календаря
Так, бездержавна Україна – лише розмінна монета у Версальській і Ялтинській угодах, зуміла отримати незалежність після розпаду великого совєтського пирога. Однак майже 20-річна історія нашої держави демонструє лише загострення старих протиріч і аж ніяк не витворення єдиної громадянської спільноти. Навпаки, існування України в її сьогоднішніх кордонах і за наявності настільки несприятливих геополітичних розкладів виявляється таким собі кволоплинним процесом, де ніхто з фігурантів не отримує жодного задоволення. Дві різні частини країни по черзі кусають одна одну, не розуміють, не сприймають одна одну. А головне – не планують спільного майбутнього, живучи лише в напруженому і кризовому теперішньому, підживленому суперечностями недалекого минулого. Чи потрібна нам країна-уроборос – змія, що кусає власний хвіст?
21 квітня – чудова нагода позбутись, нарешті, цього штучного і безперспективного утворення під назвою «Україна від Сяну до Дону», виплеканого романтичною традицією і втіленого стараннями Молотова й Ріббентропа.
Звичайно, в усьому тепер модно звинувачувати «противсіхів», які, мовляв, не привели до влади потрібну людину. Проте скажу парадоксальну річ: вибір Януковича – це усвідомлення вартості тією Україною, яку ми нізащо не маємо права втратити. Нам було потрібно чітке усвідомлення того, що нами правлять не недодрузі, а справжні та щирі вороги. Україна – правий берег Дніпра. Малоросія – лівий берег Дніпра. Малороський президент Янукович підписав бомагу про збереження флоту на території Малоросії. Принаймні так воно якось легше сприймається.
Адже я не делегував Януковичу повноважень залишити на території моєї країни до моїх 68 років російський флот. Я не вважаю, що життя моїх дітей і онуків мусить прямо залежати від ціни на газ для Ахметова і його підприємств. Я ніколи не назву Другу світову «вітчизняною», бо моя вітчизна цієї війни не розпочинала і не перемагала в ній. Я не збираюсь жити у країні, де моя мова почувається задрипанкою і прохачкою. Тому мої інтереси входять, звісно, у конфлікт із переконаннями інших людей, що їхня більшість мешкає на лівому березі Дніпра. Ті, своєю чергою, мали претензії до «помаранчевої» влади. Їх весь час насильницьки українізували, затискали пальці дверима, обмежували їхні громадянські права і змушували відмовитись від дружби з Росією. Й так триватиме без упину.
Як демонструє сучасна історія, ці дві України жити разом не спроможні. Це життя нестерпне і безперспективне. Одні хочуть поставити пам’ятника Сталіну, другі роблять героєм Бандеру. Крайнощі з обох боків лише підігріваються зовні й нікому не цікаво було протягом 20 років запропонувати цій країні щось спільне. Сьогодні не той випадок, коли можна казати про єдність народу. І не варто тішити себе ілюзіями, що воно з поколіннями зміниться. Не змінюється – досі не змінилось, то чому має змінитись через 25 років? Тому Янукович-президент може спрацювати лише як каталізатор прискорення цивілізованого розділу України. Стати остаточним шансом для усвідомлення простої речі: наші шляхи різні.
Отже, покласти все життя на те, щоб когось змінити, або опиратись тим, хто хоче змінити тебе – нонсенс і безглуздя. Тільки та Україна має якусь перспективу, що не має спільного кордону з Росією. Решта все – від лукавого. Тільки та Малоросія має якусь перспективу, що не має спільного кордону з Європою. Територіями обох країн все одно тектиме російсько-туркменський газ. І нехай Україна, яка не має ахметовсько-пінчуківських підприємств важкої та хімічної промисловості, платить за газ реальну європейську ціну. А Малоросія, відповідно, нехай сплачує ціну малоросійську, тримаючи на своїй території Чорноморський флот, узгоджуючи підручники історії з Кремлем і запроваджуючи російську єдиною державною.
Останніми днями доводилось читати різне: імпічмент! революція! («можливо, і з кров’ю» – в когось і таке було) А я от думаю: якщо революція, то лише з метою цивілізованого роз’єднання. Нам нема куди йти разом. Вони не зможуть зробити нічого з нами, а ми не зможемо змінити їх. Та й чи треба займатись цим у ХХІ столітті, де всюди нанотехнології та Інтернет? Кожна зі сторін почувається упослідженою і загроженою, коли перемагає протилежна опція. Чого можна сподіватись від цих постійних коливань політичного маятника? Лише того, що ми вже й так маємо під достатком. Хамської еліти, нереформованої і немодернізованої країни, беззаконня та корупції. Розділені де-факто, ми мусили б розділитись де-юре. Можна було б і візовий режим не встановлювати. Українці Сходу могли б вільно їздити до Канева на могилу Шевченка, а українці Заходу відвідувати Сорочинський ярмарок. Існує кілька православних юрисдикцій в Україні, то чому не може бути кількох Україн? Невже єдність України – це догма, олтар, на який треба покласти наше майбутнє?
Часто доводилось чути від сакральних географів про Київ – другий Єрусалим. Чомусь мені здається, що це непогана метафора. Якщо не Єрусалим, то бодай Берлін. Інша справа, що для усвідомлення і втілення цієї ідеї потрібна інша країна, інша еліта й інший народ. А вони в нас, на жаль, єдині.