Серія заяв європейських політиків про бойкот Євро-2012 так і не змусила українську владу кардинально змінити ставлення до справи Юлії Тимошенко. Це вкотре засвідчило, що за допомогою «м'якої сили» перевиховати політичну свідомість Віктора Януковича практично неможливо.
Тому сьогодні ще більше актуалізується питання про можливість введення персональних санкцій проти українського президента і членів його команди. Те, що в ЄС не застосовуватимуть будь-яких заходів покарання до України як країни, цілком очевидно (європейці не хочуть образити український народ, більшість якого підтримує вступ до Євросоюзу). А ось прямі санкції проти Януковича і його братії можуть принести останнім серйозні проблеми: арешт фінансових активів за кордоном, обмеження доступу до іноземних фінансових ринків, заборона відвідувати інші країни.
Але проблема полягає в тому, що Європа і на введення персональних санкцій проти української влади навряд чи зважиться, оскільки це може призвести до несприятливих політичних і економічних наслідків для неї самої.
Європейські лідери добре усвідомлюють, що Віктор Федорович – це політик-власник, який у президентській діяльності керується не цивілізованою логікою управління країною і міжнародної участі, а первісними політичними інстинктами і потребами. Тому застосування прямих санкцій може дати зворотний ефект: викликати в Януковича не сором, а глибоку образу та бажання політичної помсти, яка має всі шанси виразитися в повному повороті в бік Росії. А для Євросоюзу це, звичайно ж, невигідно з геополітичних міркувань.
Сьогодні Європа не дозволить собі повністю втратити Київ на користь Москви навіть на три роки (з урахуванням того, що 2015 року новим українським президентом стане проєвропейський політик). Безумовно, існує ряд політичних підстав, за якими в Європі не збираються віддавати Україну в руки Кремля. Але головне полягає у двох мотиваціях.
По-перше, європейські лідери, на відміну від нинішньої української влади, все-таки відчувають відповідальність за євроінтеграційний вибір українського народу. По-друге, Україна залишається державою, включеною у сферу європейської політики сусідства. З колишніх радянських республік у цю зону, крім України, входять: Білорусь, Молдова, Вірменія, Грузія та Азербайджан. Не дивно, що Брюссель певною мірою робить ставку на Україну як потенційного лідера регіону, який в майбутньому зуміє скласти гідну геополітичну конкуренцію Росії на пострадянському просторі. Сьогодні процес формування такого регіону протікає, звичайно ж, дуже повільно, але європейська боротьба зі свавіллям української влади за допомогою персональних санкцій може уповільнити цей процес ще сильніше.
В Європі також розуміють, що у відповідь на арешт закордонних рахунків або заборону на відвідування країн-членів ЄС українська влада може помститися не тільки по геополітичній, а й по економічної лінії. В ірраціональному пориві «дати здачі» команда Януковича здатна закрити очі навіть на взаємовигідність окремих напрямів в економічній співпраці між Євросоюзом та Україною. (Справа Тимошенко демонструє, що коли синьо-біла гвардія хоче комусь за щось помститися, то чекати від неї дій, які могли б піддаватися раціональному поясненню, не варто).
Як команда Януковича може помститися європейцям, якщо вони введуть прямі санкції? Один з варіантів – душити українські представництва фірм тих європейських країн, які вирішать персонально покарати українську владу. Візьмемо за приклад Німеччину: сьогодні в Україні функціонує більше 1000 представництв німецьких фірм. Навряд чи Анґела Меркель ризикне їх підставляти під вогонь відплати української влади, оскільки національно-економічні інтереси для країн ЄС все ж таки важливіші, ніж проблеми політичного режиму в Україні.
Російська обережність
Попри те, що Європа навряд чи піде на прямі удари по рахунках команди Януковича, від курсу символічного тиску на українського президента західні лідери не відходитимуть доти, доки Тимошенко буде ув’язнена. Це очевидно. Питання викликає політика Кремля, який чомусь не прагне використати ситуацію і остаточно приборкати Януковича під приводом «вони тебе дістають правами людини, а з нами від таких претензій, зрозуміло, ти будеш позбавлений». Чому ж Путін сьогодні не хоче повністю поглинути Віктора Федоровича? Тут є місце і політичним, й економічних причинам.
По-перше, президента РФ теж не влаштовує ставлення української влади до справи ЮВТ. (Правда, трохи в іншій формі і з інших підстав, ніж європейських політиків, але в даному питанні це неважливо). По-друге, суто з ментальних причин Путін як «чекіст» гидує особливою політичною близькістю з «двічі не судимим» Януковичем. Це два усталених аргументи.
Крім того, потрібно враховувати, що для сьогоднішньої Росії Європа є не менш важливим стратегічним партнером, ніж Київ. А в деякому сенсі й набагато важливішим партнером. Через «якогось Януковича» Путін навряд чи стане псувати відносини з ЄС. Як мінімум, тому, що це може спровокувати невигідну ні для Росії, ні для країн Єврозони нестабільність в енергетичних взаєминах, а для сьогоднішнього Кремля газ і нафта – це святе.
Іти на максимальне політичне зближення з Україною Януковича Путін не зацікавлений і з тієї причини, що ізольований Віктор Федорович надалі потраплятиме під струмінь європейської критики, а на тлі цього відійде на другий план увага ЄС до «проблем демократії» в Росії.
Уже сьогодні багато хто звинувачує Меркель за те, що вона у недавній заяві, засудивши авторитарну політику української та білоруської влади, ні словом не обмовилася за розгін опозиційного мітингу в Москві 6 травня. Про «подвійні стандарти» німецького канцлера особливо полюбляє говорити в останніх передачах «Великої політики» Євген Кисельов. Критикувати Меркель у цьому випадку недоречно, оскільки справа не в російсько-німецьких газових відносинах, а в тому, що недавно пролунало з вуст голови представництва ЄС в Україні Жозе Тейшейри:
Коли ми дивимося на Україну, і коли ми дивимося на Росію – ми дивимося на ці дві країни різними очима. Росія ніколи не приймала рішень, і жодний з її урядів ніколи не робив заяв про те, що Росія прагне бути членом ЄС. Вони ніколи не говорили про те, що це є ключовим напрямом зовнішньої політики Росії.
При цьому єврочиновник додав:
Влада України, уряди України завжди заявляли про те, що Україна хоче стати членом ЄС, хоче розвивати партнерські відносини з ЄС, тому ми з нашого боку маємо абсолютне право говорити і заявляти про те, що не виконується в цьому напрямі.
Містечковий президент
Сьогоднішнє положення України – це суцільна невизначеність і недомовленість зі знаком мінус: навколополітика, напівавторітаризм, недоізоляція. По суті, це відбувається завжди, коли до президентської влади приходить лідер-«лакей», якого контролює не народ, а окремі фінансово-промислові групи. Але зараз у Віктора Федоровича перехідний етап. З лідера-«лакея» він перетворюється на лідера-«підприємця», який не підконтрольний уже ні перед виборцями, ні перед економічними елітами, а працює повністю на себе. Це дуже важкий період трансформації. Мабуть, тому Янукович сьогодні зосереджений тільки на цьому. Згадайте перші роки президентства Путіна на початку «нульових». Якісь політико-психологічні аналогії виразно простежуються.
Напевно, якимось дивним чином Віктор Федорович переконав себе в тому, що від європейського тиску йому постраждати не судилося, а про справу Тимошенко в Європі ще трохи поговорять, потім заспокояться і забудуть. Напевно, Янукович задовольняється оптимістичним припущенням, що торгово-економічні проблеми у відносинах з РФ теж вирішаться самі по собі, а Путін колись визнає його рівним собі. Цього нічого не буде, тому що політична «містечковість» і «підлітковий» стиль лідерства ніяких проблем вирішити не можуть, вони здатні тільки збільшити їх кількість.
Немає у чинної української влади і чарівності, яка могла б допомогти на міжнародній арені. Незграбні спроби Азарова знайти спільні риси між соціальними ініціативами Януковича і новообраного французького президента Франсуа Оланда успіхом не увінчалися. Так, лідер Франції все ж таки пообіцяв приїхати на один із матчів своєї національної збірної команди на Євро-2012, але те, що він відвідає саме матч Україна-Франція, який відбудеться 15 червня в Донецьку, дуже малоймовірно. Чи захоче Оланд їхати туди, де доведеться тиснути руку і спілкуватися з Януковичем? Серед європейських лідерів це поступово стає ознакою моветону.
Нас ще довго не візьмуть до Євросоюзу. Фундаментальна причина цього полягає не тільки в тому, що сьогодні Гарант планомірно віддаляє Україну від усього цивілізованого світу, а державні показники економічного розвитку, м’яко кажучи, не «європейські». Янукович рано чи пізно піде з президентського поста (скоріш за все, вже за три роки), але в ЄС ще довго побоюватимуться непередбачуваності електоральної поведінки українського народу, якому в майбутньому, можливо, ще не раз спаде на думку обрати президентом країни якого-небудь «Віктора Федоровича».