Ми болісно реагуємо на нищення польсько-українського порозуміння і взаємного прощення, так важко досягненого у 2000-них роках. Тим більше, що поляки чинять «цвинтарні» злочини і політичні демарші у час, коли Україна бореться проти російської агресії, захищаючи всю Європу, з поляками включно.
Такої підлої поведінки ніхто від них не очікував.
Не очікували тому, що у нас коротка пам'ять – у минулому вони багато разів власне так поводилися стосовно українців, білорусів, чехів, литовців.
Щоби зрозуміти причини теперішніх польсько-українських проблем, варто уважніше придивитися і до ситуації, що склалася, і до самих поляків.
Отже, чому виникла така ситуація і де її корені?
Чому раптово влада і значна частина суспільства зайняли антиукраїнську позицію?
Чому притомна і дружна до українців польська більшість, за винятком окремих сміливців, пасивно і боязливо мовчить?
На це є принаймні дві причини:
- Україна нарешті визначилася у своїх пріоритетах, в україно-центричному баченні власної історії;
- І це обурило багатьох наших сусідів, звиклих до ялової, невизначеної пост-радянської України. Зокрема наша позиція протирічить польським поглядам на Україну та її історію.
В основі теперішнього польського «гібридного» протистояння з Україною лежать їхні застарілі уявлення і прагнення. В минулому українець вважався якимось недолугим «молодшим братом», людиною другого сорту. Не зовсім повноцінним, бо «схизмат», а не католик. Навіть Унія не змогла цього змінити, адже греко-католики були «не справжніми» католиками. Ці уявлення про «другосотність» українців давно спростовані історією, але «осад залишився» і підсвідомо отруює ментальність сучасних поляків. Навіть тих, які вважають себе цілком модерними людьми.
Також поляки перебувають у полоні своїх історичних міфів.
По-перше, вони бурхливо заперечують, що українські землі колись були ними окуповані. Це смішно, але вони вважають, що українці добровільно з ними об’єдналися і були повноправними громадянами. На жаль, 400 років нашої європейської історії від короля Данила до Хмельницького довгий час були викреслені з підручників – і ми її дуже погано знаємо. Насправді протягом того 400-річного періоду була велика різниця між українськими територіями, контрольованими Литвою і контрольованими Польщею. З литвинами ми були як брати і партнери. А з поляками – як під окупантами. Вся різниця у ставленні до українців, до їхніх прав і можливостей.
Тому коли прийшла Австрія – формально інша окупація – це для українців фактично стало визволенням з-під польської окупації.
В часи Другої Речі Посполитої 1919-1939 років відбулася брутальна і віроломна окупація західної України шовіністичною, квазі-фашистською і антисемітською державою. Віроломна, бо це сталося відразу після того, як українці допомогли врятувати Польщу від знищення більшовицькою армією.
Зрозуміло, що в історичних питання ми з поляками згоди ніколи не дійдемо, це просто не реально.
Наступний польський міф – що вони є «народом-богоносцем», навіть називають себе «Христосом Європи» (що дуже нагадує «месіанство» росіян). Вважають, що завжди були народом-мучеником і жертвою, що самі ніколи злочинів не чинили. Принаймні євреї та українці, котрі найбільше від поляків натерпілися, щиро сміються з таких їхніх переконань. Гірко сміються, бо пам’ятають про погроми, тортури і жорстокі вбивства протягом століть.
Всі ці польські національні міфи освячує Церква. Римо-католицька церква в Польщі фактично є Польською католицькою церквою, насамперед - польською. Шовіністичне виховання молоді, поблажливе ставлення до злочинів, вчинених «в ім’я Польщі» та до інших не християнських вчинків - цим грішить більшість польського духовенства. Жоден священик ніколи не отримав догани за обурливі вчинки чи навіть злочини, якщо це робилося на благо «польської ідеї». Церква традиційно перебуває у повній «симфонії» із шовіністичними колами суспільства, які зараз прийшли до влади. Спільними зусиллями вони нав’язують всьому польському народові маргінальні, реваншистські погляди.
Насамперед потрібно враховувати, що всі поляки, незалежно від своїх поглядів, віросповідання чи політичної орієнтації, перш за все керуються принципом «польскість – понад усе!».
Цьому підпорядковані демократичні принципи, людська мораль і деколи навіть здоровий глузд. Оця «польскість» ніде не описана, не легітимізована – але вихована у кожному полякові як визначальна категорія. Ми дивувалися коли жоден депутат із про-європейської ліберальної «Платформи Обивательської» не проголосував проти несправедливої «волинської» постанови Сейму. А вони просто боялися звинувачень у не-польскості, бо то би означало політичну смерть.
Все це нагадує тоталітарні порядки в комуністичні часи. З тою різницею, що тоді за інакодумство сажали у в’язницю, а тепер за «не польськість» репресії можуть бути моральними, за допомогою суспільної і церковної опінії. А також можуть виникати проблеми особистої безпеки з боку агресивних ультра-правих фанатиків.
Чому на початку тексту я насмілився назвати теперішню польську позицію стосовно України «гібридним протистоянням»? Адже, на відміну від росіян, вони не можуть на нас напасти, бо належать до НАТО.
Але на то і «гібридність», щоби досягати результатів іншими способами.
Польща вже давно провадить різні заходи, які донедавна здавалися цілком приязними. А зараз, при ескалації загострення стосунків, виникають підозри у добре продуманій стратегії.
В корумпованій, не багатій Україні належно не фінансуються наука, культура та громадські ініціативи. Поляки дають українцям гарні нагоди і можливості в цих сферах. Ми були щиро за це вдячні, поки воно відбувалося у форматі доброї волі. Але є сумніви, чи і надалі все буде продовжуватися дружно і безкорисливо. Принаймні в рамках проектів у галузі культури та історії віднедавна чітко проглядається наголос на історичній польській присутності в Україні та втраченій власності. Польська церква зі своїми дивними майновими претензіями гідно доповнює цю схему. А щойно прийнятий Закон означає кримінальну відповідальність навіть за висловлювання, що не сподобаються Польщі. Так закривають рота дуже багатьом знаковим українським інтелектуалам - отримувачам польських наукових чи культурних субсидій. Вони можуть мати проблеми якщо навіть дуже толерантно висловитися в обстоюванні українських інтересів та історичної правди взагалі.
«Карта поляка» і пов’язані з нею можливості рекрутують в Україні щораз більше осіб, які принаймні позірно мусять схвалювати польське бачення історії. «Архівний» бізнес дозволяє отримати підтвердження своєї польскості майже кожному, хто цього дуже запрагне. А рекомендація від ксьондза суттєво полегшить процедуру верифікації приналежності до польської нації.
Римо-католицька церква в Україні майже цілковито є церквою польською, бо переважна більшість владик і священиків – поляки, і на ключових посадах – громадяни Польщі. Використовуючи значні фінансові ресурси вони попросту «купують» місцеве податливе населення. Кілька років такої політики в якомусь селі – і половина мешканців вже «пригадує» собі мниме польське коріння і, покинувши церкву, наповнюють собою відремонтований костел. Не лише, щоби молитися – а також щоби ставати безоглядно лояльними до Польщі, можливим зародком латентної «п’ятої колони».
Іншим ресурсом наповнення порожніх польських костелів є наші так звані «визволителі» - росіяни і східняки старшого віку. Виховані радянською владою у ненависті та погорді до всього українського, вони цілком лояльні до такої ж як і росіяни «вищої раси» - до поляків. Ксьондзи дуже грамотно працюють із цією публікою, даючи їм відчуття причетності до європейської нації та правильної, «канонічної» релігії. А також даючи гарну європейську перспективу їхнім нащадкам.
Нічого нового під Сонцем – росіяни і поляки завжди вміли домовлятися про свої інтереси в Україні.
Отже можемо констатувати, що справжнього українсько-польського примирення у середині 2000-х років так і не відбулося.
Завдяки саботажу з боку польських «кресов’яків» і духовенства, наше взаємне прощення не стало надбанням широких верств польського суспільства. А в Україні деякі очільники Римо-католицької церкви почали казати, що формула «Вибачаємо, і просимо пробачення» є нікчемною. Бо поляки не мають за що вибачатися. Це українці повинні впасти на коліна і благати у поляків пробачення.
Багаторічна праця Гедройця, лідерів «Солідарності» та видатних польських інтелектуалів не змогла змінити шовіністичних польських уявлень. Навіть Папа Римський Іван-Павло Другий не зміг переламати оту непоступливу «польскість» і вмовити віддати українцям їхню історичну церкву в Перемишлі.
Такий стан справ потрібно розуміти і не будувати собі зайвих ілюзій.
Суспільство змінює свої погляди і уявлення дуже повільно і то при кропіткій праці інтелігенції. А зараз у Польщі відбуваються цілком протилежні процеси. Тому антиукраїнська позиція буде ще довго відкрито чи приховано присутньою в Польщі. Вони не можуть змиритися з тим, що Україна має власний погляд на історію. І що в українській версії історії зафіксовано дуже багато польських злочинів, які волають до Неба про справедливість.
Що нам із цим всім робити?
Насамперед мусимо бути терплячими, зберігати позитивну і дружню до поляків позицію. Бо це найближчі наші європейські сусіди, ми приречені контактувати і співпрацювати.
Маємо гідно тримати удар претензій і не здавати своїх позицій. Не сподіваючись на відкриту підтримку притомної частини польського суспільства, мусимо самі протистояти спробам реваншизму і нав’язуванню українцям польських поглядів та аргументів. Польська влада набирає щораз більше рис авторитаризму, принаймні у сфері ідеології та історичної пам’яті. Протистоячи їхнім претензіям, ми тим самим допомагаємо полякам втриматися у форматі цивілізованих та демократичних підходів. Попросту залишатися європейцями.
Також потрібно інтенсифікувати дослідження і системно збирати докази польських злочинів проти українців. Маємо розуміти, що справжнє примирення з поляками буде можливим лише тоді, коли пред’явимо незаперечні докази масових злочинів, які поляки вчиняли проти цивільного українського населення. А також докази їхньої співпраці проти українців із злочинними нацистським та радянським режимами.
Напевно, що завдяки останньому прийнятому Законові, євреї також інтенсифікують свої дослідження про польські злочини. Поляки розворушили історію, яку євреї та українці не пропагували задля пріоритетів співпраці та порозуміння. Так виглядає, що поляки спровокували велику проблему для себе самих.
Лише усвідомивши власні звірства і злочини, поляки самі запропонують повернутися до формули примирення з українцями «Вибачаємо, і просимо пробачення».
Тоді вдасться поставити у наших стосунках історичну межу на рівні 1989-1991 років. На взаєминах, що склалися після повалення комунізму, нам слід будувати спільне добросусідське майбутнє. А все, що відбувалося раніше – віддати для досліджень історикам і культурологам.
При цьому мусимо чітко пильнувати свої інтереси і свою національну безпеку. Вічних ворогів, як і вічних друзів, не буває.
26 червня 2001 року у Львові Папа Римський Іван Павло II говорив: «Нехай, завдячуючи очищенню історичної пам’яті, всі будуть готові ставити вище те, що об’єднує, ніж те, що розділяє, щоб разом будувати майбутнє на основі взаємоповаги, братерської співпраці і справжньої солідарності».
Сподіваймося, що невдовзі поляки пригадають собі ці напоумлення.