Прочитавши цей заголовок хтось із не дуже кмітливих читачів вигукне: «Як?! Адже тоді Путін швиденько роздасть російські паспорти в Криму та на Донбасі і введе туди війська буцімто для захисту своїх громадян!».
Нагадаю, що Путін уже ввів туди війська – попри те, що Україна не визнавала подвійного громадянства. А у Слов’янську, в якому почалися бойові дії на Донбасі, відсоток нелеґальних подвійних громадян був узагалі непомітним. Як виявилося, Путіну зовсім не треба роздавати десь паспорти для того, щоб ввести війська.
Коли 1938 року Угорщина ввела війська на чехословацьке тоді Закарпаття – їй зовсім не потрібно було попереднє роздавання угорських паспортів. Та й Румунія 1918-го анексувала Бессарабію без завбачливої паспортизації. А сталінський СРСР... Ну, ви знаєте.
«Навіщо ж зараз і Польща, і Угорщина, і Румунія роздають свої паспорти нашим громадянам?! Невже ти будеш заперечувати, що вони таким чином хочуть відібрати в нас Львів, Ужгород і Чернівці?!!» І знов не дуже кмітливий читач сяде в калюжу.
Те, що Путін досі живе з відставанням на сто років – не означає, що так само живуть політики держав ЄС. Перед ними стоять зовсім інші проблеми.
Річ у тім, що сама по собі територія зараз мало кому потрібна. Відомо, що разом з територією держава отримує і проблеми, пов’язані з усім тим, що на цій території діється: саме тому Путін не поспішив приєднувати проблемний Донбас до РФ так, як зробив це з Кримом. Але навіть Крим виявився доволі тяжкою ношею для російського бюджету.
Замість території основним ресурсом сучасної держави є люди. Причому бажано не пенсіонери (від солідарної пенсійної системи відмовляються навіть ті, хто її мав, тому пенсіонерам в державі нового громадянства мало що світить), а молоді, потенційні працівники – а отже, платники податків.
Тому нашим сусідам і потрібні нинішні громадяни України: це той двигун, який не дає спинитися їхній економіці. Звісно, багато з наших громадян не хоче рвати зв’язків з Україною – тому дипломати, що видають їм паспорти, заплющують очі на наявність у нових «земляків» паспорта ще й України.
У цей час Україна (я про державний апарат, звісно) з усіх сил робить вигляд, що наявність другого громадянства – це шалена зрада. Українське громадянство важко одержати, але одержавши, треба неодмінно відмовитися від того громадянства, котре мав дотепер. А громадяни України теоретично мусять відмовлятися від українського громадянства, одержавши паспорт однієї з держав ЄС.
Це не просто безглуздий, це самовбивчий підхід.
З одного боку, ми маємо понад мільйон громадян України в самій лише Польщі. Навіть якщо лише кожен десятий з них відмовиться від українського громадянства на користь польського – це вже буде втрата. А якщо кожен п’ятий?.. Нагадаю, йдеться про молодь.
А тепер погляньмо на інший бік океану. «Нашого цвіту – по всьому світу!» Українські діаспори США, Австралії, Арґентини, Канади та інших держав теж могли б одержувати наше громадянство точно так само, як поляки із цих держав одержують громадянство Республіки Польща.
І тут ми доходимо до найважливішого – причин такої політики. А вони прості. Уявіть, що громадян України знову 52 мільйони і з них 6 мільйонів є українцями зі світоглядом Західного світу. Чи проголосують вони за примітивних популістів, які тільки й знають, як «пиляти», «відкатувати» й «заносити»? – Можливо. Але більш ймовірно, що розширення українського виборчого поля за рахунок «подвійних» (правильніше казати – «множинних») громадян якісно змінить наші виборні органи влади.
«А як же безпека? Адже множинний громадянин України та Арґентини неодмінно служитиме не українським, а арґентинським інтересам!»
Насправді служити чужим інтересам можна і з одним лише українським громадянством. Я знаю людей, які є одночасно громадянами більш ніж однієї держави, але «служать» (при всій умовності цього слова) не тій, яка багатша чи сильніша, а тій, яка рідніша чи принаймні ідейно ближча. Чому ми думаємо, що галицький чи волинський українець, одержавши польський паспорт, неодмінно працюватиме на шкоду Україні? Зрештою, в тій самій Польщі є чимало закерзонських українців, які попри польське громадянство вважають себе частиною української спільноти, вболівають за українську збірну і так далі. Польща при цьому не забороняє їм одержати друге – українське – громадянство. А от Україна чомусь боїться.
Прикро те, що ми в більшості своїй апріорі сприймаємо Україну як слабшу, намагаючись перетворити громадянство на якийсь мур. Окрім згаданої вже Польщі, множинного громадянства не бояться США, Ізраїль, Канада, Франція, Фінляндія та чимало інших держав, на які ми любимо рівнятися. Та навіть Словаччина, на яку ми рівняємося несправедливо рідко, також його не боїться. Потрібно відкинути страхи і забобони й оцінити всі «за» і «проти» леґалізації множинного громадянства в Україні. Як на мене, «за» більше. Чи ж не так?