Президент США Дональд Трамп (та й не тільки він) вважає, що в Україні настав час провести президентські вибори. Про це він говорив неодноразово, зокрема в інтерв'ю виданню Politico. Глава Білого дому не пояснив, як саме він бачить реалізацію цієї вимоги, враховуючи, що законодавство України прямо забороняє проведення виборів під час воєнного стану. Але це упущення – лише частина того, про що західні політики вільно чи мимоволі мовчать, коли мова заходить про українські вибори.
Безумовно, питання про те, як провести вільні вибори під час війни, має величезне значення: безпека людей – понад усе. Однак справа не тільки в організаційно-технічних складнощах. Після припинення вогню їх стане значно менше, але навіть у цьому випадку, за надмірного поспіху, збережеться інша, не менш серйозна проблема. Вона полягає в тому, що до влади знову можуть прийти – або в ній залишитися – всі ті ж самі знайомі обличчя з нинішніх або колишніх правлячих груп. Це закладе вкрай хиткий фундамент для перебудови країни.
Але навіть це – не найсумніше, що може статися з післявоєнною Україною. І говорити про це потрібно вже зараз. Справжня драма полягає в тому, що за формальної зміни владної верхівки в країні може кардинально нічого не змінитися, якщо її, як і раніше, втискуватимуть у «стару добру» пострадянську систему. Косметичні зміни тут не допоможуть.
Дійсно, за роки незалежності Україна пережила вже не одні вибори, і деякі з них, як відомо, проходили невдовзі після справді драматичних подій. Ці кампанії давали чималу надію на оновлення. Досить згадати, на якій хвилі народної підтримки до влади прийшов Віктор Ющенко. Або впевнену перемогу Петра Порошенка. Не кажучи вже про те, що безпрецедентний кредит довіри виборці видали Володимиру Зеленському.
Чи виграла від цього країна? Де тепер усі ті надії і благосні очікування?
Це питання поставлено не заради хейту. Тільки зовсім вже байдужі до України люди можуть стверджувати, що названі політики повністю виправдали довіру виборців. Це далеко не так – якщо судити за даними незалежних соцопитувань, а не за картинкою підконтрольних телеканалів.
Звісно, можна зі жалем сказати: Україні просто не пощастило – на її політичному Олімпі не з'явилися свої Марґарет Тетчер, Лех Валенса чи Вацлав Гавел. Але є й набагато відчутніші речі, ніж абстрактне «везіння», від яких безпосередньо залежить рух країни вперед, без нескінченного ходіння по колу. Ідеться про необхідність неупереджено поглянути на саму державну систему, яка відтворює цикли персоналізованої влади і хронічну залежність інститутів від конкретних фігур. Про систему, у рамках якої навіть вибори – уявна квінтесенція демократичного оновлення – можуть виявитися і вже не раз виявлялися лише косметичною процедурою.
Україна формально є парламентсько-президентською республікою. Однак хто сьогодні серйозно стане стверджувати, що країною не керує, причому практично одноосібно, президент Зеленський? Наявність на ключових постах його друзів і ставлеників суті цього одноосібного керівництва не змінює. Непотизм як різновид корупції здатний породжувати тільки корупцію – і нічого іншого.
Але проблема глибша, ніж завуальована корумпованість владної верхівки. Донедавна недавнього звільнення глави Офісу президента Андрія Єрмака тільки лінивий не говорив, що країною фактично керує чиновник, який обіймає посаду, не передбачену Конституцією. Те, що із цим роками мирилися Конституційний Суд України та інші наглядові органи, свідчить не просто про слабкість, а про системний крах інститутів.
У чому ж корені цієї біди? Конституція, за якою сьогодні живе Україна, була написана людьми, що вийшли зі СРСР, – за лекалами радянських негласних правил, звичок та уявлень про владу. Цей Основний закон, який, до того ж, під тими чи іншими приводами повністю практично ніким не дотримується, наділяє президента надмірно широкими повноваженнями: від впливу на судову систему до контролю над силовими структурами і зовнішньополітичним курсом. При цьому баланс гілок влади ослаблений настільки, що залишається тільки дивуватися терпінню високооплачуваних «конституціоналістів».
Конституційний Суд діє суворо в рамках закону про нього? Без відповідних звернень він не може реагувати на порушення? Добре. Тоді судді можуть і далі справно отримувати свої космічні зарплати. Але виникає просте запитання: навіщо країні такі «охоронці» Конституції і сам закон про них, якщо на їхніх очах відбувається пряме насильство над Основним законом, а вони воліють мовчати?
Звідси логічно перейти до парламенту – Верховної Ради. Формально саме вона є центром представницької демократії. На практиці ж український парламент не тільки хронічно фрагментований, а й систематично переводиться в «ручний» режим управління. Після виборів 2019 року, коли партія Зеленського «Слуга народу» отримала переконливу більшість у ВРУ. Стало очевидним: наявність такої домінантної фракції руйнує сам принцип стримувань і противаг. У такій ситуації парламент перетворюється не на самостійну гілку влади, а на механізм автоматичного затвердження рішень виконавчої влади. Очевидно, що подібні перекоси варто було б обмежувати на законодавчому рівні – саме заради збереження інституційного балансу.
Тут я свідомо упущу розгорнуті претензії до судової системи України. Обмежуся лише тим, що, судячи з цілої низки відомих ексцесів з людьми в мантіях, «третя» влада, як і раніше, значною мірою корумпована, а отже – залежна від виконавчої гілки влади і не здатна виконувати роль чесного й неупередженого арбітра.
Державна «архітектура» незалежної України від самого початку нагадувала і досі нагадує гібридний механізм, де демократичні інститути виконують роль фасаду, а не реальних центрів взаємного контролю. А без цього про справжню демократію говорити безглуздо. Саме тут прихована ключова системна дилема: сильна влада часто виникає не з демократичної згоди, а з інституційної слабкості. У Зеленського були всі можливості використовувати цю слабкість в інтересах країни й суспільства, але він вважав за краще інше – обслуговування найближчого оточення і бізнес-партнерів.
При цьому було б неправильно зводити все тільки до особистості Зеленського. Фундаментальні механізми концентрації влади були закладені задовго до війни. Ідеться не про моральні якості конкретного політика – я їх ніяк не оцінюю, – а про структурний профіль української державності. У його нинішньому вигляді він за будь-якого президента відтворюватиме одні й ті самі вади: слабкий інституційний контроль, розрослу корупційну екосистему й підрив конкурентного політичного середовища.
Звідси й уявна «непереможність» української корупції. Сьогодні боротьбу з нею профанують або просто зводять до розслідування окремих кримінальних справ і покарання винуватців, якщо тим не встигають вимостити дорогу за кордон. Це потрібно, але цього недостатньо. Корупція – передусім структурний феномен, що виростає з розмитих повноважень, неефективного контролю над ресурсами й відсутності реальної підзвітності влади.
З огляду на все сказане, важко погодитися з тим, що екстрене проведення виборів саме собою здатне скерувати Україну в русло справжньої демократії й забезпечити ефективне використання коштів, які Захід готовий виділити на відновлення країни. Здається, що до припинення вогню говорити про це передчасно. Але й після нього ситуація принципово не зміниться.
У мирних угодах вже не раз фігурували пункти про вибори – із згадкою термінів у 100 або трохи більше днів. Легко уявити, що станеться, коли в країні оголосять дату голосування: це знову буде змагання грошей, технологій і маніпуляцій. За таких умов вибори неминуче пройдуть у рамках тієї ж державної системи. Але якщо система ухвалення ключових рішень є дисфункціональною, то що принципово нового здатні дати такі вибори? Стара конструкція «перемеле» будь-якого обраного президента – рівно так, як це сталося з Володимиром Олександровичем. Його передвиборчі обіцянки і красиві гасла сьогодні виглядають блідо на тлі «Міндічґейту» та інших корупційних скандалів за участю президентського оточення.
Україні потрібна нова Конституція. Не витіюватий і перевантажений документ, у якому місяцями не можуть розібратися навіть правознавці із зарплатами в сотні тисяч гривень, а Основний закон прямої дії. Такий, де будь-який громадянин без спеціальних знань зможе зрозуміти, як влаштована влада, де проходять її межі і як саме вона підзвітна суспільству.
Як орієнтир тут цілком доречно згадати Конституцію Федеративної Республіки Німеччина. Вона створювалася, як відомо, після катастрофічних воєнних подій і тому спочатку була націлена не на зручність влади, а на захист суспільства від її свавілля. У ній жорстко прописані механізми стримувань і противаг, чітко обмежені повноваження виконавчої гілки, а федералізм і сильний парламент унеможливлюють концентрацію влади в одних руках. Це не ідеальний документ, але він працює саме тому, що простий, зрозумілий та інституційно чесний. Заходу слід допомогти Україні створити такий самий Основний закон для неї.
Якщо Україна дійсно потребує нової, не «совкової», а працюючої Конституції, то вже зараз західні партнери повинні вимагати цього від Зеленського й жорстко контролювати процес. Поки в них ще є важелі впливу – фінансова допомога, поставки зброї. Пізніше, коли цих важелів буде менше або взагалі не залишиться, конституційний процес або остаточно зупиниться, або буде використаний для зміцнення влади чергового переможця виборів. І Україна знову піде по тих самих граблях.