Українці патологічно схильні воювати не просто на власній території, а на тій її частині, з якої відступати вже нікуди.
Ніхто не намагається вбити Януковича в собі (чи бодай у своєму сусідові чи начальнику жеку) – ми чекаємо, доки Янукович візьме за зябра всю країну. Ми засуджуємо «Євро» лише після бліц-кригу з освоєння купи грошей на підготовці до нього, коли відмовитись від банкету під час чуми вже неможливо. Але навіть це, вочевидь, нас нічому не вчить, бо нікому не спадає на думку протестувати проти ідеї подачі заявки на проведення Олімпіади.Ми починаємо захищати свою мову лише тоді, коли хтось зазіхає на її закріплений у законодавстві статус, крім якого в неї нічого нема.
Тоді ми вже, так і бути, збираємось на мітинги. Які відразу ж проголошуєм у фейсбуках «загально-національним (sic!) іспитом українців на патріотизм». Та створюємо який-небудь «Комітет по (sic! sic!) захисту української мови». А де ми були до цього?
От скажіть, скільки політиків, які нині нібито палко борються за мову, заявили в прямому ефірі в якого-небудь заїжджого Славіка Тостера, що ноги їх не буде на цьому шоу, якщо ведучий не вивчить державну мову країни, в яку приїхав заробляти гроші? Скільки-скільки? Отож. Дурних небагато – всім хочеться бодай іноді потрапляти «в тілівізор», бо інакше рейтинг – йок.
Ну, добре. Більш безпечний варіант. Скільки тих же політиків обривали потоки вєлікодєржавних висерів якого-небудь Кості Затуліна або Сірожи Маркова на тих-таки шоу вимогою організувати переклад всього цього шовінізму державною мовою, бо ніпанятна? Ага, знов усе те ж.
Чорт забирай, а від Калєснічєнки хоч хтось вимагав говорити державною мовою «в Савіка»? Навіть цього не робили? Ну, хлопці, так які ж ви борці? Ви лише фон для калєснічєнок і табачьніків, на якому зростає їх відчуття власної значущості.
І про це все не було б сенсу писати (бо й так зрозуміло, що «заднім умом» усі розумні), якби не маленьке «але». У широких українськомовних мас створюється ілюзія, що мові можна допомогти вижити протестами з дудєлками.
Мітинги, як відомо, – це висловлення позиції, вказування владі, що вона робить дурницю. Але нинішня влада, з одного боку, чудово розуміє, яку дурницю робить, а з іншого – їй глибоко по цимбалах позиція власного народу, якщо вона не загрожує коктейлями Молотова чи, на худий кінець, падінням рейтингу.
Тому потрібно вміти не лише вимагати не чіпати мову (яку й так на значній території країни не чіпають, а просто ігнорують, послуговуючись мовою братів наших молодших), але й практично допомагати їй виживати. Бо мова ж, як слушно вчили нас у школі, – «це живий організм». А з живими організмами складно. Як не захочуть панди трахатись заради порятунку біологічного виду, то їх лишається лише дострілювати.
Час зрозуміти, що з російською в Україні досі носяться, як дурень зі ступою, лише через нас.
Бо ми недостатньо говорили українською. Забагато розуміли російську. Лінувались шукати українськомовне. Не списували в брак російськомовне. Не звільняли чиновників за російську при виконанні. Вболівали за імпортних футболістів, які вчили в Україні російську. Вважали нормальним називати наших східних сусідів не окупантами, як слід було б, а «братнім народом». Ми навіть не вимагали, щоб Путін зробив українську офіційною в Росії! І ще багато робили дурниць і не робили потрібних речей.
І «протестам на захист» цього не виправити. Через двадцять років після здобуття незалежності доводиться починати майже спочатку. Говорити українською. Не розуміти російську. Не лінуватись шукати українськомовне. І далі, відповідно до списку…
Звісно, я не кажу, що в походах під ВР як таких є щось погане. Навпаки. Вони, як мінімум, дають можливість не забувати, що «разом нас багато». Але і як максимум. Якщо, звісно, метою зібрання не є увірватися до сесійної зали й дати калєснічєнкам чогось більш вагомого, ніж дружні потиличники а-ля Стойко. Бо то зовсім інша справа – складно голосувати навіть за двуязичіє зламаними пальцями.
Якщо ж ні – не забуваймо про наш список. Бо є всі шанси, що наступного разу нам лишиться тільки збиратись на Грушевського чи на Майдані під гаслами типу «Кохаймось. Україні потрібні українськомовні».