У книзі одного відомого політичного діяча, який організовував бойові загони українських націоналістів на підтримку сепаратизму в Придністров’ї, є така фраза: «Любити народ – це водити його (за ніс) під кулі». Недовіра до українського народу була в українських націоналістів віддавна. Точніше, в діаспорі її не було: дуже зручно сидіти в Канаді та уявляти, що десь є поневолений український народ, який стогне під ярмом більшовицької диктатури, але готовий от-от піднятися на загальноукраїнське визвольне повстання проти поневолювачів. І на початку 1990-х років все виглядало на підтвердження цієї думки: особливо красивим видався всеукраїнський референдум 1991 року, коли понад 90% респондентів висловилися на підтримку незалежності.
А от згодом почалися значні проблеми. Страшна економічна криза призвела до того, що українці масово голосували за вчорашніх, тобто комуністів. Саме тоді з’явився мем про ковбасу по 2.20, за яку буцімто пересічний українець готовий продати Україну. Взагалі довіра або недовіра, захоплення або відраза націоналістично налаштованої частини суспільства щодо аполітичної більшості визначалася конкретною ситуацією і конкретною позицією, яку ця більшість займала. Залежно від обставин український народ оголошувався безмежно мудрим або безмежно дурним.
От, скажімо, у 2014 році більшість українців підтримала Майдан (хай навіть і пасивно), обрала Порошенка, який обіцяв радикальні реформи і модернізацію країни, підтримувала боротьбу проти російської агресії. Тоді націоналістично орієнтовані інтелектуали захоплено писали про український народ, який страшенно волелюбний і цим радикально відрізняється від російського народу, якому потрібні тільки гроші та інші приземлені цінності.
У такому засліпленні ця частина суспільства перебувала аж до президентських виборів цього року. Коли всі соціологічні дослідження фіксували розчарування більшості суспільства в Порошенку та його політиці, з боку пропрезидентських націоналістів лунали бадьорі голоси: «Це все фальсифікація, насправді народ підтримує свого Сивого Головнокомандувача, який підняв державу з колін і відродив духовні цінності!».
Тим більшою трагедією стали для них результати голосування – і тепер човен кинуло в протилежний бік: українського народу бояться. Так, та частина суспільства, яка називає себе «25 відсотків» (хоча насправді суттєво менша), відверто боїться українського народу: він для неї знову чужий, ворожий і незрозумілий. Ба більше: усі ці незрозумілі чужинці претендують на те, що Україна належить переважно їм. А як хотілось би, щоб Україна належала віртуальним 25 відсоткам!
Так склалося, що мені ніколи не подобався Зеленський як політик. Та й як комік він мені не дуже подобався. Я голосував за нього на виборах для того, щоб збільшити політичну конкуренцію в країні і сподівався, що як тільки він стане президентом – я критикуватиму його в посиленому режимі.
Але, на мою скромну думку, наразі опоненти Зеленського впали в повний неадекват, зокрема це стосується і питання референдуму. Мирні переговори з Росією тривають з 2014 року: їх вів Порошенко, який зустрічався з Путіним і навіть запрошував кума російського президента до себе додому вночі. Особливих протестів це не викликало, точніше викликало лише з боку невеликої частини так званого національно-патріотичного товариства.
І от зараз новопризначений голова Адміністрації президента запропонував винести на всеукраїнський референдум питання щодо того, на які поступки має право піти влада в переговорах з Росією. Нагадаю: це не питання про те, чи вести переговори взагалі, оскільки переговори вів Порошенко і, безсумнівно, вестиме й Зеленський. Це питання щодо того, на які поступки Україна може піти. До речі, одразу було зазначено (цитую): «ми не торгує нашими територіями і нашими людьми».
Однак піднялася буря обурення: мовляв, український народ не можна питати про те, наскільки далеко може зайти влада у переговорах з Росією. Але, звичайно ж, при цьому кожен з тих, хто відмовляє українському народу в праві висловити свою думку, залишає за собою право вийти на протест, зокрема радикальний, якщо влада зайде надто далеко. Увага, запитання: то чому все-таки ці люди так бояться, що крайні точки, за які влада не має права виходити, встановить весь народ, а не протестувальники на Майдані?
На мою думку, це прояв українофобії – панічного страху перед дивним і незрозумілим ненадійним українським народом. Що додати? Я не вірю в якусь особливу народну мудрість, але вірю в те, що народ має право висловлювати думку з ключових питань свого майбутнього, як це було у грудні 1991 року, і в те, що меншість не має права нав’язувати свою волю більшості. І коли в колективному листі до президента пишуть: «Останні заяви глави Адміністрації президента Андрія Богдана не можуть не обурювати тих, хто хоче бачити Україну європейською, демократичною...» – то це щонайменше дивно, адже референдум – це форма демократії. А ще дивніше звучить фраза, що «питання зовнішньої політики... не повинні ставати предметом референдумів» – адже саме шляхом референдумів держави Європи підтверджують своє прагнення увійти в ЄС. Або не підтверджують – як це зробили народи Норвегії та Швейцарії.
Таке враження, що невелика частина суспільства хоче собі якусь окрему Україну, якусь окрему Європу і якусь окрему демократію. І саме ця відірваність від реальності є набагато більшою загрозою для майбутнього України, ніж всі можливі референдуми.