Для львів’ян минулий тиждень виявився нервовим. Будинок мера Садового обстріляли з гранатомета, а правоохоронцям надходить вал фальшивих повідомлень про замінування. Втім, неспокійно було і в інших містах. У день замаху на Садового застрелили міського голову Кременчука Бабаєва, за два дні – обстріляли з гранатомета будівлю СБУ у Бердянську. А на Донеччині блокпост сил АТО атакував терорист-смертник... Що це: жахливі збіги чи поширення тероризму по території України?
На жаль, для песимістичних прогнозів існують всі підстави. Почнемо з того, що гніздо тероризму в нашій країні вже є. І хоча у Міноборони бадьоро звітують про десятки звільнених населених пунктів, до остаточного очищення регіону ще далеко. Дедалі частіше надходять повідомлення про проникнення терористів в тили АТО – наприклад, у Слов’янськ. Наприкінці червня було скоєно замах на військового коменданта містечка Щастя, а два тижні по тому невідомі підірвали міст біля Старобільська. От тобі і «контроль над територією». Зараз зачистки проводять ретельніше, але ситуація залишається напруженою.
Агенти сепаратистів діють і далеко від зони АТО. Так, позаминулого тижня СБУ затримала на Львівщині трьох диверсантів-росіян, а на днях в Тернополі спіймали двох вербувальників бойовиків. І це Галичина! А що казати про Харківщину, Дніпропетровщину, Одещину та інші області, де ще навесні відбувалися сепаратистські «заварухи»? До того ж, терористи можуть легко обходитись і без масової підтримки місцевого населення. У лавах сумнозвісної Фракції Червоної армії (RAF)за її 20-річну історію побувало менше сотні підпільників і ще близько 300 осіб – у «групі підтримки». У Львові стільки відморозків, може, і не набереться, а от на іншому березі Дніпра – цілком.
Навіть терорист-одинак може наробити багато лиха. А після закінчення АТО в Україні залишиться чимало колишніх бойовиків, які не «засвітилися» під час війни і вчасно залягли на дно. Зважаючи на контингент «ополченців», не важко уявити, що вони схочуть продовжити свою «визвольну боротьбу» вже як міські партизани. Тим більше, якщо за це приплачуватиме сусідня держава. На моральні перестороги смішно сподіватися. Якщо сьогодні ця «православна» наволоч обстрілює з «Градів» житлові масиви, то завтра вона з тією ж легкістю потягне бомби в супермаркети. Чого-чого, а вибухівки та іншої зброї по країні гуляє достатньо.
А шпарин у нашій обороні від тероризму дуже багато – навіть у штабі АТО виявляють зрадників. Як «доблесно» спрацювала міліція, коли на Сході починалися сепаратистські бунти, навіть згадувати не хочеться. Так звана «Русская весна» стала можливою через нефаховість і зради місцевих силовиків. Тож знайти «друзів» у силових відомствах потенційним терористам буде нескладно навіть після війни. Та й взагалі, виявляти і нейтралізувати невеликі законспіровані диверсійні групи – це важко навіть для високопрофесійних західних спецслужб, не кажучи про українські, які тільки-но починають опановувати тонкощі антитерористичної роботи.
Розуміючи неминучість військової поразки, лідери сепаратистів вже відверто агітують своїх «солдатів» переходити до тероризму по всій Україні. Так, один з вождів ДНР Павєл Губарєв нещодавно опублікував розлогий твір під назвою «Методичний посібник для боротьби проти хунти» з відповідними інструкціями. Завдань перед терористами він ставить всього три: 1) дестабілізувати тили сил АТО; 2) дестабілізувати політичну обстановку в регіоні; 3) фізично знищувати «бойовиків хунти та її відомих діячів». Не хочеться наврочити, але згадувані події у Львові цілком відповідають логіці терористичних інструкцій. Садовий, звісно, ніякий не «бойовик хунти», але Губарєв і не наполягає. «Можна убивати пропагандистів, що працюють на хунту, популярних прохунтівських блогерів, окремих діячів режиму, що не мають серйозної охорони», – пише він.
Власне, схожими речами «ополченці» вже давно займаються на території своїх «республік». Викрадення людей, політичні розправи і залякування населення там не рідкість. Причому ніяких обмежень сепаратисти собі не встановлюють. Приміром, зараз вони замінували величезний хімкомбінат «Стірол» біля Горлівки. Рівно рік тому там сталася невеличка аварія: внаслідок викиду аміаку загинуло 10 осіб. Попри те, що аварію ліквідували протягом півгодини, в атмосферу потрапило 600 кг (!) аміаку. Якщо терористи підірвуть завод, у Донбасі з’явиться власний аміачий Чорнобиль...
«Мета – нагнати жаху», – повчає він своїх адептів, закликаючи до резонансних акцій. В якості «творчих завдань» Губарєв пропонує викрадення людей, вбивства євроактивістів, тероризування місцевого населення від імені української армії. «Вдягніть чорну форму, начепіть українські прапорці на рукави. Потім нахабно заходьте зі зброєю, приміром, у магазин типу військторгу і оголошуйте, що товар конфіскується на користь спецбатальйону МВД "Азов"», – читаємо у посібнику. Що й казати, ветерани МГБ плачуть від замилування, згадуючи свою роботу у карпатських лісах...
Інтерес сепаратистів до нових форм деструктивної діяльності не випадковий. Тероризм – це зброя бідних, недолугих і переможених. Аби зненацька когось застрелити, багато розуму та ресурсів не треба. Пояс шахіда можна нап’ясти навіть на мавпу, а кинути гранату у вікно військкомату може будь-який бандит. Якщо надати терору належного ідеологічного обґрунтування, можна знайти навіть ідейних симпатиків. У травмованому війною українському суспільстві таких чимало. На жаль, після війни залишаться не лише заміновані сепаратистами об’єкти, але і мізки тисяч наших співгромадян, «заміновані» химерними ідеями Новоросії. Перейти від ідеї до терору у мирний час дуже важко. А коли ти буквально вчора виліз з окопу і спалив свій камуфляж, психологічного бар’єру не існує.
Вочевидь, Україні (тобто нам усім) потрібно готуватися до найгіршого сценарію. Цілком імовірно, що джин тероризму, випущений Путіним, спробує вирватися з Донецька і Луганська до Києва, Львова та інших міст. Та хоч би які труднощі чекали нас в майбутньому, маємо пам’ятати: безсмертних диктаторів і непереможних терористів не буває. Навіть Ірландську республіканську армію (IRA), яка псувала життя Британії майже ціле століття, нарешті вгамували. Вгамуємо і ми своїх «новоросів». Якими б затятими вони не були, Губарєв і Гіркін – не Андреас Баадер і бен Ладен. Це просто двоє чоловіків, яким подобається перевдягатися. Губарєв донедавна працював Дідом Морозом за викликом, а Гіркін грався у білогвардійсього офіцера. З огляду на військові поразки, вони просто шукають собі інші амплуа. А тим часом ми повинні шукати для них свій «Штаммгайм».