Уже не перший рік в Україні досить широко відзначається День вишиванки. Третій четвер травня – саме цього дня українські офіси й публічні місця заповнюються людьми у красивих, яскравих зразках національного одягу. Це вже стало настільки звичним, що багато хто сприймає такий «флешмоб» як явище давнє, мало не історичне.
Забуваючи, що цьому святу немає ще й двох десятиліть. Так-так, День вишиванки – це подія, яка не має коріння навіть у ХХ столітті, не кажучи вже про якісь давніші часи. Зате вона має свого автора, точніше – авторку, про яку варто було б знати. Хоча б для розуміння сили й можливостей однієї людини.
Цю людину звуть Леся Воронюк, а День вишиванки вона придумала 2006 року, коли була студенткою Чернівецького національного університету. Отак справді – взяла і придумала, що одного дня варто прийти на навчання/роботу/службу не у звичному одязі, а нібито геть неактуальній вишиванці.
І тут варто згадати історичний контекст. 2006 рік – це рік, коли, здавалося б, усі надії на європейське майбутнє України були знищені. Партія тодішнього президента Віктора Ющенка, «Наша Україна» (точніше – однойменний блок, до якого входили ще п’ять політичних проектів), з тріском програла в березні того року парламентські вибори, набравши усього 14% голосів. Це було навіть не друге, а третє місце – після блоку блискучої, принаймні у той час, Юлії Тимошенко та Партії регіонів Віктора Януковича, який фактично воскрес із політичного небуття.
У серпні того ж року саме Янукович змінить Юрія Єханурова (який роком раніше, після сварки в помаранчевій команді, замінив Тимошенко) на посаді прем’єр-міністра, а подасть його кандидатуру у Верховну Раду (де крісло спікера зайняв Олександр Мороз, який успішно зрадив постмайданні домовленості заради цієї посади) Віктор Ющенко. Сильнішого удару по тих, хто восени 2004 року виступав проти «влади донецьких», проти «двічі несудимого» – уявити в той момент було неможливо.
Здавалося, що всі здобутки Помаранчевої революції були втрачені остаточно і безповоротно. Про плани і перспективи говорити було, м’яко кажучи, смішно – в країні, якою керують Азаров і Табачник, перспектива могла бути лише одна…
І тут – буковинська студентка, яка вдягла вишиванку. Ну хто це тоді помітив. І кому це було тоді потрібно. Усього 18 років тому. У країні, яка настільки разюче відрізнялася від нинішньої, що можна було говорити в буквальному смислі про іншу країну.
…Я у своїх статтях постійно проводжу паралелі між різними подіями в Україні, в українському суспільстві та в інших державах. Паралелі, які нібито є й не дуже очевидними, але насправді говорять про одне й те саме, тільки іншими словами й діями. Тож і цього разу перенесімося з Чернівців початку ХХІ століття в Єрусалим кінця століття ХІХ. Де народився хлопчик на ім’я Бен-Ціон, син відомого єврейського лінгвіста Еліезера Бен-Єгуди. Цей звичайний хлопчик відрізнявся від усіх інших єврейських дітей, що жили тоді на Юдейській землі, тільки одним. Він говорив іншою мовою. Мовою, якою до нього не говорили вже багато століть.
Бен-Ціону випала важка і водночас почесна доля – стати першим новітнім носієм мови іврит. Мови, яка до того уже не один десяток поколінь була фактично мертвою, використовуючись лише в релігійних текстах. Але Бен-Єгуда вирішив оживити іврит. І розпочав процес, згідно із золотим правилом «сповідуй те, що проповідуєш», зі своєї сім’ї.
Історія Бен-Ціона – відома, як і її наслідки. У травні 1948-го, через п’ять років після смерті першого сучасного носія івриту, була проголошена Держава Ізраїль. У якій офіційною мовою був саме іврит. Зараз активними носіями цієї семітської мови є близько 9 мільйонів осіб – а колись був один маленький син уродженця села Лужки нинішньої Білорусі.
Повернімося з єврейського минулого в українське сьогодення. І що ж ми тут побачимо? А побачимо, що зараз, у середині другого десятиліття ХХІ століття – День вишиванки уже міцно увійшов у звичку щонайменше активної частини українського суспільства. І нікого вже не здивуєш тим, що офіси українських компаній у третій четвер травня заповнені людьми в одязі, який ще 30-40 років тому виглядав як рядок з відомого вірша Василя Стуса – «вiковий порiг, дiдiвським вимшiлий патрiотизмом».
Зараз вишиванка – це вже навіть не виклик, не позиція (хоч і це, звісно, теж – особливо нині, зважаючи на війну, яку російський агресор веде на знищення всього українського, українства як такого), а практично мейнстрім, до того ж, досить модний мейнстрім, а подекуди навіть одяг преміум-класу. (Особливо якщо зважити на ціну деяких вишиванок.)
А ще – це символ. Символ того, що ти сучасна українська людина, а не якийсь совок, що досі плачеться за «вєлікой страной». Усього кілька десятиліть – і від мітки «селюк зацофаний» вишиванка стала практично показником елітності.
І все це завдяки тому, що одна людина взяла і вирішила вдягнути вишиванку, підговоривши зробити так само своїх друзів. Не в столиці, не в головному україномовному місті країни – а в провінційних Чернівцях. У рік, коли Україна під керівництвом Віктора Януковича, здавалося, назавжди втратила всі шанси не те що на європейське, а на будь-яке більш-менш пристойне майбутнє. І на власне «я».
Ніколи не забувайте про це. Не забувайте про Лесю Воронюк, яка відродила вишиванку (а з нею і Україну) так, як відродив іврит Еліезер Бен-Єгуда. Ще один з тих, хто просто брав і робив. І досяг результату.