Між Сциллою національного мазохізму і Харибдою архенаціоналістичного ідіотизму
1. Нескасування «мовного закону» Ківалова-Колесніченка не змогло б відвернути вторгнення Росії в Крим і подій на Сході України. Закон Ківалова-Колесніченка потрібно було скасовувати – через зобов’язання учасників коаліції перед виборцями, але насамперед тому, що цей «мовний закон» – провокація, яка із демократичним законотворенням має спільного не більше, ніж «диктаторські закони», що призвели до масового вбивства українських громадян. «Європейська хартія мов національних меншин» потребує нового, грамотного перекладу і вільної від політичних впливів фахової та суспільної дискусії.
Сприяння заслуговують ті мови, які в жодній країні не мають статусу державної, як, наприклад, кримсько-татарська. Для решти мов, якими спілкуються в Україні, повинні існувати умови їх вільного функціонування у відповідних регіонах – за безумовного знання української. Кожна людина має право розмовляти тією мовою, якою бажає. Водночас, обов’язок кожного громадянина – знати і поважати мову й атрибути держави, в якій живе.
Політика Росії спрямована на недопущення формування в Україні сучасної політичної нації і здійснення докорінних демократичних перетворень, а російська мова – лише привід. Путіну однаково байдужі російськомовні й україномовні українці, як і рідні росіяни. Люди для нього в найкращому разі – інструмент маніакальної політики. Розлам іде цілком іншою лінією: між людяністю і зневагою до людини та її прав, між шансом і безнадією, між вільним розвитком і погромництвом, між демократією і бандитизмом, між початком XXI ст. і початком XX ст., між сучасністю і печерним імперіалізмом.
Ми не повинні давати нав’язувати собі ті чи ті бачення. Вироблення тієї чи іншої моделі держави може відбуватися винятково зсередини українського суспільства та його еліт, без зовнішнього інспірування і втручання. Суспільство далеко попереду, еліти не в найкращому стані.
2. З іншого боку, спроби показати історичне багатоголосся незрідка наштовхуються на аґресивне несприйняття в академічних дослідницьких середовищах: ті, хто ще не так давно були марксистами-леніністами, сьогодні – ультрапатріоти.
Тим часом вивчення мовного, культурного, етнічного, релігійного розмаїття, міжкультурної взаємодії, взаємодоповнюваності, взаємопроникнення, конкурування і конфліктності в минулому – нормальна і корисна річ, яка українській ідентичності нічим не загрожує, а навпаки – дає правдивіше уявлення нам про нас самих: звідки ми, якими ми є і чого прагнемо. Між дослідженням і паразитуванням на певних темах і міфах велика різниця. Саме наука покликана вивести розмову з рівня якої-небудь «бабці Австрії» чи люмпенсько-комерційної репрезентації на кшталт пам’ятника Леопольду фон Захер-Мазоху на серйозніший, пізнавальніший і продуктивніший для нас рівень.
3. Жодні вимоги, гасла й закони не вбережуть нам української ідентичності. Ніхто за нас і для нас не буде розмовляти українською, ходити в кінотеатри на фільми, зроблені в Україні чи озвучені прекрасною українською, читати книжки українською. Від істерики не з’являться в газетних кіосках україномовні ґлянцеві журнали (зараз майже сто відсотків такої продукції – російською).
Ми можемо далі лічити кривди, побиватися, як нас усі утискали, вранці клясти москалів, а ввечері дивитися російську телепродукцію, наповнену імперіалістичною пропагандою і культивуванням насильства, слухати найпримітивнішу російську попсу і балакати суржиком. А можемо й інше – відчути свою цілість і суверенність, адже те, що відбувається, за великим рахунком – замах на гідність.