Повсякчас різні регіони України, ба навіть різні верстви населення того самого регіону були заклопотані паралельною реалізацією різних національних проектів, з-поміж яких власне український проект далеко не виглядає стрижневим чи домінантним.
Вивчення історії України становить неабиякі труднощі не лише для фахівців-дослідників, а й для викладачів, студентів, ба навіть школярів. У тексті «Ще раз про експерименти з історією» Кость Бондаренко слушно звертає увагу на деякі проблеми, пов’язані, сказати б, із «нелінійним» характером процесів, що розгорталися в минулому на теренах сучасної Української держави. «Україна – пише п. Кость – це країна без лінійної історії. Це країна без яскраво вираженого прогресу. Наша історія – це історія країни, побудованої на засадах балансу. Багатовекторність та багатогранність – це наша риса. Ми – не Росія і не Польща. Ми – щось складніше. Тому історію нашої країни потрібно писати на основі балансів». Погоджуюся з цією та багатьма іншими думками автора, проте… парадоксально інші висновки роблю з цієї тези.
Ще недавно, на зорі «демократизації», коли виходили друком перші не підцензурні історичні розвідки, багатьом видавалося, що вітчизняна історіографія ось-ось полишить царину апологетичної міфотворчості в дусі «Краткого курса…» й відтепер керуватиметься лише правдою фактів.
Ще недавно, на зорі «демократизації», коли виходили друком перші не підцензурні історичні розвідки, багатьом видавалося, що вітчизняна історіографія ось-ось полишить царину апологетичної міфотворчості в дусі «Краткого курса…» й відтепер керуватиметься лише правдою фактів. При тому мовчки припускалося, що та замовчувана й приховувана правда конче виявиться «своєю», українською… Та невдовзі з’ясувалося, що, поряд із Шумським та Хвильовим, Петлюрою й Скоропадським, Коновальцем і Бандерою права на відновлення своїх неспаплюжених імен «домагаються» просвітник І.Гаспринський та теософ О.Блаватська, лікар В.Хавкін і кримінальний авторитет М.Винницький (більш знаний як Мішка Япончик), революціонери Л.Троїцький і Г.Зинов’єв, рабі М.Шнеєрсон і генерал В.Ланґнер… Поряд із січовими стрільцями, діячами Розстріляного відродження, вояками УПА мусимо відновити й пам’ять про жертв проскурівського погрому, галицьких москвофілів, німецьких та єврейських колоністів Півдня; правдиву історію Донецько-Криворізької республіки, Кримської та Молдавської АРСР… Причому мірою «занурення вглиб» історичні пейзажі аж ніяк не стають однорідно-українськими! Прямо скажемо, історія багатьох регіонів України є бідною на власне українські імена та сюжети, і жодне «відновлення пам’яті» цьому зарадити не годне.
Пригадую розмову з однією львів’янкою, яка щиро обурювалася з приводу відкриття в Одесі монумента Катерині ІІ. «Візьміть, – порадив я їй, – будь-який підручник з історії України – совєтського, сучасного українського чи закордонного автора – й подивіться, відколи з’являються там перші згадки про місто Одесу та терени, що до неї прилягають… Правильно – саме Катерина ІІ вперше «вводить» ці терени й це місто в українську історію! Такий щедрий подарунок цариці майбутній Україні хіба не спонукає поставитися до ініціативи одеситів бодай із частковим розумінням?.. Але з названої обставини випливає й інший висновок: облаштування міста й краю від самого початку відбувалося у лоні Російської імперії. Одеса не має «світлої української минувшини», коли на її терені домінували українські мова, культура, менталітет; основні персонажі одеської історії та фольклору ні об’єктивно, ані суб’єктивно не були українцями. Відродження українства в «перлині біля моря» просто неможливе – хіба його насадження, а це, погодьмося, зовсім інша, аж ніяк не приваблива перспектива…».
Схожою є «правда історії» й у Донбасі, Приазов’ї, Криму та низці інших регіонів. Hе позаздриш українському літописцеві! Але його колеги з інших країн мучаться аналогічними проблемами. Взяти для прикладу нашого південного сусіда – Туреччину. Аж до недавнього часу її теренами переходили десятки різних, несхожих навзаєм та ворожих одні до одних народів. Пріама й Гектора, Фалеса й Анаксимандра, Мітридада й Тиграна, Василя Великого й Григорія Нисського, Тороса Росліна й Григора Нарекаци, Лева Диякона й Костянтина Палеолога сьогодні б ми мусили «записати турками», і то вочевидь «проти їхньої волі»… А хіба ті ібери, фінікійці, римляни, вандали, готи, свеви, євреї, маври тощо, які за різних часів уважали прожарену сонцем землю Кастилії своєю батьківщиною не заперечили б категорично свою участь у якомусь спільному проекті, метою якого була сучасна Іспанія?.. «Відпущення» телеологічних гріхів авторам курсів з історії Туреччини, Іспанії та десятків інших країн надає відносна завершеність на їхніх теренах націєтворчих процесів та очевидність домінування титульних націй, унаслідок чого «нелінійні» історичні процеси post-factum набувають вигляду таких, що прямували нібито до певної мети.
Але в Україні згадані процеси є далекими до завершення, хоча канули в Лету печеніги, половці, кримські мурзи, польські пани, хасидські цадики, червонозоряні «визволителі» та чимало інших чинників «нелінійності». І, мабуть, основна істина, яку мусимо винести з панорамного огляду непередбачуваної вітчизняної історії, – те, що наш географічний та духовний терен ніколи не був однорідно-українським. Повсякчас різні регіони України, ба навіть різні верстви населення того самого регіону були заклопотані паралельною реалізацією різних національних проектів, з-поміж яких власне український проект далеко не виглядає стрижневим чи домінантним. Від княжої доби й дотепер Україні так і не пощастило стати чимось більшим, ніж проектом, тенденцією, ідеєю… Не надто обманюймося її сучасними державними атрибутами – пригляньмося краще до реального наповнення інформаційного, ідеологічного, ментального простору. Темпи їхнього зросійщення є такими приголомшливими, що завтрашній Україні може залишитися на згадку хіба сама її назва – подібно як бісмарківській Прусії дісталася назва давнього балтійського племені, вигубленого «прусаками» тевтонського роду.
Від княжої доби й дотепер Україні так і не пощастило стати чимось більшим, ніж проектом, тенденцією, ідеєю…
Сьогодні «в роботі» залишаються тільки два альтернативні національні проекти облаштування наших державних теренів… На тлі наведених міркувань ми не можемо не визнавати певних прав та рацій за тими численними співгромадянами, які віддають свою працю й талант любому їхнім серцям проектові «государство Украина». Годі не помічати, приміром, що Українська держава тупо й бездарно (робити щось інакше вона-бо просто не вміє) нав’язує цим нашим співгромадянам чужі й неприйнятні для них мовні стандарти, політичні орієнтації, культурні та ментальні цінності тощо… Але їхній проект набув такої міцної ходи, що хамські інтервенції офіційного Києва якось підважити його долю просто неспроможні. Вона перебуває в надійних руках, і рук цих аж надто багато.
А ось доля «української України» не може не боліти! Адже цілком очевидно, що для переможного постання цього проекту на цілім терені Української держави не існує жодних передумов та ресурсів. То де ж цей проект таки буде реалізований??? Поточний розвиток подій схиляє до висновку, що, мабуть, таки ніде. Принаймні потужно підпирає цей трагічний висновок повна неадекватність майже всіх чинних українських націонал-демократів, націонал-патріотів і просто націоналістів.
Правдива «українська Україна» не конче мусить бути «від Сяну до Дону». Хотілося б побачити для початку бодай якийсь малий терен, де неспаплюжене рідне слово стане потрібним та достатнім засобом комунікації...
Правдива «українська Україна» не конче мусить бути «від Сяну до Дону». Хотілося б побачити для початку бодай якийсь малий терен, де неспаплюжене рідне слово стане потрібним та достатнім засобом комунікації, де воно владно запанує в інформаційному та комунікативному просторі, де самий триб життя не нагадуватиме звичні для «1/6 частини суходолу» реалії, й мешканці буденною поведінкою щораз стверджуватимуть «ми – не вони, ми інші, ми - українці!». Зовсім не конче терен цей мусить бути відгороджений державними кордонами – згадаймо, для прикладу, хоча б республіки Балтії часів Совдепії… Але нам не дано такого терену, ми нічого не робимо для його постання. Воістину мав рацію професор Преображенський – руїна починається не в клозетах, а в головах.
Між тим закон глобалізованого світу є невблаганним: «Не варто зберігати культуру, якій бракне внутрішньої волі й злагодженості, щоб самій боротися за виживання» (Томас Л. Фрідмен. Лексус і оливкове дерево. – Львів, «Ї», 2002, с. 397). Наївно гадати, що виняток з цього суворого правила буде зроблений саме для українців…