… У таємних підземеллях Києва (Львова, Одеси, Харкова) існують ще з часів КДБ машини, які посилають особливі сигнали, що пригнічують, викликають депресію, паніку, одне слово, впливають на населення так, щоб тримати його у покорі. У цьому переконаний один поважний літній чернець, колишній фізик.
Не знаю, чи правда це, але для письменника – непогана зав’язка для роману-антиутопії.Тільки чи матиме він успіх в Україні, не кажучи вже про переклад на інші мови, можна передбачити уже зараз: ні. Хоч би автором був письменник, який уміє себе подати, згідно з усіма правилами піару. У нас книжка з захмарним накладом 5 тисяч уже вважається бестселером. Це на 45 мільйонів громадян.
Нещодавно Львів наповнювався гамором Форуму видавців. Презентації, круглі столи, обговорення, автограф-сесії, фестивалі, шоу. Як завжди – можливість зустрітися з друзями і знайти нових, та й придбати щось для власної бібліотеки.Тим, хто присутній на цьому святі, за лаштунки якого нема часу й бажання зазирати, здається, ніби вони опинились у легендарній Касталії, місці, де шанують книгу й мудрих людей, які вміють грати в бісер, нанизуючи на невидиму нитку асоціацій зрозумілі освіченій людині символи, вислови, музичні фрази тощо. Висока культура унеможливлює вплив технологій минулого століття, які використовує сучасна влада для придушення спротиву власних громадян. На щоденник із портретом Сталіна, на біло-сині знамена, на бабусю з котиком відреагує кожен, кого не влаштовує ситуація в Україні, це зрозуміло. Але побачити самих себе по вуха у брудній калюжі насильства, розбещеності, захланності й невігластва і відчути при цьому гнів та сором зуміють лише одиниці. Решта побіжить бити людей у вишиванках, топтати червоний прапор (жовто-блакитний, червоно-чорний), грабувати крамниці й палити автівки – залежно від того, на чиєму боці сила. Якщо нова влада або хтось із героїв спуститься у підземелля й вимкне сигнал, що паралізує волю особистості. Важко передбачити, що тоді буде.Усе залежить від того, чи спрацює моральний інстинкт самозбереження homo sapiens.
То неправда, що рабами людьми стають тоді, коли їм доводиться думати лише про їжу. Рабом стає той, хто думає лише про розваги, тобто те, що дозволяє забути про власне духовне й інтелектуальне каліцтво, і не дозволяє змінити статус. Підміна людини мислячої на людину споживаючу почалася давно. Можливо, це затіяли марсіани, щоб знищити людство? Чим не тема для фантастичного трилера, який можна зняти на українському, перепрошую, пострадянському матеріалі? І хто дасть гроші на нього? І чи покажуть його в кінотеатрах? Малоймовірно. Іноді мені здається, що Україна – це просто інша планета, на якій життя зародилося пізніше, ніж на інших, і технології ще дуже відсталі порівняно з іншими планетами. Мабуть, фільм не вдасться зняти, зате можна написати роман. Як бачимо, література обходиться значно дешевше, ніж будь-який інший вид мистецтва. Її можливості безмежні, але існують проблеми. Про них я і хотіла б поговорити.
Проблема перша – якість книги
З лукавим блиском в очах журналісти або навіть читачі запитують чи не кожного живого українського письменника: а як ви ставитесь до сучасної української літератури? Очікуючи почути як не зневажливу, то хоча б іронічну оцінку з обов’язковим зазначенням винятків – кумирів та колег. Це насторожує. Література більше не є авторитетною, а погана якість маскується гострими спеціями з елементами непристойності або штучними замінниками, навіть неприхованим плагіатом. Якість можна створити, приліпивши брендову етикетку. Споживач воліє натуральне масло, а не маргарин, але бере те, що дешевше, бо йому бракує грошей. А ще краще – зі знижкою. На Форумі можна знайти чимало книжок за зниженими цінами.
Суспільство має бути зацікавленим у якості художньої літератури, бо саме красне письменство є найпотужнішим джерелом розвитку мови. Якщо мова не збагачується за допомогою нових слів і словотворів (вульгаризми та іншомовні слова сюди не входять), вона деградує і стає мертвою. На жаль, цього не розуміють ні загал, ні державні мужі, ні самі письменники, принаймні, більшість з них. Я була свідком того, як американські грантодавці віддавали перевагу перекладам сучасних авторів, не бестселерів, а некомерційним книг. Відомий вислів «генії народжуються на селі, щоб померти в Парижі» означає передусім зв’язок із традицією, яка найкраще зберігається у провінції, бо там немає потайних підземель з випромінювачами, та й марсіани воліють загубитися в юрбі і т.д. Марсіани спускаються у підземелля і перепрограмовують кадебістські машини.Уявімо, що роман з таким сюжетом уже написаний, а оскільки фантастика в Україні взагалі не вважається літературою й не цікавить видавців, наш автор замаскував її під гостросюжетний роман з елементами трилера. І тепер ось вирішив видати.
Проблема друга – книговидання
Автор розраховує зацікавити видавництво, бо книга його актуальна. Людям потрібно знати правду про те, що ними маніпулюють інопланетяни, які проникли всюди.Особливо їх багато при владі та в шоу-бізнесі. Це ж очевидно: влада поводиться як окупант, не зацікавлений у розквіті країни, її міжнародному престижі, бо вона йому чужа. Її історія і культура зокрема. Цілком можливо, що Україна – це вже не Україна, а полігон для марсіанського експерименту, на якому відпрацьовують технології знищення землян. Колись Курт Вонегут у «Бойні номер п’ять» змалював такого собі письменника Кілгора Траута, який попереджав про подібні наслідки міжпланетної експансії, але книжок його ніхто не читав. У романі українського автора старий чернець намагається донести істину побожним прочанам, але тих мало цікавить доля країни і цивілізації. Їх турбують власні болячки і негаразди у родині. Схоже, і видавців не надто цікавить книга невідомого автора. У цьому бізнесі Попелюшки не мають шансів. Якщо ім’я автора невідоме, видавці не стануть читати рукопис, але при цьому будуть запевняти, що шукають «нових авторів». Більшість видавців видає книги на гранти і спонсорські кошти, а не на зароблені гроші. Більшість видавців не робить жодної промоції виданих книг. Тобто не повідомляє про них мас-медіа, не влаштовує презентацій, не рекламує, бо не вміє цього робити або шкодує грошей. Відтак одного дня банкрутує. 99% відсотків видавців вважають, що автор повинен сам себе рекламувати. 99% видавців не розуміють своєї високої місії, і що набагато гірше, не уявляють собі, яких саме книг потребує читач. У нас безліч інституцій проводять соцопитування різного штибу, але жодного – про книжкові смаки. Хоча причина зрозуміла: за цю роботу потрібно заплатити. При деяких більших видавництвах існують комерційні відділи, працівники яких вважають, що попит є на еротичні сцени й матюки, а без них книгу ніхто не купуватиме. Вони переконані, що читач не «поймьот» щось трохи вище за мильну оперу. Усе це було б смішно, якби комерційні відділи не вирішували, чи видавати книжку. Їхній вердикт – остаточний. Це означає, що інтелектуальний продукт прирівнюється до будь-якого товару і його долю вирішують торгаші, які хочуть самі диктувати попит. Книговидання таким чином знижує вимоги до книги, а населення дебілізується. Спробуйте місяць читати комерційні романи, слухати комерційну попсу, а тоді перейти на класику. Шедеври світової культури будуть сприйматися важко. А коли роками дивитись серіали і читати бульварне чтиво, це несприйняття буде вже на генетичному рівні. Марсіанам це вигідно, їхнім земним слугам -також. Інтелектуальна й естетична деградація призведе до фізичної, бо неосвічені й нерозвинуті люди не здатні до викликів часу.
Проблема третя, найбільша – розповсюдження книги
Уявімо, що наш роман вийшов, пощастило знайти видавця. Для автора важливе що? Правильно, гонорар, плата за його працю. 10% від накладу, нехай буде 1000 примірників. Ці невеликі гроші він отримуватиме поступово, внаслідок реалізації накладу, щоквартально. На практиці може бути одна виплата, від сили дві, далі видавництво «забуває» про автора. Спеціалістів з авторського права в Україні немає, бо письменники не можуть дозволити собі адвоката. Звісно, ніхто не живе нині за гонорари, бо це однозначно голодна смерть. Як редактор я отримую більше за редагування чужого рукопису, ніж за свої книги. Видавництво раде було б збути наклад, але не має де. Хоча є два способи: держава закуповує частину книг у бібліотеки, решту отримують книжкові крамниці. Однак державна закупівля вимагає співпраці з владою, зв’язків, хабарів… Бо влада не раз кидала видавців, замовляючи їм видання, а потім не повертала грошей. Та й це моветон спілкуватись з владою, особливо в Україні. Було б дивно, якби письменник у Франції чи Німеччині з’являвся на публіці в товаристві можновладців, просив у них якихось преференцій. Його б засміяли. А якби той подався у парламент, то поставив би хрест на своїй літературній кар’єрі.
Іноді обласна рада кидає якусь кістку на видання книжок, але перемагає знову ж той, хто співпрацює з нею. Молодих авторів не підтримує ніхто, хіба що конкурси на зразок «Коронації слова», але там не завжди обирають найкращих. Перед тим, як віддати журі, рукописи переглядають і відбирають ледь не студенти, випадкові й некомпетентні люди.
Наші бібліотеки по селах і містах – у катастрофічному стані. І без того бідні письменники просто дарують їм книжки, бо бібліотеки на купівлю літератури не мають грошей.
Але досить про сумне. Далі буде ще сумніше: книгарні не беруть на реалізацію книжок. Або не повертають грошей за продані. Їм простіше торгувати розмальовками, жіночими романами й кримінальними детективами з Росії, тобто робити вигляд, що торгують. Насправді вони тримають приміщення, чекаючи грошовитого покупця. З таким успіхом вони торгували б гіпсовими ангеликами і дезодорантами. Коли я в якомусь містечку натрапляю на книгарню, то мій розчарований вигляд викликає у книгопродавців ( не книгарів, а саме книгопродавців) щирий подив: так ось же вам книжки! Якби їм влаштувати іспит: назвати бодай п’ять сучасних українських письменників, вони не назвуть. Вони, як тролі в Інтернеті, пишаються своїм невіглаством: «А хто це такий?». Столичні й обласні книжкові супермаркети забиті непотрібними дорогими виданнями з Росії, або дешевим мотлохом, що оспівує подвиги головорізів, але для української книги, яка має попит, не існує пропозиції, тобто її ігнорують саме власники книгарень. Читайте, мовляв, що вам дають, це теж книга. Однак не все, що називається книгою, є нею. І марсіани зі своїми прислужниками намагаються примусити нас читати не те, що ми хочемо насправді. А відтак маленька поличка в самому кутку нібито представляє українську літературу. Хоча книгарні «Є» по великих містах заповнені вщерть українською книгою, яка більше ніде не має притулку.
Панове опозиційні політики замість того, щоб бити себе в патріотичні груди, могли б відкрити бодай пару книгарень з українськими книжками на сході й півдні країни й відстояти право людей читати українською.
Форум видавців не мусить називатися Форумом видавців, бо за 19 років видавнича справа в Україні анітрохи не поліпшилася, жодні круглі столи, конференції, традиційні звернення до влади не дали результатів. Не можна одночасно служити Богові й Мамоні, не можна чекати на ласку влади. Якщо скасують пільги українськомовним виданням, то наступного року на Форумі допродуватимуть минулорічні книжки, або його взагалі не буде. Люди настільки зубожіють і деградують, що цілковито відмовляться від купування книг. Гряде культурний Апокаліпсис.
Ситуація могла б покращитись, якби за останні двадцять років була створена чітка схема: автор-видавець-книгар-бібліотекар-читач, в якій кожна ланка усвідомлювала б свою Місію і відповідальність перед майбутнім, а також вигоду від взаємної співпраці. І регулювали б ці стосунки на законодавчому рівні. Доки між ними існує системне непорозуміння, нічого не зміниться. Останній герой вимкне випромінювачі, поставить перед суспільством дзеркало правди, і марсіани відступлять. Але це всього лише роман. Навіть ще ненаписаний, проте на Форумі, який є лише магічним театром, ви його можете знайти.