Нема нічого дивного в тому, коли супротивник використовує слабкі місця суперника. Дивно, коли суперник не борониться або робить це дуже мляво. Дивно, коли навколишні спостерігачі думають, що це «чуже» протистояння і воно ніяк їх не зачепить. Із цього й користає путінська Росія. Вона вишукує евфемічні формулювання, щоб завуалювати свої агресивні дії і приховати справжні наміри. Шукає реперні точки у відносинах між державами або політиками, щоб розвалити союзи, девальвувати принципи і навʼязати розсвареним свій план дій.
Треба визнати, що агресивній російській пропаганді важко знайти рівню. Хоча люди по-різному до неї ставляться. Для одних вона надто «сокирна», для інших – бальзам на шовіністично-імперіалістичну душу. Але в сукупності вона, на жаль, часто досягає своєї мети. Так від початку повелося і щодо висвітлення світовими медіа російсько-українського конфлікту, а насправді війни. Війни, яку російським пропагандистам та дипломатам вдалося подати у вигляді «української кризи». Тому в цій статті йтиметься про те, якої шкоди може завдати перейняття російської риторики й термінології і для України, і для світової політики.
Відомо, що в сучасному інформаційному світі найкращі шанси має перша «вірусна» інтерпретація. Тобто такий виклад проблеми, який може миттєво розлетітися по всьому світу. Російська пропаганда спеціалізується на свого роду мисленнєвих вірусах. Росіяни ще з часів КДБ та ГРУ були мастаками диверсійних спецоперацій. Для цього в них були спеціалісти, кошти та виконавці. Наприклад, варто погодитися хоча б з часточкою такого мисленнєвого вірусу, як він неодмінно призведе до збою всієї системи. Тому вони й запускають в обіг такі віруси: не анексія Криму, а «возвращение в родную гавань», не агресія, а «защита соотечественников» або російськомовних. Не війна проти України, а «гражданский конфликт на Украине». Зовсім недавно без кінця і краю було чути від Росії, що вона займається «принуждением к миру». А далі в хід пішли «территории особой зоны безопасности России».
Усі ці словесні викрутаси потрібні зовсім не для опису російської позиції або пояснення її дій на зовнішньополітичній арені. Завдяки їм Росія намагається затуманити світові очі й розум, щоб приховати справжню суть речей. Так, Росія, брутально порушуючи міжнародне законодавство та нехтуючи підписані договори, здійснила анексію українського Криму, розпочала гібридну і «гарячу» війну проти України. Надала собі право на агресивне військове вторгнення в сусідні суверенні держави. І все це вона могла собі дозволити тільки тому, що Західний світ легко погоджувався на таку зовсім не куртуазну гру, кожного разу дедалі більше розпалюючи апетити Путіна. Захід з різних причин слухняно заковтував зовсім неїстівні пиріжки від Кремля. Коли через хибне переконання, що вдасться «умиротворити» агресора, а коли через корупцію й особистий інтерес. А коли й через небажання напружуватися. Сподіваючись на те, що Путін за Одер не попре, а завдяки «дешевому» газу можна легко озолотитися.
Також Росія безперестанно плекала й використовувала історичні війни між народами-сусідами. Наприклад, до приходу до влади Зеленського українсько-польська історична війна вже на старті розвалювала будь-які спільні плани. І тут не варто у всьому покладати провину тільки на Росію. Глорифікація українським парламентом учасників етнічних чисток проти поляків вела майбутнє українсько-польських відносин у глухий кут. Так само додавали ефективності російським інформаційним спецопераціям факельні походи націоналістів вулицями Львова і Києва. Використання окремими майданівцями та бійцями добробатів нацистської символіки. Багато шкоди завдала й специфічна історична політика України часів керування нею Володимира Вʼятровича.
Нехтування ролі і внеску українських червоноармійців у перемогу над нацизмом призвело до того, що Німеччині стало зручніше прислухатися до Путіна. Німці, відчуваючи свою вину за злочини Третього Райху, радо поставили знак дорівнює між Червоною армією і сучасною Росією. Нам тепер дивно чути пояснення німецького президента Штайнмаєра про те, що німці відчувають історичну провину перед народом Росії. Важко зрозуміти пояснення теперішнього уряду ФРН, що він не може допустити, щоб німецька зброя знову стріляла в росіян. І тут проглядається велике недопрацювання українських істориків, дипломатів і навіть попередніх урядів. Оскільки від них дуже рідко можна було почути, що радянські українці не менше доклалися до перемоги над нацизмом, ніж інші народи СРСР. А стосовно того, що в німців є комплекс вини за збитки, завдані у Другій світовій війні, то просто їм ніхто не говорив на офіційному рівні, що найбільше постраждала Україна, оскільки була повністю окупована німецькими нацистами.
Якщо Україна не протидіятиме маршам на честь Дивізії СС «Галичина», не реагуватиме на неонацистські «витівки» в добробатах, то це радо використає російська пропаганда. Ще кілька офіційних випадів проти державних діячів Ізраїлю і спроб ревізії Голокосту – і вона остаточно переконає німців у тому, перед ким вони насправді провинилися. І тільки не перед Україною…
У цьому випадку неймовірно зростає роль українського експертного середовища та медій. На жаль, треба визнати, що з незалежними експертами в Україні не дуже складається. Більшість з них якщо не розкуплені політичними проєктами та олігархами, то через завужені горизонти ведуться на третьорядні, мало актуальні концепції. Не треба пʼятої колони, якщо українські медіа в погоні за сенсацією і клікабельністю миттєво, без перевірки, вкидають новини, які можуть істотно зашкодити Україні. Йдеться про те, що в умовах найвищої світової напруги навколо можливого вторгнення Росії в Україну раптом зʼявляється неперевірена інформація нібито від анонімного джерела в Офісі президента України про гостру суперечку президентів Байдена і Зеленського. І попри те, що ця качка від CNN була дезавуйована обома сторонами, росіянам вдалося посіяти сумнів щодо надійності українських партнерів, які допустили «витік» інформації про те, що «вторжение неизбежно». Не розуміти, що все це зроблено для того, щоб розвалити нову міжнародну коаліцію на захист України, посіяти в ній сумʼяття, можуть тільки невігласи або ті, хто працює на боці Росії.
Якщо ж уважно придивитися до того, як Росія інтерпретує світові новини про можливе вторгнення в Україну, то можна побачити сплановану акцію, спрямовану на розвал єдності в блоці НАТО, Євросоюзі та розпалювання ворожнечі між Європою і США. Стверджуючи про розкол в НАТО, російські медіа покликаються на явно інспіровану Росією заяву президента Хорватії Зорана Мілановича про переворот в Україні 2014 року та про недопустимість прийняття країни в НАТО. При цьому повною мовчанкою вони обходять протилежну до президентської заяву прем’єр-міністра Хорватії. Описуючи позицію Німеччини, сиплють маніпулятивними твердженнями: «Германия так же не спешит помогать Украине. Как разделились симпатии и антипатии НАТО к Киеву. НАТО корректирует риторику. Столтенберг заявил, что НАТО не планирует размещения боевых подразделений на Украине». Тут бачимо цілий набір маніпуляцій, у які зашивається інформація, що нібито хтось в НАТО не підтримує Україну. Тоді виникає запитання: від чийого імені говорить Єнс Столтенберґ?
Ще однією небезпечною маніпуляцією є інформаційний вкид, що поза Україною існують більш нагальні проблеми світового характеру. Наприклад, щоб налаштувати проти України Ізраїль та єврейське лобі в Америці, росіяни просувають тезу, що «українська криза» тільки відволікає світ від головної проблеми – подій на Близькому Сході і в Африці. Що нібито через Україну США втрачають підтримку з боку європейських союзників. Відтак слідує безапеляційний висновок – Європа відвернулась від Америки. Як і така чиста маніпуляція: Європа злякалася падіння на фондових ринках і подумала, чи не надто далеко вона зайшла. Ніби це не Росія загралася у своєму шантажі війною і рухається до обвалу, а тільки європейці злякалися втратити комфорт.
Важливим є також те, що з російських інтерпретацій дуже часто «пропадає» фактор Китаю. Очевидно, що цим Росія залишає собі поле для маневру. Можна спрогнозувати, що обіцянка приєднатися до антикитайської коаліції може бути останнім козирем Путіна. Але, здається, США добре зрозуміли цей задум і тому намагаються залучити Китай для того, щоб спільними зусиллями «спамʼятати» Путіна. Гра на страхах і недомовленостях триває.
Ще одним мисленнєвим вірусом від російської пропаганди є спроба змістити акценти – мовляв, на що готові країни НАТО заради України. Тобто весь світ не бореться за мир і безпеку в регіоні, намагаючись протидіяти російським агресивним намірам, а виною всьому є Україна. Нібито це Україна щось собі надумала і загрожує напасти на Росію.
Підсумовуючи, варто сказати, що за жодних обставин не можна погоджуватися на вживання означення «українська криза». Таке формулювання передбачає, що цю кризу спричинила сама Україна. Що ця криза має внутрішньогромадянський характер. А отже, її можна вирішити лише тиском на саму Україну. Насправді ж це проблема системи міжнародної безпеки, корозії цінностей. Це сигнал міжнародним інституціям, що пора змінюватися. Бо вони залишаються сталими з часів «холодної війни» і біполярної системи. Бо їх брутально використовує Росія і не тільки.
Настав час для ґрунтовної реформи всіх міжнародних інституцій, покликаних для вирішення гострих міжнародних конфліктів. Ефективність ООН майже дорівнює нулю. Насамперед тому, що Росія володіє правом вето в Раді безпеки ООН. Взагалі годі сподіватися безстороннього ставлення до таких нагальних проблем від організацій, фінансування яких залежить від донорських внесків. Це яскраво продемонструвала Рада Європи, коли то позбавляла Росію права голосу, то повертала його. Стає очевидним, що Росії вдалося успішно інструменталізувати міжнародні інституції і навіть певною мірою маніпулювати ними собі на користь. Проте останні дії міжнародної спільноти щодо блокування ескалації напруги з боку Росії вселяють оптимізм. І скоро ми забудемо про «українську кризу», а будемо чути тільки про проукраїнську коаліцію. Коаліцію здорового глузду і справедливості.