– Прикро, що дуже багато музичних колективів залишають Львів, переїжджають в інші міста – і тим самим втрачають свою родзинку. Можливо, це більш психологічне сприйняття.
У львівському клубі "Пікасcо" у межах передальбомного туру в квітні відбувся концерт гурту "Тартак". Цього дня Олександра Положинського я зустріла на вулиці. Він ішов площею Ринок із наплечником. Якби я не знала, що «Тартак» у цей день виступає у львівському клубі «Пікассо», я б теж не звернула уваги на Сашка, однак хотіла перевірити, чи то справді він, і не знайшла нічого цікавішого, аніж привітатися «Христос Воскрес» (це було саме після Великодня) і попросити автографа, після якого запевнила співака, що обов'язково прийду до нього на інтерв'ю.
Увечері перед концертом наша розмова почалася з прогулянок містом.
- Як загалом відчуваєш себе у місті? І чи часто гуляєш без супроводу?
- Так, звичайно, я постійно прогулююся сам і в Києві, і у Львові, і в Луцьку. Єдине, що сьогодні вийшла ситуація трохи незвична: я, як правило, гуляю з плеєром і в навушниках, це трохи допомагає відгородитися від зовнішнього світу, більше дозволяє бути на своїй хвилі. Але сьогодні з цими переїздами, з концертами не було сенсу на дві хвилини одягати щось у вуха... Я помітив, що якщо одягти шапку з великим козирком і великі навушники, то, як правило, ніхто не впізнає.
- Коли ти був востаннє у Львові?
- Я регулярно і доволі часто навідуюся до Львова. Востаннє був на початку березня, причому двічі: один раз привіз товариша сюди у справах, потім ми поїхали назад до нього у Мукачево, а через день знову приїхав сюди - вже у своїх справах.
- Чи є у Львові улюблені місця?
- Якихось улюблених місць немає, але є місця, які я часто відвідую, з одного боку в деяких місцях я люблю добре поїсти, попити кави, просто посидіти. В інших зустрічаюся з друзями, до когось з них заходжу в гості. Заходжу до своєї подруги Яни, вона мене стриже, до речі, ви мене застали, як я йшов від Яни. Є приватні помешкання моїх друзів, до яких я заїжджаю, але сказати, що є якесь місце, куди я приходжу з поклоном обов'язково - такого немає.
Прикро чи добре, але у Львові мало що змінюється у глобальному плані, чесно кажучи: старі будинки не дуже реставрують, от у Києві деякі старі будинки реставрували: вони тепер виглядають більш вражаюче, ніж виглядали до реставрації. Якби вдалося якісно відреставрувати старий Львів, він би вражав не тільки східних туристів, а й західних.
- Часто музиканти переїжджають у Київ...
- Прикро, що дуже багато музичних колективів залишають Львів, переїжджають в інші міста - і тим самим втрачають свою родзинку, мені так видається. Можливо, це більш психологічне сприйняття. Мені здається, що «Плач Єремії», «Мертвий Півень», інші львівські музиканти після того, як переїжджають, починають ніби іншу музику писати.
- Може, саме Київ так діє на музиканта?
- У цьому випадку не Київ впливає на музиканта, а те, що він відривається від свого: від місця, від кореня, він, може, не відривається повністю, але якісь ниточки надриваються. Зрештою, я, коли переїхав до Києва, став писати трішечки інші пісні, аніж писав у Луцьку, але, можливо, це пов'язано з віком, професійним зростанням, може, просто часи змінюються.
- Ти був ведучим музичного хіт-параду «12-2». Хочеться почути твій погляд на те, що твориться зараз на хіт-парадах, оскільки у мене таке відчуття, що відсіюються українськомовні пісні, вони йдуть як неформат...
- Я би сказав, що не українськомовні пісні - неформат, а українська мова є неформатом в українському інформаційному просторі. Це стосується не лише музики, це стосується будь-яких складових частин: газети, журнали, Інтернет, телебачення, радіо... З одного боку, українська мова ніби нав'язується, нібито, ще раз кажу, але насправді це нав'язування ніхто не сприймає всерйоз, тому що всі знають, що національна рада - це орган наскрізь корумпований, і всі знають, що якщо завтра якусь радіостанцію моніторитимуть із Нацради, то зроблять на радіостанції все так, щоб виглядало, наче вона дотримується всіх вимог. Ситуація з українською музикою нічим не відрізняється від усього іншого українськомовного в Україні.
- Наскільки якісним є той продукт, який крутять зараз у хіт-парадах?
- Колись я в тому крутився, зараз менше. Навіть тоді, коли я вів передачу, я не завжди мав можливість впливати на наповнення: мені давали список пісень, і я просто вдягав їх у підводки. Мені, звичайно, дозволяли критикувати, підколювати те, що я хотів, але не дозволяли складати плей-листів за власним смаком. Що стосується музики, то зараз є багато схем, за якими працюють ті самі радіостанції. Є схеми попереднього прослуховування, вивчення смаків аудиторії, моніторинги, спеціальні дослідження тощо. Друге - є абсолютно зрозумілий факт: що простіше, то доступніше, то більше шансів цьому потрапити в ефір. Умовно кажучи, джазу ніколи на радіо не крутили, окрім спеціалізованих радіостанцій, яких у нас в Україні є... одна. Я знаю точно одну у Києві, і то, вона відносно джазова. Насправді питання мови актуальне ще й тому, що російська мова - це простіший доступ на російський ринок, і тому російськомовний продукт у більшості випадків є комерційно вигіднішим, ніж україномовний.
- Багато хто говорить, що криза у головах...
- Криза в головах, але вона почалася не минулого року. Вона у нас давно. Не знаю, як давно, але вона є. Не знаю, чи колись в історії України був такий період, коли не було кризи у головах. У нас власне всі проблеми через те, що криза у голові.
- Але, перепрошую, рагулів побільшало...
- Але, перепрошую, людей роблять рагулями. Людям постійно нав'язують музику, яка не лише за формою і змістом є примітивною, а й за абсурдними римами, наприклад, для того, щоб зримувати, вставляють іноді якесь слово чи звук, який взагалі туди не ліпиться: «Я люблю тєбя йо, я любімойо твойо». Приблизно отак.
- Хочу дати політичне запитання... Львівські депутати вважають, що треба демонтувати пам'ятки тоталітарному режиму. Як ти гадаєш, варто це робити?
- Дивлячись, що потрапляє під ці «пам'ятки тоталітарному режиму». Якщо пам'ятник «солдату-визволителю» - то це одне діло. Але в нас все ж таки стоять переважно пам'ятники «солдатам, які загинули», і списки тих, хто загинув. У Луцькому меморіалі перелічено спалені волинські села. Не знаю, хто їх спалив: німці чи енкаведисти, але хтось спалив. Я вважаю, що такі пам'ятники мають існувати. Інше - яка ситуація з новими пам'ятниками. Кажуть, що в Івано-Франківській області поставили пам'ятник Степану Бандері такий, що можна обреготатися. Чи є сенс його такого ставити? Немає. Я впевнений. Кажуть, що у всій Україні понаставляли пам'ятників жертвам Голодомору. Не думаю, що нам треба багато пам'ятників, нам вистачить одного пам'ятника жертвам Голодомору, а замість всіх інших... Треба просто зробити таку Україну, щоби всі жертви - Голодомору, визвольної боротьби, війни однієї, другої, Чорнобильської катастрофи - не були марними, щоб вони не забувалися. Мені видається, що це краще. Не бачу сенсу у тому, що всюди стоять пам'ятники Шевченку, Лесі Українці. Вистачить кількох таких пам'ятників у знакових місцях для цих постатей. Пам'ятник Лесі Українці в Луцьку - це логічно, а в Луганську - не дуже... Тобто все треба робити з розумінням - для чого і якими засобами, що є важливішим. У нас наразі все розвивається за стандартними совковими шаблонами. Нічого не змінюється: від заходів святкування 200-річчя Гоголя, визнання жертв Голодомору до боротьби з пам'ятниками тоталітаризму. Як би не боровся, все одно у Києві залишається пам'ятник Косіору десь недалеко від пам'ятника жертвам Голодомору, залишаються міста з «іменами» Дніпродержинськ і Дніпропетровськ, Цюрупинськ.
- Чи варто змінювати назви міст?
- Все варто. Якщо ми збираємося будувати справді незалежну державу Україну, якщо ми прагнемо, щоби мав майбутнє український народ, то ми маємо все поступово, але цілеспрямовано змінювати у напрямку власне українізації (у хорошому розумінні) всіх сфер.
- У недавньому інтерв'ю ти сказав, що розглядаєш можливість балотуватися на посаду Президента України.
- Ні, я не хочу бути Президентом. Я розглядав можливість такого варіанту. Але поки що, аналізуючи ситуацію, я не бачу у цьому сенсу. Народ ще «ведеться» на політиків. Не знаю, які засоби маніпуляцій застосовують наші політичні сили, але здається, тільки людям абсолютно затуманеним з усіх боків ще не видно, хто з них ким є.
- Останнє запитання. А чи правда, що у Києві всі - від політиків до простого люду - насміхаються над Черновецьким?
- Я не знаю, хто з нього насміхається, знаю, що Черновецький відверто насміхається з усіх, хто насміхається з нього.