Чому Грузії вдалося? Це сакраментальне питання, відображене, зокрема, й у назві однойменної книжки російської економістки Лариси Буракової, неабияк хвилювало багатьох українців, які з почуттям білої заздрості спостерігали за поступом грузинських реформ і перетворенням бідної пострадянської держави на зразок для наслідування. Саме тому згадану книжку перекладали й видали в Україні 2012 року як своєрідний підручник з конкретною та зрозумілою історією успіху. Вітчизняні політики, журналісти й експерти їздили до Грузії, аби надихнутися атмосферою разючих змін і перейняти передовий досвід із прицілом його перенесення на український ґрунт.
Прикликання «варягів»
«Якщо для боротьби з корупціонерами треба писати чолобитні особисто главі держави, то це означає, що держава з корупцією не бореться. Це зрозуміло всім, крім керівників держави. Нашої. Незрозуміло інше. Як, до біса, це вдалося грузинам? Кавказьке хабарництво було притчею во язицех і сприймалося як давня, невикоріненна традиція, якщо хочете, як невід’ємний елемент національної культури. До речі, приблизно те саме зазвичай говорять про Україну. Але тамтешні правителі, на відміну від наших, ризикнули. І зробили. Всупереч загальній невірі», – захоплено писав публіцист Сергій Рахманін на сторінках «Дзеркала тижня» майже десять років тому.
Це замилування реформами було трендом за часів президентства і Віктора Ющенка, і Віктора Януковича, проте тоді воно було радше декларативним. По-справжньому ж про імплементацію грузинських рецептів заговорили за каденції Петра Порошенка, коли формувався другий постмайданний уряд Арсенія Яценюка. Одним із нестандартних рішень Банкової стало залучення іноземців до влади шляхом надання їм українського громадянства. Цей крок обґрунтовували запитом суспільства на швидкі зміни, яких так чекали люди після Революції гідності. Але багатьох не влаштовували їхні темпи і персони, відповідальні за втілення жаданих перетворень.
Ставлення українців до своїх політиків дуже мінливе. Виборчі кампанії та два Майдани не стали ефективним щепленням від месіанізму, наївної віри в чудо, глибокого розчарування в колишніх ідолах і нестримного пошуку нових кумирів. Якщо вітчизняні діячі не справляються, бо їм пороблено, треба запросити іноземців. Скільки в Україні було розмов про реформи Лєшека Бальцеровича, його знамениту «шокову терапію» в польській економіці, котрою можна було захоплюватися, але не надто хотілося відчувати безпосередньо на собі. А який захват із другої половини «нульових» викликав Міхеїл Саакашвілі, котрий 2012 року завершив своє президентство і перебував у вільному плаванні.
Українська влада відгукнулася на суспільний запит на «варягів», який також збігся з політичним розрахунком Адміністрації президента. Там вирішили скористатися «легіонерами», аби не нести політичної відповідальності, делегувавши у владу представників Блоку Петра Порошенка. Дуже вдала схема: справляться реформатори із завданнями – це наші креатури, не вийде – скажуть, що БПП тут ні до чого.
Найбільш масовим став кадровий «десант» грузинських політиків, які були призначені на високі посади в уряді, поліції та прокуратурі. Всі вони походили з команди Саакашвілі, який сам натомість довгий час не був працевлаштованим в Україні. Масштаб особистості не відповідав якійсь пересічній посаді в системі влади. Спочатку його призначили радником президента і головою Дорадчої міжнародної ради реформ, аби, використовуючи його досвід і зв’язки, «штовхати» вперед українські реформи. Та це була значною мірою церемоніальна посада, аніж вагомий управлінський інструмент.
Справді сенсаційним рішенням навесні 2015 року стало призначення колишнього президента Грузії на посаду голови Одеської облдержадміністрації, котре лише на деякий час угамувало політичні амбіції Саакашвілі. Попри те, що новий очільник області розгорнув бурхливу піар-активність, боровся за доступні пляжі, інспектував будівництво доріг у віддалені райони, їздив на велосипеді на роботу й конфліктував з мерією, в Одесі йому було затісно. Він регулярно бував у Києві, ходив як гедлайнер на політичні ток-шоу, охоче коментував поточну ситуацію в державі, їздив на Мюнхенську конференцію з питань безпеки. Одне слово, поводився далеко не так, як звичайний голова ОДА, зосереджений на питаннях свого регіону.
Одеса була для Саакашвілі тимчасовим майданчиком, трампліном для повернення у вищу політичну лігу. Зоряний час Міхо настав 2016 року, коли, зокрема і його руками, адміністрація Порошенка «вичавлювала» з посади Яценюка. Саакашвілі звинувачував прем’єра і його команду в корупції небачених масштабів й упритул не помічав «бариг» в оточенні президента. Він разом з парламентськими «єврооптимістами» гастролював країною, виступав на антикорупційних форумах, емоційно накручував аудиторію проти уряду, говорив про потребу нової ліберальної партії та дочасні вибори до Верховної Ради.
Кипуча активність Саакашвілі не була безкорисливою. Він сподівався, що на цій хвилі сам зможе стати прем’єром, портфель якого йому нібито кілька разів обіцяли на Банковій. Але, використавши його у своїй політичній грі й домігшись відставки Яценюка, в АП про попередні домовленості «забули» і в такий спосіб політичного союзника перетворили на ворога.
Від декадансу до ренесансу
Невдовзі, у листопаді 2016-го, Саакашвілі, гучно грюкнувши дверима, пішов з посади голови ОДА і з не меншим завзяттям узявся за боротьбу з «режимом» Порошенка та його посіпаками. Поступово грузинів у владі майже не залишилося.
Випустивши з пляшки цього політичного джина, на Банковій потім не знали, як його вгамувати. І не знайшли нічого «кращого», ніж позбавити Саакашвілі українського громадянства. Для цього знайшли формальну зачіпку (буцімто неправдиві дані в анкеті), але де-факто це був акт політичної помсти опонентові, який на той момент перебував за межами України. Легкість, з якою Міхо 2017 року позбавили українського паспорта, засвідчила вибіркове застосування права.
Потім історія переросла у фарс. Саакашвілі, незгодний з рішенням Порошенка, у буквальному сенсі слова прорвав кордон разом із натовпом прихильників і повернувся до Києва. СБУ безуспішно намагалася затримати Міхо, ганялася за ним по даху й відступила під натиском його фанатів, які дослівно відбили свого кумира у спецслужби. Але в лютому 2018 року експрезидента таки схопили в столичному ресторані грузинської кухні, видворивши його з України та її політичного життя.
Як згодом з’ясувалося, ненадовго. Практично відразу після інавгурації Володимир Зеленський повернув Саакашвілі українське громадянство і водночас – надії на політичний ренесанс. На парламентських виборах-2019 Міхо закликав голосувати за мажоритарних кандидатів з його партії «Рух нових сил», а за списком підтримати «Слугу народу».
«У мене вже з’явилися і є свої питання, але думаю, що президенту Зеленському потрібно дати шанс формувати більшість без поступок старим політикам. Тому кожен відсоток зараз важливий. І я б не хотів, щоб через наші відсотки, які все ж можуть не дозволити нам пройти в Раду, «Слуга народу» не добрала кілька відсотків до можливості незалежно формувати уряд», – зазначив Саакашвілі, партія якого набрала 0,46%, хоча навесні 2016-го за неї були готові проголосувати 12% українців.
Скромний результат «Руху нових сил» на парламентських перегонах, однак, не обнулив персональних можливостей самого Міхо, якого тепер уже Зе!команда намагається вписати у свою архітектуру влади. Якщо раніше із цього приводу було чутно лише голоси пересічних фанатів експрезидента Грузії та сугестивні реляції журналіста Дмитра Гордона про уряд національного порятунку, то нещодавно мас-медіа один за одним повідомили сенсаційну новину про те, що Саакашвілі можуть призначити віцепрем’єром з реформ. Серед його пріоритетів – переговори з МВФ і дерегуляція економіки.
Цю пропозицію він «з великою честю» отримав від президента Зеленського, з яким у нього відбулася ґрунтовна розмова. Також Міхо поговорив із прем’єром Денисом Шмигалем і зустрівся з парламентарями, що взагалі нині стало рідкістю, бо навіть депутати «Слуги народу» часто прямо в сесійній залі довідуються, кого номінують на ту чи ту посаду. Втім далеко не всі «слуги» готові натиснути кнопку «за» призначення Саакашвілі, тому претендентові на кабмінівський портфель іще треба заручитися підтримкою інших фракцій, груп і позафракційних.
«Разом з командою президента я готовий працювати з усіма патріотичними силами в парламенті України і з іншими політичними силами в суспільстві, для того щоб Україна з найменшими втратами перенесла поточну світову економічну кризу і впоралася з усіма викликами. Я сподіваюся бути надійним членом команди і стати в нагоді народу України, зробивши щось корисне для людей», – написав Саакашвілі на своїй фейсбук-сторінці невдовзі після «оглядин» у високих кабінетах.
Потенційне призначення грузинського експрезидента вписується в нову кадрову політику Зе!команди, коли одних лише нових облич уже недостатньо, а потрібні люди з досвідом. Саакашвілі, безумовно, належить до таких. Увійшовши до складу уряду, він навряд чи погодиться зі статусом простого «віце» й намагатиметься відігравати роль не першої, але й не другої особи в кабінеті Шмигаля – президенти колишніми не бувають. Там йому доведеться працювати із «заклятим другом» Арсеном Аваковим, а тому на роботі може «іскрити». Хоча сам Міхо запевняє, що не збирається конфліктувати, бо МВФ і МВС – це різні речі. Ну і, звісно, спільну відповідальність за всі успіхи та прорахунки Саакашвілі доведеться нести Зеленському, який, ініціюючи це кадрове рішення, напевно, щиро прагнув, аби й Україні вдалося.