1. Вік – критерій ротаційний.
1.1. Зрозуміло, що вік не може бути мірилом оцінки наукової діяльності – симулякрять (в гуманістичних науках) як у 75, так і в 25 років: вік не перешкода. Проте так само зрозуміло, що масовий невихід тих, хто досяг пенсійного віку, на пенсію, утруднює чи й унеможливлює вікову ротацію в науці. Етичний бік цього пункту (для унаочнення): сімʼя молодих науковців з дітьми на 0,5 ставки (півтори тисячі гривень чи й менше) versus науковець поважного віку з не менш поважною (на українські реалії) пенсією і такою самою ставкою, але значно вищою реальною платнею (доплати за науковий ступінь, вчене звання, стаж).
1.2. Наслідок – постійне вимивання здібніших й осідання / пристосовування до обставин менш здібних. Ті, хто міг би стати в майбутньому науково-інтелектуальною елітою країни, масово покидають – у кращому разі науку, в гіршому – країну (в гіршому – для країни). Науку творять одержимі, без належних умов вони творять її, проте вже в інших спільнотах. Скажете, ті хто покидає науку, – несправжні науковці? Авжеж, є й такі, котрі зі своїх 0,5 ставки вмудряються купувати спорядження для лабораторних, польових тощо досліджень, публікувати книжки, їздити на конференції. Вони подібні до тих, хто йшов з деревʼяними щитами проти недеревʼяних куль на Майдані. Частина їх саме так ішли.
1.3. Пенсіонування не мусить означати припинення наукової діяльності (це також має стати частиною реформи). Це не кінець діалогу між поколіннями і тим паче не кінець світу.
1.4. Авжеж, наука та її здобутки універсальні. Прибутки, одначе, національні (і/чи корпоративні).
1.5. Годі бути довічною рекрутляндією для інших спільнот! Наукова міграція корисна в помірних дозах. Передозування – смертельне.
2. Кількість публікацій – не панацея?
2.1. Зрозуміло, що кількість публікацій не замінить якості. Без публікацій, розробок, винаходів ніхто – ні під мікроскопом, ні в телескоп – не побачить вашої, пані та панове дослідники, геніальності. Спростуйте мене!
2.2. Світові наукові осередки конкурують за тих, хто і здібний, і плідний.
2.3. Не може науковий працівник НАН десятиріччями не захищати дисертацій, не мати наукового доробку й отримувати за це від суспільства винагороду.
2.4. Конкуренція в науці потрібна – ідей, бачень, підходів, теорій, концепцій.
3. Дві великі різниці.
3.1. Зрозуміло, що евалюація в гуманістичних (з одного боку) і природничих та технічних науках (з іншого) потребуватиме різних мірок.
3.2. Зрозуміло, що гуманістичні науки не можуть дати і ніколи не конвертуються в прямий матеріальний прибуток.
3.3. Зрозуміло, що природничі і технічні науки також не завжди на це спроможні (і не завжди мусять).
3.4. І в гуманістичних, і в природничих науках наближена до ідеальної ситуація спільна: це коли на кону – твоє реноме і реноме самої науки. Так мало би бути. Так є в ліберальних наукових спільнотах.
4. Хто замовляє музику.
4.1. Якщо науку не фінансує держава, тоді її або не фінансує ніхто і вона гине або ж фінансують корпорації і створені ними фонди. Якщо меркантильні інтереси в такому фінансуванні переважають (а ризик значний), тоді наука також гине, хоч і по-іншому (результат той самий).
4.2. Не відмовляючись від можливостей, які вони відкривають, стережімося залежності науки від концернів / корпорацій та меркантильних замовників! Потрібні законодавчі та на рівні конкретних угод запобіжники, які б уберегли науковців від спонуки чи й примусу зраджувати себе, науку та етос дослідника.
4.3. Оптимальна ситуація – фінансування коштом спільноти (уряд, центральний і місцевий, – менеджер розпорядник громадських коштів, не своїх приватних), а вже тоді додаткові можливості – фонди, фірми, концерни.
4.4. Модель світу, спрямованого на конкурування і Leistung, жалюгідна. Запропонуйте кращу! Лише, будь ласка, не таку, в якій найбагатша країна Європи – її найзлиденніший закуток. Таку ми вже маємо.
4.5. Це, пані та панове, не більшовизм. Більшовизм – те, що маємо зараз і мали всі попередні десятиріччя.