22 червня, російський сайт «Новый Регион – Форумы и обсуждения» вибухнув злісними звинуваченнями й образами на мою адресу. Це є реакція на мій вчорашній виступ під час круглого столу «Розпад Радянського Союзу й народження незалежності України, 1988—1991».
Оскільки, припускаю, ці звинувачення будуть множитися далі, й у всіх у них буде повторюватися одна й та сама вирвана з контексту теза, подаю текст свого виступу – хай читачі судять самі.
Українська незалежність – запізнілий продукт. Проблеми, які ми переживаємо, значною мірою є проблемами молодої держави. Якби Україна могла стати самостійною не у 1991 р., а, скажімо, у 1917 чи 1919 р., наша історія покотилася б іншим шляхом. Правдоподібно, у перші роки вона вмістилася б у загальні рамки молодої демократії, як це сталося зі міжвоєнними Литвою, Польщею, Румунією чи Угорщиною . Цілком можливо, що подібно до тих самих держав з бігом часу, незалежній Україні не вдалося би устояти перед загрозами авторитаризму. Не виключено, що справа дійшла би до гострих внутрішніх конфліктів між українськими лівими й українськими правими, і що, якби дійшло до Другої світової війни, вона постраждала б не менше, аніж Радянська Україна чи сусідня Польща.
Однак дві речі є певними. Перше: навіть за найгіршим сценарієм не можна уявити собі, щоби самостійний уряд у Києві взявся зорганізувати голод для мільйонів своїх громадян – як це сталося у Радянській Україні у 1932-1933 р. Друге: навіть якщо Україна по війні стала би комуністичною, подібно до Польщі, Румунії, Литви чи Угорщини, то це все таки була не та Україна, якою була Українська РСР. Тобто вона мала би більше автономії у вирішенні своїх справ, її не відділяла би Залізна занавіска від західних чи південних країн т.зв. народної демократії, як це було у випадку кордному між комуністичною Польщею й радянською Україною. І майже напевно, після падіння комунізму вона швидше змогла би впоратися з політичними й економічними реформами, і разом зі своїми південними і західними сусідами була би разом в Євросоюзі.
Шанси на такий розвиток були. Порівняння українського і литовського рухів перед першою світовою війною, показують, що за багатьма параметрами український був сильнішим. Після війни Литва стала незалежною – Україна, однак, ні. Росія, як Червона, так і Біла могла дозволити відпустити Литву. Україна ж була б для них надто великою втратою, щоб погодитися на неї. А вслід за Росією цю позицію розділяли її союзники, країни Антанти. Уявімо собі на хвилю, що Першу світову війну виграла б не Антанта, а Німеччина та її союзниками. Тоді б незалежною була б не лише Україна, а навіть Білорусія. Бо всі незалежні держави, які коротко постали на західних окраїнах Російської імперії, включно з Україною і Білорусією, були проголошені у перші місяці 1918 р., під протекцією німецьких окупаційних військ. Берліну йшлося про максимальне ослаблення свого супротивника, котрим була Росія – і позбавленя її Балтії, Білорусії, України, Закавказзя якнайкраще сприяло цій меті. І таки направду, у 1918 р. німці виграли війну на Східному фронті. Вони, однак, програли її у тилу, у Берліні, де під осінь 1918 р. почалися голодні бунти. А разом з поразкою Німеччина Україна втратила шанс на незалежне існування, бо цього не хотіла і на це не могла позволити переможна Антанта.
Усі ці приклади помагають нам зрозуміти, що вирішальну роль у здобутті державної незалежності відіграють не так внутрішні, як зовнішні фактори. А цим фактором у 1991 р. було виникнення міжнародного консенсусу на постання незалежної України. Цього консенсусу не було не те що у 1985, а навіть ще літом 1991. Пам'ятаймо, що ще літом американський президент Буш старший переконував у Верховній Раді українських депутатів, що їм не слід відділятися від Союзу. Попередньо щось подібне спробувала сказати Марґарет Тетчер. Зрештою, Тетчер опиралася не тільки розпаду СРСР – як знаємо тепер з опублікованих документів, два роки перед тим вона намагалася протистояти об'єднанню Німеччини. А ще перед тим, на початку 1980-х, й Англія, й Німеччина були стурбовані тим, що у Польщі може до влади прийти «Солідарність».
Мусимо визнати: Захід не був готовий ані на падіння комунізму, ані до розпаду СРСР. Міжнародний консенсус на постання України як незалежної держави постав досить пізно – аж після провалу ГКЧП. І якби Україна не скористалася з цього шансу, не знати, чи вона зараз була б незалежною.
Це ще раз показує, наскільки крихкими бувають можливості і як коротко вони тривають. То вже потім, по відпливу певної кількості часу, ми починаємо говорити, що хід подій був невідворотним, і що історія не знає умовного способу. Насправді, історія завжди вагітна різними можливостями. І коли сьогодні можна часто почути, що у 1991 р. Україна не завоювала свою незалежність, і що вона впала їй як дар з небес, я можу тільки стенути плечима: випадок помагає лише тому, хто до нього є добре підготовленим. Так, українська незалежність прийшла запізно. Але це є одним з тих випадків, коли краще пізно, аніж ніколи.
П.С. Цей виступ насправді був лише вступом до довшої статті, яка обговорює українську незалежність з історичної перспективи. Повністю вона буде надрукована пізніше.