30 років минуло з часу відновлення незалежності України. Час, достатній для побудови самодостатньої держави. За умови, якщо політичними елітами та суспільством керує ідея національної незалежності і вони остаточно порвали з колоніальним залежним минулим. Якщо ж цього не сталося, інерційність старого мислення і закладені багаторічним періодом бездержавності внутрішні комплекси та стереотипи формують особливу форму незалежності. У нашому випадку – це лайт-версія.
Століття тому
У листопаді 1917 року Центральна Рада ухвалила ІІІ Універсал. Цей документ, попри його історичну роль у проголошенні УНР, просякнутий згубними ідеями та неадекватною оцінкою тодішнього історичного моменту. У документі настільки часто згадується Росія та висловлюється занепокоєння з приводу її подальшої долі, що постає питання: про майбутнє якої держави більше турбувалися лідери Центральної Ради?
В Універсалі наголошується, що УНР не відділяється від Росії та зберігає з нею єдність і, на переконання тодішньої політичної еліти, має стати частиною майбутньої «великої і процвітаючої» федеративної Росії.
Відсутність державницького і стратегічного мислення, яке перебувало в полоні проросійських ілюзій, яскраво продемонстрував голова Центральної Ради Михайло Грушевський під час зборів, присвячених напрацюванню проєкту Універсалу.
«Грізний момент кривавої боротьби в Росії і на Україні, коли нема центральної власті, коли повстала і все шириться громадянська війна, що переходить уже і на Україну, вимагає від українських партій рішучих кроків, щоб зміцнити власть, зробити Україну базою революції і відси боронити здобуток революції в цілій Росії», – заявив Грушевський. У Генеральному Секретаріаті, який виконував функції уряду, також відхрестилися від ідеї проголошення повноцінної незалежності. І наголосили, що «всякі чутки і поголоски про сепаратизм, про відділення України від Росії — або контрреволюційна провокація, або звичайна обивательска неосвідомленість».
Таке мислення більшості української політичної еліти стало причиною поразки УНР і національно-визвольних змагань 1917–1921 років. У той час коли інші нації поспішали скористатися історичним моментом розвалу імперій і проголосити свою незалежність, українська інтелігенція жила ілюзіями пацифізму і відданості російській метрополії. Це особливо дивно, враховуючи те, яку роль зіграла Москва у знищенні української державності. Історичний досвід мав підказувати, що Україні слід триматися від Росії якомога подалі. Але ментально українське суспільство здебільшого було неготовим до цього. І закономірно поплатилося за свою наївність втратою державності.
Російсько-радянська спадщина і малоросійська свідомість
Після відновлення незалежності 1991 року Україна могла піти різними шляхами. Наслідувати приклад держав Центрально-Східної Європи і Балтії та рішуче порвати з минулим чи намагатися віртуозно балансувати між російсько-радянською спадщиною і незалежністю. Було вибрано другий варіант, що мало безпосередні наслідки в наступні 30 років розвитку країни.
Формально вибір лайтової версії незалежності було зроблено у грудні 1991 року, коли 61% населення обрали президентом Леоніда Кравчука. Українське суспільство було неготовим рішуче перегорнути радянсько-комуністичну сторінку історії та розпочати нове життя. Ностальгія за спільним минулим у складі імперії, страх перед невідомим майбутнім, боязнь змін і брак національно свідомої еліти зумовили інерційний шлях розвитку країни. Але неможливо гармонійно поєднати повноцінну незалежність з ментальною залежністю від імперії.
Україна довгий час балансувала, намагаючись поєднати непоєднуване. Аж до початку 2000-х років українці масово підтримували комуністичну партію та політичні сили, які відверто агітували за відновлення радянської імперії та новий союз з Москвою. Це парадокс, адже у грудні 1991 року понад 90% населення висловилося за незалежність. А потім впродовж наступних 10 років масово голосувало за політичні сили, які були готові цю незалежність згорнути.
Навіть незначні кроки щодо відродження української мови, історії та ідентичності супроводжувалися боязкими поглядами в бік Кремля, щоб не дай Боже чимось не прогнівити Росію. Україна відмовилася від люстрації в 90-ті роки. Довго не наважувалася демонтувати пам’ятники своїм окупантам і перейменувати вулиці, названі на честь поневолювачів та прислужників кремлівського режиму. Цуралася своєї історії. Продовжувала святкувати разом з Росією 23 лютого, 8 березня, 1 та 9 травня. Ніяк не реагувала на розгул пропаганди російського шовінізму у Криму і в інших областях. У здійсненні зовнішньої політики постійно озиралася на Москву. А думка про вступ до НАТО довгий час вважалася крамольною і невдячною.
Українське інформаційне поле тривалий час було окуповане російським продуктом. Україна втратила Крим і частину Донбасу не у 2014 році, а значно раніше. Коли програла війну за свідомість мешканців цих територій. Не здійснювала кроків з дерадянізації та деколонізації. Дозволила безперешкодно вести ворожу пропаганду і поширювати міфи про українських нацистів. Ніяк не підтримувала відродження української мови. Своєю бездіяльністю, байдужістю і пасивністю українська влада лише розпалювала апетити кремлівської агентури.
Стан українського суспільства відповідав дивному стану української державності без українського змісту. З погляду здорового глузду і величезної кількості сумних прикладів з історії, українцям слід було як мінімум з великою пересторогою ставитися до Росії. Але серед широких верств панувала дивна поблажливість до Москви. Наче й не було в минулому геноциду, голодоморів, знищення Української державності, вчинених нашими сусідами. У 2013 році, напередодні Революції гідності, 85% українців добре ставилися до Росії. У 2021-му ця цифра значно впала – до 41%. Але й така висока приязність до держави-агресора серед українців справді вражає. І це на сьомому році війни!
Лайт-версія незалежності
З 1991-го до 2014 року Україна юридично була незалежною державою. Але фактично так і не порвала з колоніальним минулим. Майбутнє теж було під питанням. Куди ми йдемо? З ким хочемо будувати відносини? Хто наші союзники і вороги? Що робити з багаторічною спадщиною бездержавності? Росіяни – це братній народ чи потенційний агресор? Наше місце в Європі чи в новому союзі з центром у Москві? Чітких відповідей на ці питання не було.
Політична еліта часто їх просто ігнорувала. Пливла за течією і не бажала нічого змінювати. У суспільстві теж не було однозначності та єдності. Відсутність цілеспрямованої державної політики з демонтажу наслідків колоніального минулого та нульовий захист від інформаційного впливу Росії сповільнювали рух вперед. Відмовившись від українізації і чіткого курсу на національне відродження, віддавши Крим, Донбас та інші регіони на поталу російській пропаганді, українська влада ще задовго до 2014 року заклала міну сповільненої дії під власну державу. Російська агресія 2014 року стала закономірним наслідком будівництва держави на ненадійному фундаменті з домішками ностальгії, меншовартості та історично-ментальної прив’язаності до колишньої метрополії.
2014 рік можна умовно вважати початком завершення лайтової версії незалежності України. Але перезавантаження закладених десятиліттями конструкцій мислення відбувається повільно і ривками. З кількома кроками вперед і топтанням на місці. Частина суспільства та влади не може розпрощатися зі сентиментами залежного бездержавного і малоросійського минулого. Час від часу озирається на Росію, боїться називати речі своїми іменами. Десь глибоко в душі досі вірить, що війна та окупація української території – то просто якесь випадкове непорозуміння. Що Україні не варто гнівити агресора своєю незалежністю, національною ідентичністю і жорстким опором. Що все налагодиться і ми знову будемо «братами».
Останні відголоски лайтового уявлення про українську незалежність дають про себе знати у досі відчутних рейтингах проросійських сил. У зверхньому ставленні до української мови та спробах нівелювати мовне законодавство. У негласному табу серед окремих високопосадовців на публічне визнання Росії державою-агресором та окупантом. У спрощеному трактуванні подій на Донбасі і такому ж інфантильному баченні сценарію завершення війни. У нездатності відстоювати свої інтереси, принципи, цінності та надмірних сподіваннях на зовнішню допомогу. У підкупі виборців і готовності продавати свій голос. У кумівстві, корумпованості, меркантильності та примітивному мисленні осіб, від дій яких залежить майбутнє України. Остаточне перепрограмування ще не завершилося.