Україна сьогодні – скупчення гордіївих вузлів.
Україна сьогодні – скупчення гордіївих вузлів, що їх, усупереч логіці звороту і спокусі простішого рішення, слід не розрубувати, а розв’язувати. Їх множить репресивна радянська модель, що ось уже 20 років продовжує жити в доволі інших умовах, ніж ті, за яких вона формувалася, і жодний керманич не наважується її скасувати. Ця модель зводить усі реформаторські наміри нанівець, уже не кажучи про те, якою мірою вони щирі, а якою лише вдавані. Час до часу країна потрапляє в глухі кути, тоді відкриваються віддушини на зразок «України без Кучми», Помаранчевої революції, Майдану підприємців. Щороку до цієї моделі прилаштовують ті чи інші капіталістичні колеса – що з того виходить, ми відчуваємо на собі щодня. Навіть найдемократичніші з тих, хто побув при владі, не цуралися використовувати її можливостей – зі шляхетною, звісно, метою. Ця потворна модель призвела до того, що бізнес повністю окупував владу, а влада стала якщо не найприбутковішим, то таким бізнесом, який ґарантує збільшення капіталів або бодай «дахує». Досить відійти від влади й тим більше заопонувати їй, як уже наступного дня можна втратити свою справу. Доки до цієї системи доштуковуватимуть реформи, замість того, аби зреформувати її саму, буде такий Податковий кодекс, такий Трудовий кодекс, така медицина, така освіта, така самоврядність, чимало інших таких речей, врешті, така корупція. Реформатором буде не той, хто, зосереджуючи в руках більше і більше повноважень, проштовхуватиме половинчасті зміни, а команда, яка зможе побудувати стосунки так, що держава і її громадяни стануть партнерами, які усвідомлюватимуть свою взаємну потрібність, відтак відповідальність. Коли уряд створюватиме однаково сприятливі умови як для великого, так і для дрібного бізнесу. Лобіюватиме інтереси українського капіталу, виробників за кордоном не менш потужно, ніж захищатиме права своїх громадян, байдуже, в якій частині світу вони перебувають. Насамперед, однак, дотримуватиметься їх у себе вдома.