Володимир В'ятрович написав дивний пост про цибулю під заголовком «Імперська цибуля». Починається він з твердження «Знімати російські імперські нашарування із суспільної свідомості в Україні – це як чистити цибулю», а закінчується – «Крізь сльози чистимо, щоб зрозуміти: вона нам зовсім не потрібна». Пана народного депутата підвело вміння формулювати думки. Підозрюю, він хотів сказати про те, що Сталін, Ленін, Булгаков, Висоцький, Гагарін – це лушпиння, яке потрібно зчистити з цибулини української суспільної свідомості, а договорився до того, що вся вона (цибулина, тобто суспільна свідомість в Україні) є імперською, а отже непотрібною. Обмовка не те щоб за Фройдом, але варта уваги.
Усі вже, здається, помітили скандал щодо «української російської мови», а дехто навіть встиг взяти в ньому участь. Багатьох обурила сама постановка питання. Мовляв, якась українська російська мова? В Україні не може бути нічого російського. Ці люди роблять вигляд, що в природі існують так звані «українські етнічні землі» – чітко окреслена плюс-мінус до кілометра територія, де здавна мешкає автохтонне україномовне й українокультурне населення, тобто етнічні українці. Всі інші на цій території є чужинцями або навіть ще гірше – чужинцями-колонізаторами.
Насправді уявлення про те, хто такі українці – продукт відносно недавнього часу. У ХІХ столітті, як і в багатьох інших бездержавних народів, почав творитися національний міф. У нашому випадку – про козацько-селянську націю, яку всі навкруги колонізували. Цікаво, що цей міф загалом протримався до наших днів. І навіть бандерівську «Акцію нищення поляків» (сплановану й організовану цілком навіть модерними ідеологами націоналізму) найвигідніше подавати як стихійне повстання селянських мас, але повстання чомусь не проти німецьких окупантів, які вже два роки господарюють в Україні, а проти своїх сусідів «неправильного» етнічного походження. Зазначу, що в білорусів підхід до власної історії інший: ні, білоруські історики незалежницького напряму не відмовляються від селян, але залучають до «своїх» передусім шляхту Великого Князівства Литовського і Речі Посполитої. У нас наразі це більш-менш популярно лише на Рівненщині щодо роду Острозьких, в решті країни «за замовчанням» термін «шляхтич» сприймається як «колонізатор-визискувач», так, ніби православної шляхти не існувало взагалі.
Аналогічно й у випадку СРСР. Фактично після закінчення експеременту з коренізацією в СРСР утворилася негласна ієрархія народів, у якій українці були «другі серед рівних». Якщо точніше – українці були майже росіянами. Звісно, українська мова і культура розвивалися суто в межах дозволеного державою невидимого ґетта, але пересічний етнічний українець мав кар'єрні перспективи не набагато гірші, ніж етнічний росіянин. Буряту, чеченцю чи – не дай боже – кримському татарину такі можливості і не снилися. А євреї починаючи з 1950-х років взагалі були майже ворогами держави.
Українська мова й культура в сучасному розумінні формувалися під впливом переважно російської (царської або більшовицької) культурної домінації. Меншою мірою – польської. Але правильний і зворотний зв'язок. Фактично столицею польського культурного життя 100-150 років тому був Львів. Без Львова не було б сучасної Польщі. Але так само не було б сучасної Росії без Києва, Одеси, Харкова та інших міст: приберіть з російської мови хоча б одеський кримінальний сленґ – і все, цілий пласт популярної літератури та музики просто зникає.
В'ятрович несподівано сам для себе виявив парадокс: якщо вичищати зі сучасної українськості все, що хоч якось пов'язано з російським (меншою мірою – польським) дискурсом, – то не залишиться взагалі нічого. Навіть ОУН, яка виросла з УВО (Українська військова організація), котра наслідувала POW (Polska Organizacja Wojskowa). Або Симона Петлюри, який був «земгусаром» й аґітував усіх українців об'єднатися в Російській імперії. Та й Тарас Григорович Шевченко... Ну, ви зрозуміли.
Якщо подивитися на сучасність – ситуація не ліпша. Україна і Росія фактично є єдиним інформаційним простором (а от Польща, наприклад, у ньому не є). Можна скільки завгодно розповідати, який був хороший Бандера – але твої пости поширюватимуть російськомовні росіяни з Росії. Так, чимало з них сприймають Бандеру як фактично персонажа своєї історії. Хто любить Сталіна – каже, що Бандера поганий. Хто ненавидить Сталіна – каже, що Бандера не такий поганий, як його зображають. Мало кого в Росії цікавить лідер антирадянського спротиву в Литві чи в Естонії (до речі, чи ви назвете їхні прізвища, не шукаючи в інтернеті?), а от Бандера – зовсім інша річ! Персонаж всесоюзного значення!
Українська мова вживає суто російські терміни – «силовик», «маршрутка», «розпил» тощо. А російська мова запозичила наших «тітушок», хоча в Польщі чи у Словаччині термін «тітушка» відомий одиницям. Так, можна створити невелике затишне середовище ідейних однодумців, у якому шестирічні діти взагалі не розумітимуть російської мови, не знатимуть, хто такий Чебурашка, анекдотів про Пєтьку і Васіліванича та мемів про Омськ. Зрештою, подивіться на хасидів – їм цілком навіть вдається жити у своєму прекрасному світі, ізолюючись від зовнішніх бездуховних негараздів.
От тільки проблема виникає тоді, коли створювати резервацію закликає парламентар держави, яка веде нелегку, хоча й гібридну, війну. Якщо починати знімати з української «цибулини» все недостатньо українське – то від неї нічого не залишиться. Так, може, краще подивитися на реальну, а не уявну державу, спробувати розв'язати її справжні, а не нафантазовані, проблеми? Втім, воювати проти Булгакова чи Висоцького з Гагаріним – набагато простіше.