Після Майдану головною «скрєпою» України стала євроінтеграція. Навколо цієї теми будується публічна риторика керівників держави, звідти черпає смисли і натхнення лояльна інтелігенція. І, що найважливіше, навколо євроінтеграції існує хисткий суспільний консенсус – вступ до ЄС підтримує трохи більше 46% населення. Фактично, це один з головних стовпів політичної стабільності нашого розхитаного і розпорошеного соціуму. Тому влада старанно плекає українську євромрію – якщо її не стане, політична система знову може затріщати по швах.
Генеральна лінія
Відстежити витоки євроідеології не важко. Ідеологічний розкол, яким Україну лихоманило з 2004 року, звів питання євроінтеграції у ранг наріжних. Принаймні, про це українські еліти дискутували найбільш охоче, на відміну від соціальних питань. Євромайдан, який почався на захист євроінтеграції, змінив своє змістове наповнення після брутального побиття студентів. Геополітика відійшла на другий план, а на перший вийшла жага справедливого покарання Януковича і його поплічників. Однак після падіння режиму нова влада воліла забути про антирежимний спротив і повернути революції геополітичний акцент.
Так Майдан і його жертви стали прелюдією до Великого Геополітичного Повороту. Успішне підписання угоди про асоціацію з ЄС закріпило концепцію і серйозно посприяло становленню нової влади. Відтоді рух до Європи надає сенсу всій українській політиці – євроінтеграція стала головним мірилом наших успіхів і неуспіхів, а головне – успіхів та неуспіхів чинної влади. Фактично, євроінтеграція стала універсальним виправданням дій уряду. Політика затягування поясів, урізання соціальних бюджетів та інші непопулярні реформи – всі засоби виправдовує світлосяйна «європейська» мета.
Риторика чиновників до болю знайома, особливо тому поколінню, якому обіцяли життя при комунізмі. Однак угода про асоціацію – лише проміжний пункт на шляху до європейського щастя. Наступним підтвердженням правильності курсу має стати введення безвізового режиму з ЄС. Безвізовий режим стане виправданням урядової політики впродовж останніх двох років, а керівники країни зможуть сподіватися на порятунок власних рейтингів. Саме через це у Києві так болісно сприймають затягування з безвізовим режимом. Тоді влада отримає контраргумент для 76% українців, які вважають, що керівництво веде Україну у хибному напрямі.
Величезну послугу владі надає Москва, на агресію якої можна списати все, чого не компенсує євромрія. Маніпулюючи цими двома чинниками, українська влада успішно займається серфінгом на хвилях суспільного обурення. Судячи з ситуації, яка склалася довкола України, наша еліта не зверне зі шляху євроінтеграції. По-перше, еліта звикла ялозити звичні геополітичні теми десятиліттями, а по-друге, досвід попереднього режиму застерігає від різких розворотів. Проте в кінці шляху владу може чекати великий сюрприз.
Мрії народні
Прорив до світлого європейського майбутнього – дуже потужна мобілізуюча тема. Однак вона повсякчас потребує конкретних досягнень. Вчора це була асоціація, сьогодні – безвізовий режим, а завтра – повноцінне членство в ЄС. На прикладі Туреччини ми знаємо, що шлях від асоціації до членства може бути довший, ніж для равлика – на гору Фудзі. Для політичного режиму, сконструйованого навколо євроінтеграції, це може виявитись великим випробуванням. Як це буде на практиці, уявити неважко. Достатньо подивитись на те, як суспільство та політикум реагують на затягування «мінського процесу».
Однак найбільші випробування чекатимуть Україну в кінці шляху, коли євромрія таки збудеться. На відміну від інтелігенції та більшості лідерів суспільної думки, пересічні українці мають досить прагматичні очікування щодо євроінтеграції. Першим пунктом йде вільне пересування країнами Європи (читай про більш комфортне заробітчанство), другим – підвищення рівня життя, третім – доступ молоді до навчання за кордоном. Також значна частина єврооптимістів очікують прискорення внутрішніх реформ в Україні.
Не секрет, що ці мрії активно підживлює влада, обіцяючи нові горизонти та перспективи. Та й саме суспільство (принаймні його активна частина) вже багато років займається аутотренінгом на тему блискучих європейських перспектив України. Однак, якщо мрії не збудуться, Україну чекає дебют євроскептиків, які конвертують розчарування у власний політичний капітал. Судячи з того, що кількість прихильників ЄС в Україні скорочується вже зараз, існують обґрунтовані підозри, що розігнути головну українську «скрєпу» виявиться не так важко.
Єдиний спосіб застрахуватись від цього – перестати плекати ілюзії та змінити порядок денний на більш реалістичний. Це жодним чином не допоможе уникнути майбутніх випробувань, але зможе пом’якшити їхні соціально-політичні наслідки. Однак для цього українській еліті доведеться пожертвувати своїм головним козирем у безкінечній грі в «дурака» зі суспільством. А от така перспектива видається не дуже ймовірною.