Напевно, не буде перебільшенням, якщо сказати, що після останніх драматичних подій, численних людських жертв та війни українське суспільство спокійно погодиться на черговий повзучий термідор. Хоча, якщо відверто, то в країні не настало жодних революційних змін: при владі залишилися ті ж кадри, що були при Кучмі і Януковичу, парламент оновився, але не настільки, щоб запрацювати по-новому, і дуже швидко став нагадувати Верховну Раду попередніх скликань. Брак реформ, всепроникна корупція і несправедливість у судах. Хіба так має виглядати країна, в якій перемогла Революція Гідності?
Найбільша проблема полягає в тому, що події, які ми так швидко для зручності назвали Революцією Гідності, насправді ніякою революцією не були. Після направду видовищних і кривавих протестних подій докорінні зміни так і не настали. І якщо відразу після повалення режиму Януковича ще були якісь надії на те, що нова влада от-от оговтається і почне демонтувати злочинну систему, то після року стало ясно, що в Україні нема ні якобінців, ні контрреволюціонерів, а нею знову правлять компрадори, тобто прислужники великих олігархів. А це означає, що реально нічого не змінилося: Україною як безроздільно правили олігархи, так і правлять. І кланово-олігархічна система нікуди не поділася, вона просто висунула своїх спритніших менеджерів.
Де собака покопалась?
Відразу варто зауважити, що корінь зла криється не тільки у виборчому законодавстві або Конституції. Проблема – у самій політичній культурі українців. Якщо ретроспективно переглянути політику останнього двадцятиріччя, то ми побачимо не партії, не політичні рухи, а проекти. Проекти, як правило, хтось і для чогось створює. Вони короткотривалі, безідейні (не ідеологічні), ситуативні і швидкозмінні. Дуже часто такі проекти створювали персонально під якусь розкручену людину, навіть необов’язково харизматичну.
Підтвердженням цьому стало те, як шляхом відбруньковування від «Народної Ради» і «Групи 239», формувалася партійна система України. Більш-менш заможні протоклани розпочали були справжнє полювання на відомих постатей. Такими постатями стали колишні дисиденти, відомі діячі з діаспори або ті, на кого своїм перстом указали ці авторитети. Так формувалися партії національно-демократичного та націоналістичного плану. Методологія – дисидентські обличчя і діаспорні гроші – ефективно працювала на заході країни і в Києві. Червоні директори і керівники адміністрацій, міністри і взагалі причетні до розподілу державного бюджету формували свою партійно-політичну структуру трохи за іншими, але дуже подібними принципами.
Залежними від цих панів ситуації виявилися не тільки підконтрольні їм багатотисячні робітничі колективи, але й ласі на заробіток патріоти. Ось тут і почалися засадничі проблеми українського політичного життя. Українські громадяни побачили, як легко, прикриваючись, зрозуміло, благими намірами, можна розколоти і нейтралізувати Народний Рух. Як легко можна звести нанівець Республіканську партію, а для замилювання очей індустріальному Сходу створити ПДВУ, НДП, ПЗУ, СДПУ(о) і, зрештою, Партію регіонів. Чому ці партії стоять в одному ряду? Та тому, що всі вони створювалися як політичні проекти коштом колишніх і теперішніх олігархів.
Дуже заможні люди з глибоко утилітарною метою видавали мільйонні кошти на формування і розкручування нових політичних проектів. Забезпечували їх дорогими політтехнологами, здавали в «оренду» своїх підгодованих політичних авторитетів, тасували їх, як колоду карт. Важливо було призвичаїти суспільство, що часті перейменування політичних проектів, зміна програм та перескакування окремих діячів із партії в партію – це нормальний політичний процес, а безпринципність та зраду назвати політичною майстерністю. Мовляв, політика – це мистецтво можливого, і тут нема ні добра, ні зла є тільки ті, хто виграв, і ті, хто програв.
Нічого не сталося, коли в Партії демократичного відродження України опинилися «червоні директори», які авторитарним способом політично закріпачили робітників на підприємствах, що їм належали. Так само не відбулося жодних змін у словосполученні «народно-демократична» після того, як в НДП запанували державні чиновники найвищого рангу. Трохи посміялися, але швидко забули про те, що Партію зелених України фінансували власники найбільших металургійних та хімічних підприємств, які найбільше й шкодили довкіллю. Дуже довго доводилося пояснювати західним політичним експертам, чому партія називається Соціал-демократична партія України (об’єднана), якщо це партія найбагатших людей країни. А на Партію регіонів у цьому сенсі взагалі не варто тратити часу, бо це була не партія, а класична кліка.
Одним словом, більше двадцяти років різноманітні олігархічні ЗМІ та проплачені придворні політологи переконували українців, що те, що сформувалося в Україні, є нормальною партійно-політичною системою. Що інакше і не буває. Спритно маніпулюючи, пояснювали, що для різноманітності у нас є також ідеологічні партії – Комуністична і ВО «Свобода». А про те, що в Україні при всій позірній багатоманітності нема ліберальних, ліберально-консервативних, соціалістичних, соціал-демократичних і т.д. партій, переважно мовчать. Чому? Та, напевно, тому, що нема класичних партій зі сталими програмами, ідеологіями та стратегіями. Є мильні бульбашки, які надувають партійні функціонери зі стажем, справно беручи мильний розчин в олігархів.
Залежні та відгодовані
Свідчення Дмитра Фірташа у віденському суді, можливо, і містять істотні перебільшення (рятується ж чоловік від американської буцегарні), але їхній лейтмотив є цікавим і повчальним. Отже, Фірташ засвідчив під присягою, що використовував потенціал підконтрольної йому медіа-імперії для того, щоб пропхати на посаду президента України Віктора Януковича. Він зізнався, що фінансував партію «Удар» і підтримував політика Віталія Кличка. Він підтвердив (під присягою) факт змови з кандидатом у президенти України Петром Порошенком. Фірташ розкрив також принципи функціонування української політичної кухні. І головне, розповів про пряму залежність всіх без винятку партій та політиків в Україні від стороннього фінансування та олігархічного медіа-ресурсу.
Остання інформація і є тим справжнім ключем для розуміння української політики останніх двадцяти років. Однією з причин «успішності» та довговічності олігархічної системи в Україні є те, що олігархам вдалося переконати політиків у тому, що без їхньої фінансової та медійної підтримки вони ніколи не зможуть виграти. У головах політиків міцно і надовго засіло відчуття страху, що без «власного» добродія-олігарха вони нічого не спроможні зробити самостійно, бо їх обов’язково обскачуть всі ті, хто не відмовився від такої «підтримки».
Цього страху у головах Арсенія Яценюка і навіть Петра Порошенка не розвіяли ні події на Майдані, ні масова підтримка громадянського суспільства, ні навіть готовність українців покласти своє життя за ідеали європейської, демократичної України. Їхня залежність від олігархату проявлялася скрізь і у всьому. Українці бачили це у безпорадній поведінці опозиційної «трійці» на сцені Майдану. Це проглядалося у відсутності у них будь-яких стратегії і тактики навіть на найближчу перспективу. Вони не знали, чого хочуть, що вимагати, а тому не відчували підтримки людей на Майдані. Так можуть поводитися або невігласи у політиці, або люди, цілком і повністю залежні.
Дмитро Фірташ частково розповів про свою роль у тих подіях і, головне, про свій вплив на опозиційних лідерів. Якщо він міг спокійно подзвонити Кличкові, наказати зібрати «опозиціонерів» і потім нав’язати їм свій план розвитку подій, то виникає питання, чому ті поводилися перед ним, як кролики перед удавом? Чому Яценюк, який не залежав від Фірташа (сам Фірташ зараховував Яценюка до «проамериканської групи»), не запротестував і не викрив підлої змови? Відповідь на ці питання може виявитися простою до банальності – всі вони були зав’язані на того чи іншого олігарха, а отже, залежні від тієї системи, боротися проти якої вийшли сотні тисяч українців. І саме різновекторний тиск олігархів породжував безпорадність та яловість опозиційної «трійці».
Вже на самому початку Євромайдану політики та експерти почали говорити про різні неформальні угруповання серед української політичної еліти. Прізвище Арсенія Яценюка часто фігурувало поруч із прізвищами Клюєва (ситуативно), Коломойського та ще кількох інших грошовитих українців. Натомість прізвище Петра Порошенка постійно йшло у зв’язці із Льовочкіним і Фірташем. Говорили про намети, які фінансували Льовочкін і навіть Каськів. Розповідали про те, що «свободівець» Ігор Кривецький якийсь час самостійно фінансував усі потреби Майдану. Хоча подальші публікації про «бізнес» цього пана також змусили засумніватися у його самостійності і продемонстрували, що перехресні стежки й тут ведуть до Фірташа.
Петро Олексійович не був героєм Майдану. Окрім однієї незрозумілої сценки з бульдозером на Банковій (невідомо, ким організованої провокації), ми нічого не знаємо про його роль у революційних подіях. Якщо повірити словам Фірташа і припустити, що в той час у Києві йшла боротьба між проамериканською групою (Яценюк) і проросійською (Фірташ), проаналізувати учасників та їх пріоритети, то виявиться, що Петро Олексійович співпрацював з останньою, і вона перемогла. Перемогою цієї групи стало обрання президентом України Петра Порошенка. Підтвердженням чому є намагання президента Порошенка підпорядкувати собі всі гілки влади в Україні, його шкідлива для держави кадрова політика і намагання за всяку ціну вберегти стару систему.
Зрозуміло, що знайдуться охочі заперечити, мовляв, для чого це йому було, він і сам достатньо багатий олігарх? А ось тут нам і пригодиться теза про страх опинитися одному у політиці. Розуміючи, що Яценюк, Тимошенко і Турчинов не складуть зброю і намагатимуться заручитися підтримкою інших сильних світу цього, Порошенко остаточно зробив ставку на могутнього медіамагната із бездонним ресурсом, який за потреби завжди поповниться з «міродайного» російського джерела. Що й привело його до перемоги вже в першому турі. А далі залишилося тільки блокувати по черзі всіх учасників «проамериканської» групи.
Турчинов зник з політичної сцени після призначення його секретарем РНБО з розширеними Верховною Радою повноваженнями. Юлія Тимошенко ніколи і нікого не мала за союзника-партнера, а тому для командної гри не надається. Арсеній Яценюк, оточений зі всіх боків і зв’язаний обіцянкою перед американцями, що не буде публічно конфліктувати з Порошенком, розплачується за всі свої давні і недавні політичні гріхи все більшою втратою позицій. Час від часу до суспільства долинає гуркіт позиційної боротьби: то кримінальна справа у Швейцарії проти найближчого соратника Яценюка Миколи Мартиненка прорветься справжнім буревієм в український медіапростір, то трудящі маси починають вимагати відставки міністра енергетики Демчишина. Одним словом, у кожного з наших державних лідерів є своє м’яке місце.
Якби Арсеній Петрович після подій на Майдані наважився на плекання нової політичної культури в суспільстві, відмовився від традиційних послуг Миколи Мартиненка при формуванні виборчого списку Народного Фронту, відкинув пропозиції олігархів «допомогти» з медіа-ресурсом на виборах, то його політична сила набрала б не менше голосів, і нікому було б потім смикати за мотузочки і закривати рот кримінальними справами на соратників. Інша справа, що сформовані олігархічною системою політики не можуть повірити в те, що українські громадяни готові проголосувати за відкриту і незалежну політичну силу без рекламних роликів, партійних концертів і грошей за участь у партійному списку від потенційних тушок. Не таємниця, що й політики, ставши самі досить заможними людьми, ніяк не хочуть тратити власні капітали на політику, бо звикли на ній заробляти, регулярно продаючись олігархам.
Якби Петро Порошенко повірив в українців після Майдану, то не став би укладати жодних умов з медіамагнатом. Він здобув би і так впевнену перемогу вже у першому турі, але потім ніхто не зміг би його шантажувати оприлюдненням пунктів таємної змови. Будемо сподіватися, що союз із відверто проросійським Фірташем – це не давній і свідомий вибір Петра Порошенка, а його хвилевий страх перед загрозою не перемогти у першому турі виборів. Хоча в тому, що він керувався бажанням якнайшвидше взятися наводити лад в країні, є великі сумніви. І перш за все через те, що майже рік нічого в цьому напрямку не зроблено. Навпаки, на кожному кроці помітні дії, спрямовані на саботаж у бажанні подолати кланово-олігархічну систему.
Наші прем’єр і президент замість того, щоб спільними зусиллями взятися за ліквідацію старої системи, провести якнайшвидше реформи, погрузли у взаємному поборюванні, ведуть війну компроматів і не гребують сумнівною сторонньою допомогою. Виходом із ситуації, що склалася, може бути тільки постійний громадський контроль за діями влади. І найголовніше – настав час для нового виборчого законодавства, яке звільнило б партії від тотальної залежності від олігархів. Давно пора подумати про прозорість партійних фондів, про державне фінансування обраних до парламенту партій, про контроль за витраченими на агітацію і пропаганду коштами. Має бути налагоджений контроль за легальним походженням усіх спонсорських внесків аж до зняття з виборів політичної сили, якщо виявиться кримінальне або нелегальне походження її фінансування.
Без зміни партійно-політичної і виборчої систем ми отримуватимемо кожного разу ситуацію, коли олігархи володіють або цілими фракціями, або контролюють Верховну Раду через прихованих «зупників» («смотрящіх»), яких напхали у списки усіх без винятку партій. Без звільнення української політики від залежності від олігархічних кланів ні про які реформи і зміни не може бути й мови.
P.S. А щоб дати старт очищенню, і Порошенко, і Яценюк, і Кличко мають публічно пояснити, з ким і коли укладали письмові або усні угоди, від кого брали гроші, чиїм медіа-ресурсом «за так» користувалися, чиїх кандидатів за це брали у виборчі списки. Без цього вони стають заручниками в олігархічних війнах, легкою здобиччю спецслужб сусідньої держави. А з ними в заручники потрапляє й Україна. Правда нас визволить і зробить сильнішими.