Багато вітчизняних експертів сходяться на думці, що для України вигідніша демократична, ліберальна і вільна Росія. Здавалося б, логічна і правильна думка, але якщо пригледітися, не все так просто.
Ви вже, напевно, здогадалися, що мова йде про відоме висловлювання «російський демократ закінчується там, де починається українське питання». Сьогодні в Україні до цієї крилатої фрази стали звертатися особливо часто.
Наприклад, регіонал Володимир Зубанов нещодавно заявив, що російські демократи представляють для України грандіозну небезпеку. «Що Жириновський, що Зюганов, що Путін, що Навальний. Демократи будуть ще в два рази жорсткіше ставитися до України, ніж Путін. Україна для них – це подразник», - підкреслює представник партії влади.
Погодьтеся, якось алогічно Зубанов побудував свою аргументацію. По-перше, виходить дивна картина, що ставить Жириновського, Зюганова, Путіна і Навального в один ряд російських демократів. По-друге, чому ні слова про Михайла Прохорова? На сьогоднішні саме з ним вагома частина ліберально налаштованих росіян пов'язують демократичне майбутнє своєї країни. І в передвиборчій програмі Прохорова, до відома Зубанова, немає нічого, щоб могло загрожувати Києву. Крім того, опозиційний російський мільярдер вважає, що Росія має не тільки не заважати Україні євроінтегруватися, але й допомагати їй у цьому. «Встигнете трохи раніше – будемо за вас раді. Встигнемо швидше ми – протягнемо руку», - обіцяє перед виборами Михайло Прохоров. Іншими словами, це не той випадок, коли російський демократ закінчується там, де починається українське питання.
Трохи складніше з позасистемним опозиціонером Олексієм Навальний і протестним рок-музикантом Юрієм Шевчуком. Їх недавні виступи на головних політичних ток-шоу нашої країни змусили деяких українських депутатів знову згадати про те, де закруглюється російська демократія. Після заяв Навального у передачі Євгена Кисельова «Велика політика» бютівський депутат Володимир Яворівський звинуватив російського бунтаря в тому, що той не вірить в українську незалежність. А депутат НУНС Ярослав Кендзьор розлютився на Шевчука за те, що той, виступаючи в передачі Савіка Шустера, нібито назвав українців і росіян єдиним народом.
Імперська і хіпанська демократія
Що ж такого наговорив Навальний?
Я абсолютно переконаний, що Україна і Білорусь є головними геополітичними союзниками Росії. Наша зовнішня політика має бути максимально спрямована на інтеграцію з Україною та Білоруссю. Це органічний формат. Я розумію, що в Україні зараз багато людей розігрують якусь антиросійську карту. Велика кількість людей в Росії розігрують якусь антиукраїнську карту. Але так вийшло історично, що ми – один народ. І нам потрібно посилювати цю інтеграцію.
Безсумнівно, ці слова відсилають до ідей «руского міра», Євразійського Союзу, Єдиного економічного простору та інших виявів «імперського комплексу» російських політиків. Нині складно спрогнозувати, з яким ступенем наполегливості Навальний проводив би великодержавний курс щодо Києва, якщо б став президентом Росії. Але, в будь-якому разі, про демократичність у поглядах зірки російської опозиції щодо України говорити не доводитися. З іншого боку, Навальний частіше позиціонує себе зовсім не як ліберального демократа, а помірного націоналіста нової формації, тому особливо дивуватися його поглядам на російсько-українські відносини не варто. Проте заради справедливості зауважимо, що Яворівський, кажучи про невіру Навального в українську незалежність, трохи перебільшує.
А що сказав Шевчук?
Я завжди говорив одне і те ж: Україна і Росія - брати і сестри. Це найголовніше. Завжди буду на цьому стояти. Є різні політичні течії і сили, але наші народи вже давно разом живуть і люблять один одного. Тут, у Росії, у кого не спитаєш - є родичі в Україні. Цього не порвати. І, напевно, не потрібно конструювати якісь «Євразії» і «Азіопи», щоб зцементувати ці зв'язки. Просто потрібно ставитися один до одного по-братськи. І ми, люди культури, маємо тільки про це говорити.
Як бачимо, Шевчук, на відміну від Навального, політичну складову інтеграції України з Росією не зачіпає. Навпаки, «Юра, музикант» намагається підкреслити, що від формального зближення України з Росією дружба народів не виграє. Та й взагалі, Шевчуку, судячи з усього, немає особливої справи до геополітичних питань. Він по-хіпанськи виступає за мир у всьому світі й тим більше за дружбу і любов між двома сусідніми народами. Тут все зрозуміло. А ось Кендзьор, звинувачуючи Шевчука у спробах виставити українців і росіян єдиним народом, трохи промахнувся. «Останній співак демократії» виголосив словосполучення «наші народи», а не «наш єдиний народ». До того ж не варто забувати про те, що Шевчук був єдиним російським рок-виконавцем, який виступив на помаранчевому Майдані 2004 року.
Зробимо висновки. По-перше, не варто прирівнювати позицію «Юри, музиканта» до думки політика Навального – це різні позиції різних людей, що займаються різними речами. По-друге, в цьому випадку не можна змішувати культуру і політику, духовність і міждержавні відносини, дружбу народів і бюрократичну інтеграцію між країнами. По-третє, спробуймо дати Навальному шанс виправитися. Можливо, начитавшись в українському Інтернет-просторі критики на свою адресу після виступу у Кисельова, Олексій отямиться і перегляне свої погляди на російсько-українські відносини. Він все ж таки наполовину українець (як і Шевчук).
Історичні аналогії
Так, найчастіше українські націонал-демократи звинувачують окремих російських опозиціонерів в імперіалістичному ставленні до України заслужено, але часом вони це роблять безпідставно, не намагаючись розібратися, «а чи був хлопчик?». Ситуацію з Навальним і Шевчуком умовно можна проілюструвати історичними прикладами ставлення українських патріотів до деяких дисидентів радянської Росії. Зокрема до громадського діяча Олександра Солженіцина і поета Йосипа Бродського.
Всім відомо, що Олександр Ісайович попри свою боротьбу з радянською системою сповідував досить шовіністичні політичні ідеї і високомірно ставився до України. Ось що Солженіцин писав у третьому томі своєї фундаментальної книги «Архіпелаг ГУЛАГ»:
Почему нас так раздражает украинский национализм, желание наших братьев говорить и детей воспитывать, и вывески писать на своей «мове»? Мне больно писать об этом: украинское и русское соединяются у меня и в крови, и в сердце, и в мыслях. Но большой опыт дружественного общенияс украинцами в лагерях открыл мне, каку них наболело. Нашему поколениюне избежать расплатыза ошибки старших. Раз уж мы не слились до конца, раз уж мы разные в чем-то (довольно того, что это ощущают они, меньшие!) – это очень горько! Пусть поживут, попробуют. Они быстро ощутят, что не все проблемы решаются отделением.
Будь-які коментарі будуть зайвими. Імперіалістичне ставлення до України, як і у випадку з Навальним, тут очевидне.
А ось померлого 1996 року Бродського вже друге десятиліття українські патріоти звинувачують в українофобії. У всьому винен вірш «На незалежність України», авторство якого приписують Йосипу Олександровичу. Процитуємо кілька куплетів з цього «витвору мистецтва»:
Дорогой Карл XII, сражение под Полтавой,Слава Богу, проиграно. Как говорил картавый,Время покажет "кузькину мать", руины,Кость посмертной радости с привкусом Украины.То не зеленок – виден, траченный изотопом,Жовто-блакытный Ленин над Конотопом,Скроенный из холста, знать, припасла Канада.Даром что без креста, но хохлам не надо.Скажем им, звонкой матерью паузы метя строго:Скатертью вам, хохлы, и рушником дорога.Ступайте от нас в жупане, не говоря – в мундире,По адресу на три буквы, на стороны все четыре.С Богом, орлы и казаки, гетьманы, вертухаи,Только когда придет и вам помирать, бугаи,Будете вы хрипеть, царапая край матраса,Строчки из Александра, а не брехню Тараса.
(З повною версією вірша можна ознайомитися тут).
Кажуть, що «це» Бродський вперше прочитав на вечірці в Квінсі (США) 1994 року. А ще ходить чутка, що існує магнітофонний запис цієї вечірки. Тим не менш, поглиблене дослідження природи цього вірша приводить до висновку, що мова йде про фальшивку. Це банальна (і, треба зазначити, далеко не найвдаліша) стилізація під Бродського, який ніколи особливо не захоплювався політичною лірикою, українофобією не страждав, а до російської великодержавності і зовсім ставився з філософської іронією («если выпало в империи родиться, лучше жить в глухой провинции у моря»).
Незрозумілим залишається тільки одне: якщо з Солженіциним, Навальним і подібними їм все зрозуміло, то навіщо на таких, як Бродський і Шевчук, безпідставно вішати ярлики російських імперіалістів, які не поважають українську ідентичність? У Росії завжди вистачало дисидентів і демократів, що відкрито демонструють своє високомірне ставлення до України. Навіщо ж у цю категорію записувати тих, хто таким не є й ніколи не був? Ще й приписувати їм слова, яких вони не говорили. Напевно, це комусь потрібно. Але тільки не справжнім патріотам України, які вміють відрізняти шовіністичних російських опозиціонерів від адекватних російських демократів.