«Я для вас – цар і бог». Саме так заявив у травні 2019 року суддя Одеського апеляційного адмінсуду Дмитро Запорожан, коли його машину зупинила поліція. Його слова є квінтесенцією однієї з головних проблем українського суспільства: у нас існує група людей, члени якої вважають себе вищими за інших, безсмертними богами поміж смертних холопів, яких можна зневажати. А як днями продемонстрував суддя вже Макарівського районного суду Олексій Тандир – вбивати також.
За останні кілька днів українська судова система одразу декілька разів і на різних рівнях яскраво й наочно продемонструвала, що всі реформаційні потуги що минулої, що чинної влади, по суті, на неї ніяк не вплинули. Замість звинуваченого в хабарництві Всеволода Князєва новим головою Верховного Суду переконливою більшістю суддівських голосів обрано Станіслава Кравченка – людину, що особливо успішно робила кар’єру в часи Януковича, традиційно має чимало незадекларованого майна й отримала негативний висновок щодо власної доброчесності у 2017 році. Водночас убивцям 5-річного Кирила Тлявова, що став жертвою бажання «божків», серед яких і двоє поліцейських, постріляти для розваги у дворі, суд дав чотирирічний термін, більшість якого вони вже відбули в СІЗО. І наче цього мало – уже згаданий суддя Тандир п’яним на повній швидкості на смерть збиває 23-річного нацгвардійця Вадима Бондаренка прямо на блокпосту.
Ці та безліч інших випадків об’єднує демонстративне нехтування бодай видимістю моральності, показова зневага до суспільства і переконаність у власній вседозволеності та безкарності. Нікого з українців це не здивувало (хіба що неймовірно наївних), адже внутрішня зігнилість вітчизняної судової системи не є новиною вже дуже давно. Зрештою, на значній частині української території нормальна судова система існувала востаннє хіба в часи Гетьманщини. Відтоді – різні форми російської імперії, які могли створити що завгодно, але не чесних і незалежних суддів.
Проте судді є лише частиною проблеми, хоч і найяскравішою. Частково як радянський спадок, а значною мірою як результат розвитку незалежної Української держави, в нас утворилась уже згадана когорта людей, котрі вважають себе вищими за «простих смертних». Це не тільки судді. Серед них можемо зустріти політиків, чиновників усіх рівнів, бізнесменів чи навіть самопроголошених «божків», котрі насправді є порожнім місцем, але поводяться наче володарі життя. Існуючи у власному вимірі, вони байдужі щодо своїх обов’язків, щодо суспільства, щодо долі держави. Їхній інтерес – зберігати чинний статус-кво, привілейоване існування у власному світі. Якому іноді, наче ті надокучливі комахи, намагаються завадити активісти чи інші «холопи». Наші «боги» і ставляться до них, як до комах – відганяють, а іноді й просто чавлять, не відчуваючи при цьому жодного докору сумління.
Звідки взялась ця каста самопроголошених «богів»? Якщо коротко – то головними причинами є відсутність дієвих правил гри, неминучих санкцій за порушення навіть цих недосконалих правил і ставлення значної частини суспільства до цієї проблеми. На жаль, в Україні все ще дуже часто ключове значення має не закон, а гроші та зв’язки. А коли на вашому боці і те, і інше, то вкрай велика спокуса відчути себе безсмертним і безкарним.
Будь-які значні хвороби суспільства найчастіше є і породженням, і віддзеркаленням самого суспільства. «Хочу, щоб не було корупції, але щоб кум міг “порішати”» – на превеликий жаль, у цій начебто анекдотичній фразі міститься що завгодно, окрім сміху. Вона відображає бажання багатьох українців, яке проявляється в найрізноманітніших ситуаціях – від корупції на найвищих щаблях державної ієрархії до прагнень «відмазатись» від військової служби, «порішати» іспит чи ще якесь питання. Та й узагалі, чому це «простий українець» повинен відмовлятись від звичних способів дій, якщо Ахметов усе ще не сидить.
Суддею Тандиром не народжуються, ним стають. Бо чим відрізняється суддя районного суду чи навіть голова Верховного Суду від абсолютно пересічної помічниці депутата Львівської облради Василини Федюк, яка в соцмережі закидає відео із зізнанням, що дуже любить «пови*обуватись», тобто порушувати правила? Чи від релікту минулого у вигляді співака Віктора Павліка, котрому «вистачило» клепки хвалитись незаконно отриманою перепусткою? За формою відмінності є, за суттю – немає. Чимало українців усе ще вважає, що порушувати правила гри – це правильно і похвально. І навіть серед критиків усіх кричущих випадків зловживання владою чи становищем точно чимало тих, хто за нагоди поводився б так само. Бо для багатьох заповітним бажанням є не здолати дракона, а стати ним.
На щастя, далеко не для всіх. Трагічна загибель нацгвардійця Вадима Бондаренка має величезний символізм. З одного боку Олексій Тандир, котрий уособлює касту українських «божків». З іншого – військовослужбовець. Представник групи, якій усі ми завдячуємо власним виживанням уже не один рік. Ні Вадим, ні будь-хто інший не бажав би такої долі, але його трагедія стала символом існування фактично двох Україн. України суддів тандирів, де живуть за законами джунглів, і України відважних людей, котрі у складний час не шукають будь-якої лазівки для втечі за кордон, не записуються до «батальйону Монако», а несуть службу для захисту Вітчизни. Службу, на якій, на жаль, росіяни не є єдиним джерелом смерті. Без цієї служби здорова частина суспільства приречена. На відміну від «божків», бо умовний суддя Тандир запросто знайде тепле місце і за російської окупації.
Українське суспільство змінюється. Цей процес почався не вчора, а, як мінімум, з Революції Гідності. Дедалі більше поміж нас не хочуть і не будуть толерувати сваволю «богів». Публічність, рішучий опір, солідарність – це та зброя соціуму, якої українські (і не тільки) самопроголошені «хазяї життя» бояться найбільше. Потенціал для подолання цих проблем у суспільстві є. Залишилось правильно зрозуміти, у чому він полягає, і розумно ним розпорядитись.
Останні «подвиги» українських суддів пробудили цілком зрозумілу хвилю гніву. Навіть поміркованим людям, упевнений, при читанні новин уява мимоволі малювала далеко не найгуманніші сценарії та образи. Бо що ж іще спаде на гадку, коли спочатку бачиш фото хлопчини, перед яким все життя було попереду та який нічим і нікому в цьому світі не завинив. А потім натрапляєш на самовпевнені пики тих, хто через власне відчуття вседозволеності вбив цю дитину. І не зіткнувся з покаранням, і не відчув жодного розкаяння.
Звідси й заклики в соцмережах до судів Лінча чи інших форм «наведення справедливості». Останню фразу взято в лапки не просто так. Не з наміром показати, що справедливості не існує. А що поява «народних месників» не лише не зарадить справі, але й усе погіршить.
Народний гнів може бути потужною силою. Проблема в тім, що ця сила руйнівна, а не творча. Українське минуле сповнене стихійних бунтів, спровокованих несправедливістю. Чимало з них нищівною хвилею проносились нашими землями, знищуючи на своєму шляху все без розбору за старим середньовічним принципом цистерціанця Арно Амальріка – «вбивайте всіх, Господь своїх упізнає!». Та скільки з цих повстань створили щось дієве та стійке? Відповідь навряд чи нас влаштує.
На відміну від деяких середньовічних борців з єретиками, суспільство ХХІ століття повинно вміти відділяти зерно від полови. Далеко не всі судді є олексіями тандирами, не всі політики і чиновники є безпринципними, корумпованими й аморальними. Принцип «вони всі однакові» – це саме те, що потрібно нашим «богам». Адже він краще за будь-що інше сприяє суспільній апатії, розрізненості, зрештою – бажанню пристосуватись до системи, знайти власне місце бодай на підніжжі цього збоченого Олімпу, а не змінити систему.
Українські «божки» не є невиліковною хворобою. Звісно, завжди і в кожному суспільстві були, є і будуть ті, хто «рівніший» за інших. Але це явище має різні масштаби і прояви. У суспільстві, в якому діють достатньо чіткі правила гри та контрольовані свідомою й активною громадськістю інституції, такої «божественності» куди менше, ніж у нинішній Україні. Замість прагнень «народного контролю й кари» маємо прагнути, щоб якомога більше українців мали достатньо високий рівень політичної і правової культури та суспільної активності. Чим швидше вони змінять дезорієнтованість та інертність перших десятиліть незалежності, тим більше шансів на мінімізацію проблеми. Передумови для цього є. Треба лиш розумно ними скористатись. І тоді вся фальшивість, облудливість і слабкість самопроголошених українських «богів» стане очевидною. Без цього внутрішнього успіху навіть потенційна звитяга над російською агресією має всі шанси стати пірровою перемогою. Почати кожен з нас може з маленького – чинити морально навіть у дрібних і повсякденних ситуаціях. І не толерувати протилежне.