Комедія за останні роки стала найпопулярнішим жанром в українському кіно. І його ж прокляттям. Лише до кінця січня має вийти чотири нові комедії, не рахуючи тих, що встигли стартувати у грудні.
З одного боку прекрасно, що український кінематограф взявся за так зване кіно для масової глядацької аудиторії, проте наразі це виглядає якось однобоко. Хоча б тому, що українське кіно вперто ігнорує інші популярні жанри (які, звісно, дорожче коштують).
Більшість нових фільмів – або документальне кіно, якісне та зняте переважно без державної підтримки, що представляє Україну на фестивалях; або ж комедії, які у великій кількості штампують кілька студій. Такі картини, що мають і фестивальний, і глядацький потенціал, як «Ти – космос», скоріше є винятком.
Сучасні українські комедії, зняті за останні роки, я вирішила передивитись під час хвороби. І зовсім не тому, щоб полегшити свій стан добрим гумором, а тому, що все одно погано, тож не шкода псувати настрій.
Об’єднує сучасні українські комедії, як правило, невеликий бюджет, знайомі акторські обличчя, які тасуються як карткова колода, та не надто вигадливі сюжети. Звичайно, серед фільмів є справді смішні та добре зіграні.
Та й загалом у комедіях як таких немає нічого поганого. Під час Другої світової війни вони покращували бойовий дух та настрій глядачів. Чи здатні на це сучасні українські комедії? Деякі – так. Про вдалі зразки ми не раз уже писали в окремих рецензіях, а зараз таки спробуємо проаналізувати найгірші з них та поговорити про те, що не так із цим жанром. Перегляд січневих прем’єр ще попереду, тож у довільному порядку назвемо найганебніші зразки українського кінематографа останнього часу.
Парадокс, але усі вони показали відносно непоганий результат у прокаті та зараз доступні на популярних онлайн-платформах.
«Коли ти вийдеш заміж»
Назва цієї комедії, яку було найскладніше додивитись до кінця, відсилає аж до самої картини Поля Гогена. Навколо полотна й розгораються події картині Олексія Комаровського.
Автори обирають безпрограшні теми: мистецтво (щоб вишукано було), зраду (щоб усі перейнялись), море (щоб красиво) та сп’яніння (щоб смішніше), кохання (ну тут все ясно). Зіграли у ромкомі Тарас Цимбалюк, Наталка Денисенко, Антоніна Хижняк і Павло Текучев.
Отже, власниця мистецької галереї Ксенія (Наталія Денисенко) збирається заміж за художника з авторським способом письма, який тримають у таємниці (заберіть дітей від екрану). Він її зрадив, тож згорьована Ксенія разом зі своєю подругою Лорою (Антоніна Хижняк) вирушає до Хорватії. Слідом за ними їде брат Ксенії Марк (Тарас Цимбалюк). У Хорватії Ксенія, яка стає під впливом алкоголю некерованою, знайомиться з Тео (Павло Текучев). Це знайомство приводить її до картини Поля Гогена за 300 мільйонів доларів.
Що маємо? За елегантність тут видається вульгарність, актори грають як в поганому аматорському театрі, витріщають очі та промовляють репліки фальшивими голосами, сюжет буксує, а гумор такий, що дивитись на це все просто соромно. Крім того, у піарі фільму багато йшлося про Каннський фестиваль, коли насправді на кіноринку показали трейлер. Загалом маніпуляцій у презентації фільму було чимало. Здається, значно більше зусіль було вкладене у те, як всіх надурити, ніж у сам фільм. У ньому є лише одна чеснота: його не знімали на державні гроші.
«Відпустка наосліп»
Тут ситуація трохи краща. Принаймні гарні краєвиди – свої, українські. Режисерський дебют Валерії Фадєєвої залучив Даніеля Салема та Тетяну Малкову, людей відомих та харизматичних. На жаль, не тут.
У центрі сюжету – історія успішної бізнесвумен із Києва, що здобула повагу керівництва, але викликає неприязнь у всього колективу. Звільнена помічниця вирішує наостанок помститись та відправляє її у відпустку не у розкішний готель, як планувалось, а у гірську хатину. Там Анна потрапляє у вир несподіваних пригод, курйозних ситуацій та важливих зустрічей.
В принципі така сюжетна схема не є оригінальною. І в цьому немає нічого страшного, враховуючи жанр. Проте тут ходи настільки передбачувані, а події, які їм сприяють, такі неправдоподібні, що одразу стає нудно. Тим більше, що немає розвитку стосунків: то герої не терплять одне одного, то раптом їх стосунки стають чудовими.
Їх характери прописані скупо, а внутрішня трансформація, яка мала би бути основою сюжету, відбувається так, ніби їх просто перемкнули. Другорядні персонажі взагалі не отримали від авторів достатньої уваги. Карпати виглядають як туристичний проспект – гарно, але не автентично. Як і умовні «горці». Картина виглядає зробленою поспіхом, без особливих роздумів чи зусиль.
«Сусідка»
У Києві живе Петро (Артемій Єгоров) – молодий заможний чоловік, який не хоче мати жодних зобовʼязань. Він дуже азартний і любить сперечатися. І ось одного разу друг пропонує йому дізнатись, чи здатний він прожити з його кузиною (Ксенія Мішина) та її дітьми.
Тут теж фінал очевидний від самого початку. Проте за законами жанру непередбачуваність – не головне. Але хоч якась достовірність все ж таки мала би бути. А от акторам тут зовсім не віриш. Ну і головне у комедії – гумор – тут якось зовсім не на висоті. Героям не те що не співчуваєш – вони дратують. Як і все, що відбувається у картині. Але вона принаймні грає на полі, де не до болючих тем.
«Раша, гудбай»
А от про цей фільм варто писати не у рецензії, а у звернені в СБУ. Хоча, якщо припустити, що те, що показують у кіно, хоч трохи правда, то працівники СБУ все одно ні на що не здатні. Вони добродушні та вайлуваті, не надто кмітливі та якісь мляві. Словом, повністю відповідають уявленням про недалеких «хохлів». Уявленням російського кінематографа. От тільки цей фільм знімали в Україні та про Україну. Більше того, назвали його «щепленням від русского міра». Він знятий студією «Квартал 95». Режисером виступив Олексій Кирющенко, який відомий роботами «Моя прекрасна нянька», «Слуга народу» та «Слуга народу 2».
Головна героїня Рита працює телеведучою на пропагандистському каналі так званої ДНР, а її чоловік – агент ФСБ. Коли почалось повномасштабне вторгнення та бомбардування Горлівки (не питайте), а до міста входить РДК, вона з сином сідає у потяг до Москви, але прокидається в Ужгороді. Так, прямий потяг з Горлівки до Ужгорода у 2023 році – чому ж ні. На Закарпатті вона знаходить свою сестру та старе кохання і повністю змінює свої переконання. Вона виступає у прямому ефірі російського телеканалу (знову не питайте), а звершується усе гепі-ендом.
Повторюся, що для комедії вірогідність подій завжди є чимось умовним. Проте у 2025 році те, що показують на екрані, – явний перебір. Героїні, яка є не просто обманутою мешканкою тимчасово окупованих територій, а пропагандисткою, причетною, зокрема, до репресій, для гепі-енду та отримання українського паспорта достатньо лише однієї промови.
І це ще не все. «Кажи всім, що ми з Мелітополя, ні, краще з Маріуполя і що нас бомбили на “Азовсталі”», – говорить Маргарита своєму сину, коли опиняється в Ужгороді, що викликало чимало обурення серед глядачів. Як і насмішки над мовою. Українською, звісно.
Якщо говорити суто про художню складову, то бачимо відверто погані акторські роботи, слабкий сценарій та безпорадну режисуру. Тема обрана чутлива, на відміну від попередніх згаданих фільмів, але методи її реалізації залишаються незмінними: недбалість, кітч та поганий смак.
Згадані картини є показовими, проте далеко не поодинокими зразками. Вони принаймні піддаються хоч якимсь критиці та аналізу. Цей список, на жаль, набагато довший і має тенденції до збільшення – як у повнометражному кіно, так і у серіалах. Головною проблемою такої ситуації, як виглядає, є ставлення до глядачів як до не надто вибагливої аудиторії, яку можна і треба бавити чимось, склепаним за кілька гривень на коліні. У цьому випадку кількість не має шансів перейти у якість, проте вона лавиною зносить усі спроби зробити щось хоч трошки краще.
На головному фото – кадр з фільму «Раша, гудбай».