Масове сприйняття українцями Другої світової війни надалі залежить від радянських кліше. Початком війни частіше вважають 22 червня, ніж 1 вересня; понад 66% віддають перевагу термінові «Велика Вітчизняна війна» (цьогорічні дані Центру ім. Разумкова); наслідки пакту Молотова-Ріббентропа надалі нерідко називають «возз’єднанням українських земель».
Утім, на відміну від Білорусі чи Росії, в Україні потужним конкурентом брежнєвського образу війни (повноцінна міфологізація «Великої Вітчизняної» розпочалася власне в середині 1960-х років) виступає пам’ять про націоналістичне підпілля. Окрім того, в Україні функціонує національно забарвлена й надалі слабко інтегрована до загального наративу війни пам’ять про Голокост євреїв та депортацію кримських татар.
Націоналістичне підпілля: проблема загальноукраїнського визнання і розмови про «темні сторінки»
У Східній Галичині та на Волині загони Української Повстанської Армії (УПА) діяли до початку 1950-х років. У межах радянських репресій проти націоналістичного підпілля було репресовано близько 10% населення регіону. Цей факт глибоко вкоренився в історичній пам’яті мешканців областей, чиї симпатії до УПА, як визнавали самі активісти підпілля, «трималися на національній свідомості, патріотизмі, а не підтримці нашої політичної або соціальної програми». Наприкінці 1980-х - на початку 1990-х років, в умовах розпаду СРСР заборонена пам’ять про підпілля та репресії вийшла на поверхню і стала одним із символів дерадянізації міського та сільського простору Галичини і Волині.
Саме у цих двох регіонах (а не в абстрактній Західній Україні) за ініціативою місцевих громад і місцевої влади почалося масове встановлення пам’ятників воїнам УПА та провідникам націоналістичного руху, насамперед, Степанові Бандері. Убитий 1959 року в Мюнхені радянським агентом Бандера став збірним ім’ям українських націоналістів («бандерівці», «бандери»). Пострадянська канонізація Бандери є прикладом зовнішнього розриву з радянським ідеологічним каноном (в якому Бандера був, либонь, головним антигероєм). Слово «зовнішнє» тут ключове, адже за стилістикою виконання монументи Бандери дуже нагадують пам’ятники радянським генералам або героям-комсомольцям: постамент високий, герой – зосереджений і певний себе, його слава – безсумнівна.
Від самого початку Київ дав мовчазну згоду на локальну канонізацію УПА. Ідеологічна відповідь з’явилася набагато пізніше, за ініціативою традиційно проросійської Комуністичної партії України (КПУ). За допомогою пам’ятників КПУ вирішила відреагувати на заклики президента Ющенка до «примирення ветеранів». 14 вересня 2007 року на центральній площі Сімферополя відкрили пам’ятник «жертвам радянського народу, павшим від рук посібників фашистів» ОУН і УПА. Пам’ятник радянським громадянам–жертвам УПА з’явився у травні 2010 року в Луганську. Вельми показово, що в обох випадках авторів пам’ятників цікавили тільки радянські жертви, але зовсім не євреї чи поляки.
Хоч саме антипольська акція УПА на Волині є найповажнішим викликом для безхмарно героїчного образу націоналістичного підпілля. 1993 року польські політичні та інтелектуальні еліти, принципово налаштовані на нормалізацію відносин з Україною, свідомо уникали надмірного акцентування «Волинської різанини», виходячи з того, що молодій українській державі треба зміцніти, аби підготуватися до відповідальної розмови про темні сторінки національної історії. Тому на початку 1990-х офіційна Польща набагато більше говорила про засудження післявоєнної операції «Вісла», скерованої на депортацію углиб Польщі українського населення прикордонних територій.
А в шкільному підручнику історії для 11 класу з’явився такий текст: «Трагічно склалися відносини УПА з польськими озброєними загонами різних політичних напрямків, що діяли в Західній Україні. УПА декларувала необхідність ліквідації другорядних фронтів, крім більшовицького і нацистського. Але досягти порозуміння з польськими національними силами не вдалося. Українці звинувачували в цьому поляків, які прагнули відродити Польщу у довоєнних кордонах, поляки ж причиною протистояння вважали непоступливість українців. А жертвами цього політичного антагонізму було в основному мирне населення».
Наведена цитата – суцільний евфемізм, з якого абсолютно незрозуміло, як саме і скільки людей «стали жертвами політичного антагонізму», не названа їхня національність, не згадане навіть саме слово «Волинь». Автори підручника не наважилися спробувати раціоналізувати поведінку сторін конфлікту, оповісти учням про їхні аргументи, нарешті, хоча б згадати про символічне значення слів «Волинь 1943» у польській пам’яті та про згоду польських істориків щодо кваліфікації Волинської різанини як акту геноциду.
Шкільний підручник фактично відобразив досить поширене у середовищі національної інтелігенції переконання, що розмова про темні сторінки історії підпілля доречні тільки після визнання боротьби УПА на державному рівні.
Проблема статусу воїнів УПА та визнання її дій (передусім антирадянських) уже перейшла в розряд «вічних проблем» пострадянської України. Влада кілька раз порушувала це питання, працювало кілька робочих груп істориків, у 2000 та 2005 роках були опубліковані їхні висновки, що закликали «відновити історичну справедливість» та офіційне визнання воїнів УПА ветеранами Другої світової війни. Утім в липні 2004 року урядову ініціативу державного визнання статусу воїнів УПА парламент не підтримав. Відповідно, пільги та соціальні гарантії колишніх воїнів УПА значною мірою залежать від місцевої влади. Наприклад, у Львові ветерани УПА (а їх у місті налічується близько 590 осіб) щомісячно отримають доплату до пенсії з міського бюджету та звільнені від сплати житлово-комунальних послуг. У серпні 2005 року обласна рада Волинської області визнала УПА стороною-учасницею Другої світової війни, а її ветеранів – «борцями за свободу і незалежність України на території Волині». За ними закріпили пільги, аналогічні до пільг радянських ветеранів Великої Вітчизняної війни, але за рахунок місцевого бюджету.
Жодним чином не розв’язав проблеми статусу УПА та її ветеранів указ Віктора Ющенка про присудження Степану Бандері звання Герой України, підписаний після першого туру президентського виборів 2010 року, на яких Ющенко дістав 5,45 % голосів. Сам указ, який викликав бурю засудження та нерозуміння в Польші, Ізраїлі та Росії, фактично стосувався не конкретної людини – політичного терориста, глави радикального крила Організації українських націоналістів, який практично всю війну, з 1942 по 1944 рік провів під арештом у спеціальному бараці німецького концтабору Заксенхаузен, а символа антирадянської боротьби. Коли ж мешканців Західної України чи просто україномовних почали називати «бандерами», це ім’я остаточно втратило зв’язок із конкретною історичною особистістю, стало мало не одним з окреслень української ідентичності (раніше таку ж роль відігравали слова «мазепинці», «петлюрівці»). Протестуючи проти негативних конотацій терміна «бандерівці», чимало людей прийняли цю назву як «свою», а саме ім’я – як символ своєї ідентичності. Саме тому рішення Донецького суду про скасування указу Ющенка на тій підставі, що Героєм України може бути тільки громадянин України, багато хто прочитав не як засудження конкретного політика, але як наступ на їхню українську тотожність.
Елементи радянського образу війни в дискурсах примирення
Термін «Велика Вітчизняна війна» ніколи не зникав з мови офіційної пам’яті про війну в пострадянській Україні. У 1995 році він повернувся до шкільного підручника, який основною стратегією інтеграції «Великої Вітчизняної» до нової національної схеми історії обрав її гуманізацію, перенесення акцентів з ролі партії на подвиг та страждання «звичайних людей», при одночасному наголошуванні помилок і жорстокості радянського керівництва та воєначальників. Навіть у Галичині, поруч із масовим зведенням меморіалів націоналістичному підпіллю, пам’ятники радянським солдатам не демонтували й не піддавали вандалізму. Їхня дерадянизація та адаптація до нових умов нерідко відбувалася шляхом добудови скульптури Божої Матері, яка оплакує полеглих.
Офіційний наратив 9 травня постулював єдність українського народу у війні. Метою простих українців, що воювали по різні боки фронту, проголошувалась вільна Україна. Зокрема, президент Ющенко пов’язував Перемогу над фашизмом з державністю («Наша Перемога – це свято української державності»), а єдність нації у війні окреслювалася якщо не в засобах боротьби, то в її меті: «Олесь Гончар, Олена Теліга, Олекса Берест та багато інших – кожен з цих та мільйонів інших українців любили свою державу, свою Україну… Уся українська нація в єдиному пориві боролася за свою державу». Верхом інтегративності Ющенкової риторики стала згадка в одному переліку генерала Ніколая Ватутіна, убитого партизанами УПА, та головнокомандувача УПА Романа Шухевича.
2011 року напередодні 9 травня український парламент за ініціативою тих-таки комуністів та Партії регіонів ухвалив закон про вивішуванню на День перемоги червоного «знамені перемоги». Президент Янукович підписав цей указ тільки 21 травня, коли святкування вже минули, призвівши, уперше за роки незалежності України, до прямого фізичного насильства у Львові.
В обґрунтуванні і пам’ятника Сталіна, і відверто провокативного закону про червоний прапор, ключовим аргументом була воля ветеранів війни, хоч серед мільйонів людей з ветеранським статусом в Україні власне учасників бойових дій Другої світової дуже небагато. Враховуючи невисоку середню тривалість життя в Україні (62 роки для чоловіків та 73 для жінок), незадовільний стан медицини і той факт, що наймолодшим учасникам бойових дій 2011 року виповнилося 87 років, кількість фронтовиків, які дожили до наших днів, не може перевищувати кількадесят тисяч осіб. Щоправда, парадоксальним чином кількість ветеранів в країні не зменшується, а зростає. Наприклад, завдяки підписаному Леонідом Кучмою напередодні Помаранчевої революції закону «Про соціальний захист дітей війни». Цей закон надав статус «дітей війни» усім громадянам України, кому на 2 вересня 1945 року не виповнилося 18-ти років. Так наприкінці 2004 року «дітьми війни» стали майже 8 мільйонів українців. Подібного закону про радянських військовополонених – жертв нацистського геноциду, не ухвалено дотепер. Іншими словами, і серед колишніх солдатів Червоної армії зберігається дискримінаційна градація, започаткована ще в радянський час, коли усі, хто потрапив до полону, вважалися «зрадниками Батьківщини».
Шоа: локальна пам’ять та національний наратив
Від початку 1990-х років «мирних громадян–жертв фашизму» було можна назвати за національною приналежністю. Держава не чинила перепон відродженню пам’яті про геноцид євреїв, які в радянському образі війни принципово не вирізнялися із загальної маси жертв нацизму, але сама практично не брала у цьому участі. Тому одразу увиразнилися регіональні диспропорції: у Галичині, де нині фактично немає єврейських громад, старовинні синагоги чи цвинтарі перебувають здебільшого у жалюгідному стані, а в Дніпропетровську – місті з впливовою єврейською громадою – не тільки відреставровано синагогу, а й розпочато будівництво найбільшого в Європі общинного єврейського центру з музеєм євреїв України.
Депортація кримських татар у контексті сучасних проблем півострова
Радянські депортації національних груп за звинуваченням у колективній «зраді Батьківщини» були абсолютним табу в історії «Великої Вітчизняної війни». Віктор Ющенко був першим президентом України, що згадав про депортації у промові на 9 травня: «Переконаний, що в цей день потребують слів солідарності наші співвітчизники – кримські татари, яких з особливим цинізмом торкнулась і війна, і післявоєнні репресії».
Ця згадка не вирішила численних проблем кримських татар, які почали повертатися до Криму з заслання наприкінці 1980-х років. Український парламент так і не прийняв неодноразово обговорюваного закону «Про відновлення прав людей, депортованих за національною ознакою» чи закону про «корінні народи». У Криму зберігає гостроту невирішена у правовому полі проблема землі та представництва кримських татар в органах влади півострова (дотепер кримські татари, які становлять 13% населення Криму, посідають не більше 3% владних посад).
Попри свідоме провокування конфлікту, яке прийшлося на перші роки президентства Леоніда Кучми, в Криму вдалося уникнути військового протистояння. Крим не став українською Абхазією, Косовим чи Придністров’ям. Але чимало тенденцій соціально-політичного розвитку автономії викликають серйозні побоювання. За даними соціологічних опитувань населення Криму достатньо чітко поділяє себе на «слов’ян» (росіян і українців) та «татар». Кожна група вважає себе упослідженою в правах, а іншу групу – упривілейованою. Більше того, під кінець президентства Ющенка Крим став єдиним регіоном України, де більшість населення декларує неприйняття України як батьківщини (2008 року позитивно на запитання про ставлення до України як батьківщини відповіло тільки 40,1% респондентів, хоч 2005 року таких було 74%).
Проблема кримськотатарської ідентичності та пам’яті про депортації, як і пам’ять про Шоа, залишається передусім проблемою цієї національної групи, до котрої більшість українського суспільства ставиться радше байдуже. У шкільних підручниках депортація кримських татар згадується, оскільки цей сюжет добре вписується до наративу репресій центральної та зовнішньої щодо України радянської влади. Водночас образ кримських татар в українському підручнику історії надалі підпорядкований радянським пропагандистським кліше. Кримські татари постають у ньому як агресивні та кровожерливі сусіди козацької України, які тільки й робили, що нападали на українські землі та зраджували своїх козацьких союзників.
Про загрози і принади плюралізму пам’яті
У пострадянській Україні, на відміну від Росії чи Білорусі, за двадцять років незалежності так і не сформувався єдиний наратив війни. Різні образи війни співіснують, конкурують та взаємодіють. При цьому ключові позиції зберігає злегка модифікована радянська схема, головними детонаторами котрої виступають регіонально (Галичина і Волинь) чи національно (кримські татари, євреї) забарвлені традиції. Загалом досить важливий у самопрезентації України образ нації-жертви двох тоталітаризмів не так легко поєднати із образом країни-переможця.
Відсутність цілісного та переконливого українського наративу війни призводить до спроб, особливо на державному рівні, поєднати непоєднуване ціною замовчувань, спрощень і недомовок. Сформований в країні рятівний плюралізм пам’яті функціонує не стільки як простір діалогу, скільки як замкнені в собі й достатньо агресивні наративи, які співіснують тому, що не можуть знищити конкурента. При цьому кожен із них (націоналістичний чи неорадянський) уникає питань про власну відповідальність: за погроми, репресії чи каральні операції. Відповідальність за всі жахіття та злочини війни перекладається на зовнішні сили: німців, переодягнені в форму УПА загони НКВС, польське підпілля, Кремль.
Сучасна Україна надто далека від образу держави, за котру проливали кров і червоноармійці, і воїни УПА. Більше того, обидві групи вважають, що саме вони обділені увагою та пошаною, тоді як протилежна група отримує забагато уваги від держави. Демонстративно відмовляючись від діалогу з іншою стороною (попри поодинокі винятки, що тільки підтверджують правило), і об’єднання радянських ветеранів, і братства воїнів УПА демонструють відданість пропагандистській риториці часів війни. І в цьому вони напрочуд подібні.
Відсутність широкого суспільного консенсусу з приводу війни, з одного боку, перешкоджає формуванню загальноукраїнського образу минулого, але, з другого, заважає його однозначній інструменталізації. Питання, чи варто Україні прагнути до єдиного, спільного наративу, чи продуктивніше послідовно збільшувати простір плюралізму, залишається риторичним. Не в останню чергу, через слабкість держави, брак стратегічного мислення її еліт та силу локальних традицій.