З українських родин Львова XVI століття лише декілька залишили по собі сліди в міських актах. Найвизначнішою постаттю того часу безсумнівно є Давид Русин, який, судячи з дуже численних записів, позовів і трансакцій, мав би належати до найбагатших львівських купців, а в руській спільноті займав дуже поважне місце. Як багато львівських русинів того часу Давид, або ж Давидко, бо й так часто називають його акти, займався великою торгівлею риби та орендував численні стави, і з цього приводу не раз точилися судові процеси, як, наприклад, із львівським архієпископом Павлом Тарлою про спуск води у ставі Плочична.
Дуже любив Давидко позиватися, і більша частина записів про нього складається з позовів і суперечок, які не милували навіть руських владик, як, наприклад Арсенія Балабана. Давид жив дуже довго і до найповажнішого віку був активним громадським діячем, тому акти починають навіть титулувати його Davidus senex (Давид старий). Будучи бездітним, він вирішив всі свої матеріальні статки присвятити православній громаді і наприкінці життя почав будувати вежу при тодішній головній українській святині, яка згодом отримала назву Волоської церкви, а будівництво це довірив архітекторові Петрові, названому Красовським, який був італійцем зі Швейцарії, а львівське прізвисько отримав у каменярському цеху.
Вежа, зведена коштом Давида, незадовго до свого завершення завалилася, частково через неякісний матеріал, більше ж через недбалу роботу попередника італійського архітектора, місцевого муратора Фелікса Трубача. Денис Зубрицький у своїй хроніці вважає, що дідусь Давид, «приголомшений цим нещастям» і втратою 3 500 золотих, які пожертвував на зведення вежі, занедужав і помер. Виглядає це трагічно і могло б навіть послужити темою для новели, герой якої, котрий усе своє життя мріяв про зведення монументальної вежі і працював заради цієї мети для свого народу, раптом бачить, що ледь не довершена його мрія, ідеал усього його життя, миттєво валиться і перетворюється на уламки. Насправді ж дійсність була набагато прозаїчніша: Давид Русин не хворіє і не помирає, а жваво судиться з архітектором і відсуджує у нього 310 золотих, суму дуже далеку від тієї, яку подає Зубрицький. Утім прикра невдача з вежею Успенської церкви все ж не завадила Петрові Красовському збудувати 1571 року чудову вежу львівського Вірменського собору, яка стоїть і донині.
З інших українських родин XVI століття в міських актах залишили по собі сліди Костовичі, Куриловичі, Бабичі і Красовські, або Стрілецькі, котрі найдовше втрималися на вершині руського патриціату, а наприкінці XVII століття стали шляхтою. Руські містяни здебільшого займалися торгівлею риби, перебуваючи під опікою великих магнатів або волоських господарів. Найбільше з львівськими русинами, а головно з Василем Куриловичем, підтримують стосунки князі Острозькі, як, наприклад, Костянтин Костянтинович, маршалок Волинської землі і володимирський староста, а також Беата Костелецька, мати знаменитої Гальшки Острозької.
Волоські господарі надають руським містянам буковинські ліси на так звані «буди» для випалювання поташу, який був одним із найважливіших предметів експорту і йшов великими баржами до Гданська. Також господарі використовують русинів як посередників у найрізноманітніших особистих справах і залюбки оточують себе ними при своїх дворах.
Докладніші відомості про руських містян маємо щойно у XVII столітті, у XVI ж вимальовується ще одна значна постать, навіки закарбована в історії львівської Русі, яка мешкала в одній із найгарніших і найвеличніших пам’яток старовинної архітектури Львова – грек із Кандії Костянтин Корнякт (1520-1603). Корняктів було двоє – старший брат Михайло і молодший Костянтин [на головному фото], перший помер невдовзі по прибутті до Речі Посполитої, другий, досягнувши величезного маєтку, породичався з можновладними польськими родинами, став шляхтичем і магнатом.
Заповзятливого грека з острова Крит мандрівна доля занесла до Львова в середині XVI століття, коли це прізвище починає з’являтися у львівських радних актах із невизначеним написанням. Натрапляємо на варіанти то Корето де Кандія, то Корніадес, то Карніакто, то Корнякт, і цей останній варіант зрештою за ним закріпився.
Костянтин Корнякт швидко розбагатів на торгівлі вином, але це був лише початок його кар’єри. Маючи чудові економічні зв’язки на Сході, володіючи блискучою ерудицією та інтуїцією у торгівельних та державних справах, знаючи декілька східних мов, він стає особистим секретарем польського короля Сигізмунда II Августа, за що той дарував йому дворянський титул. 1576 року інший король Стефан Баторій підтвердив це дворянство і спеціальним декретом дозволив будівництво палацу на Площі Ринок.
Зведення розкішного палацу Корнякта зі знаменитим Італійським подвір’ям було завершено 1580 року, а до того часу цей казково багатий олігарх, який фактично контролював усю торгівлю вином на Чорному морі і в якого просили позики королі Речі Посполитої, 26 років мешкав у скромному будиночку на три вікна по фасаду, бо Магдебурзьке право забороняло будувати розкішні будинки містянам, якщо вони не мали особливих заслуг перед містом і державою, підтверджених наданням шляхетського титулу.
Лише отримавши від двох королів цей титул і право на будівництво, яке не можна було купити за жодні гроші, Корнякт нарешті оселяється в ексклюзивному розкішному палаці, предметі королівських заздрощів, яким ми милуємось і донині. Тут зайвий раз подивуємося верховенству права у нормальній європейській державі, та ані трохи не здивуємося теперішнім часам, коли якесь бидло, приїхавши до Львова з забитого села, де його тато вкрав пів колгоспу, незаконно будує собі палац у парковій зоні, на що б ніколи не зважився не лише законослухняний олігарх у Речі Посполитій, але навіть міністр чи голова парламенту Австро-Угорської імперії.
Повернувшись до Корнякта, зазначимо, що згодом він здобуває посаду першого митника Речі Посполитої і отримує контроль над торгівлею на території Галичини, Київщини, Поділля, Волині та Підляшшя. Висока посада дісталася Костянтину Корнякту власне завдяки великим позикам, котрі він завбачливо надавав польським королям. Талановитий банкір і фінансист позичав гроші під відсоток також і молдавським господарям, що було неабияким джерелом його прибутків.
Заробивши на оренді мит і на торгівлі мільйонний маєток, Корнякт одружується з Анною Дідушицькою, донькою Вацлава, і стає засновником знаної і блискучої польської родини, яка протривала до XVIII століття. Виходячи заміж за багатого грека, який ще вчора був гендлярем малмазії, трохи старша за нього Анна Дідушицька вступала в мезальянс, який виправдовувався лише вигідними матеріальними міркуваннями. Як істотно обійшлася Корняктові честь поєднання зі старим шляхетським родом, свідчать значні суми, записані у заповіті і прийняття умови, що надалі він особисто вже не буде займатися торгівлею.
Однак Костянтин Корнякт все ж не міг полишити своєї улюбленої справи – торгівлі вином. Над входом до його будинку висіла гілка ялини – знак того, що тут шинкують вином, але пускали до винарні лише заможних львівських патриціїв. У просторих пивницях зберігали вино, яке нагору подавали ліфтом. Зал освітлювався олійними світильниками, тут і досі збереглися забиті у стелю кільця, на яких вони висіли.
Невдовзі Корнякт стає найбагатшим громадянином за всю історію Львова, він купує чотири десятки прибуткових сіл у Галичині і два містечка: Гусятин і Куликів. Костянтин Корнякт був чи не найпотужнішим діячем української громади Львова за усі її часи. Досягнувши піку матеріального достатку і соціального престижу, львівський православний грек розвиває потужну просвітницьку, культурну і харитативну діяльність: будує власним коштом витонченої краси ренесансну вежу Успенської церкви (1578), яка зберегла для нас його ім’я, вступає до Ставропігійного братства, оплачує видатки у судових процесах, що тривали між братчиками і львівським магістратом, фінансує діяльність православної фракції польського сейму у Варшаві. Костянтин Корнякт залишив по собі у Львові добру пам’ять на віки і два шедеври європейського і світового ренесансу: вежу Успенської церкви і палац свого імені на площі Ринок. Цікаво, що залишать по собі у Львові сучасні керівники державних митних і податкових служб?
Серед чисто українських родин Львова XVII століття, які, як твердить історик Владислав Лозинський, «своєю діяльністю і значенням підіймаються не лише вище рівня самої Русі, а й міста загалом», він називає Хомичів, Лясковських і Стрілецьких, званих також Красовськими чи Красуцькими. З родини Хомичів найвидатнішим був Степан, містянин яскравий і красномовний, постать, гідна особливої згадки лише через те, що він належав до тих рідкісних, справді виняткових львівських українців, яким не бракувало ані щирості, ані відваги, аби сміливо визначити своє становище.
Степан Хомич як викривач не вагався перед радним чи лавничим урядом виголошувати доволі гіркі закиди, що свідчить не лише про його сміливий розум, але й показує у позитивному світлі тодішню міську владу, яка ставилася толерантно до різних думок. «Місто Львів не є в якійсь іншій країні, лише в Руській, – волає Хомич, виголошуючи промову перед лавничим урядом 1619 року, - не має на то ординації, хто де має мешкати, і це є початок заворушень у місті серед посполитих людей і, Боже борони, аби не прийшло до роз’єднання якого, бо якщо так зараз почнуть чинити Русі, то й вірменам буде так само, які є гіршої релігії, аніж Русь релігії грецької. А те, що тут кажуть, нібито Русь мала би бридитися унії, хоча це до справи й не належить, але нехай знає позивач, що не бридиться і про те Пана Бога просить, аби у союзі була, як і була раніше. Католиків русини теж не бридяться і загалом з ними готові до перемовин, але Русь дивує, чому католики воліють мати перемовини радше з євреями або з вірменами, аніж з русинами».
Родина Лясковських виходить на чільне місце у львівській Русі щойно на початку XVIII століття, у той час, коли Роман і Андрій Стрілецькі вже у XVII столітті належали до найбільш підприємливих, утім також і до найбільш неспокійних містян. В актах залишилося багато слідів їхньої підприємливості, а також сутяжництва, але годі визначити їхню індивідуальність у цих численних записах: вони підтримували торгівельні стосунки зі Сходом, постійно фігурували у реляціях молдавських господарів. Роман Стрілецький орендував так звані буди до випалювання поташу у буковинських лісах, а 1647 року з приводу цієї діяльності висунув претензії до молдавського господаря на суму 70 000 злотих, у чому знайшов потужну підтримку короля Владислава IV.
Роман і Андрій Стрілецькі або Красовські, а це друге прізвище використовується з часом усе частіше, безсумнівно належали до родини тих Красовських, які відзначилися в історії будови ставропігійної Волоської церкви. Здебільшого Красовські, а саме: Іван, Василь і Давид, були посередниками між Братством і волоськими господарями, які своєю щедрістю уможливили львівським русинам зведення цієї чудової святині 1629 року. Коли Стрілецькі були нобілітовані під прізвищем Красовські, нам невідомо, але те, що отримали шляхетський титул, здається, не підлягає сумніву.
На портреті одного із членів цієї родини Миколи Красовського, сеньйора Ставропігійного братства, вміщені герби Єліта і Яструбець. Уже 1654 року Андрій Стрілецький виробляє собі декрет Яна II Казимира, датований 11 травня, який надає йому привілей вільної торгівлі і вилучає його з усіх інших юрисдикцій, окрім королівської, і в цьому документі він названий Nobilis, що мало означати шляхтича, у той час, коли львівським містянам, навіть католикам, як відомо, було дозволено вживати цей титул щойно 1659 року.
Річ характерна і гідна здивування, що Андрій Стрілецький отримує цей привілей на королівський сервіторіат, тобто вилучення з-під інших юрисдикцій, окрім королівської, за «непохитну вірність, виявлену в бурхливих часах козацьких бунтів». Як розповідає нам історик Владислав Лозинський, Андрій був висланий як посол з листами шведського короля до козаків, аби їх підбурювати проти Речі Посполитої, утім ці листи він, замість козаків, видав польському королеві, який таким чином отримав докладні відомості про таємні плани неприятелів. Ця послуга й була основною мотивацією надання йому шляхетства.
Загалом же українська православна громада, до якої належали також і греки, відігравала істотну роль в економічному, культурному й духовному житті давнього Львова.