Легітимні вибори в ЛНР та ДНР відбудуться у першій половині 2016-го. Принаймні на цьому зійшлися учасники «нормандської четвірки» після телефонних переговорів 30 грудня. Місцеві вибори, покликані «перезавантажити» владу у непідконтрольних районах Донбасу, є головним моментом повернення регіону в Україну. Однак на практиці ці вибори можуть обернутися фарсом, а разом з ними – і процес деокупації Донбасу.
Загалом логіка Мінських перемовин зрозуміла. Сепаратисти мають скласти зброю, а Україна – піти на тимчасові поступки, надавши бунтівним районам розширене самоуправління. Ключовим моментом є місцеві вибори, які мають пройти на непідконтрольних територіях за українськими законами, під контролем українського ЦВК та за участі українських політичних партій. Фактично, це означатиме скасування «республік», які знову стануть частиною України.
Однак існує безліч нюансів, від яких залежить кінцевий результат мінського процесу. Перш за все, в Україні немає відповідної юридичної бази для проведення подібних виборів. Схоже, що цим питанням займуться наприкінці січня, після переговорів міністрів закордонних справ країн «нормандської четвірки». Судячи з того, як готували місцеві вибори 25 жовтня, президентові знову доведеться крутити в баранячий ріг і парламент, і ЦВК.
Згадаймо хоча б ситуацію з переміщеними особами, які не були допущені до голосування, тому що в ЦВК не змогли дати собі раду зі законами. Або ситуацію у Маріуполі, Сватовому та інших населених пунктах Донбасу, де вибори було визнано недійсними, причому зовсім не через військову загрозу, а через організаційний хаос та інтриги місцевого масштабу. І це – на підконтрольних Україні територіях, якими керують військово-цивільні адміністрації!
Втім, це ще дрібниці. Закон можна прийняти, а зірвані вибори – провести повторно. Проблема у тому, що в окупованих районах Донбасу вибори доведеться проводити за повної відсутності контролю над процесом. У первісному варіанті, на якому наполягав Київ, все було логічно: російські війська та найманці виходять з Донбасу, українські військові закривають кордон і лише потім починається підготовка до виборів. Але не так сталося, як гадалося.
Ще торік західні союзники заговорили інакше. «Відновлення повного контролю Україною над своїм кордоном на сході України та виведення іноземних збройних формувань відбудеться після завершення виборів», – заявив Франсуа Олланд у жовтні 2015-го під час спільної прес-конференції з Ангелою Меркель. Фактично, це означає, що реальний контроль за ситуацією під час виборів будуть здійснювати бойовики.
У таких умовах забезпечити процедурну чистоту виборів буде просто неможливо. Фальсифікації, тиск на членів виборчих комісій, залякування населення – сепаратисти зможуть робити все, що їм заманеться. Сумнівно, що «народна міліція» – тобто вчорашні солдати «армій» ДНР та ЛНР – стане цьому перешкоджати. Максимум, на що зможе розраховувати українська сторона, – це печальні звіти наглядачів ОБСЄ.
Намагаючись розділити відповідальність із західними союзниками, Порошенко запропонував на час виборів розгорнути в окупованих районах спецмісію Євросоюзу. Але сумнівно, що союзники погодяться взяти свою частку відповідальності за свято демократії під дулами російських автоматів. Тому вибори, на які покладають стільки надій, ризикують перетворитись на цілковитий фарс.
Хто забезпечить вільну роботу українських журналістів? Хто забезпечить участь українських партій у виборах? Всі ці питання – без відповідей. Схоже, місцеві вибори будуть відбуватися за старим сценарієм, коли сепаратисти розігрували спектакль за участю власних партій. Нагадаємо, в ЛНР чиновників-колаборантів та бюджетників масово записують в партію «Мир Луганщині», яку очолює Плотницький, а в ДНР – до руху «Донецька народна республіка» під проводом Захарченка.
Ймовірно, українські політичні сили на прийдешніх виборах буде представляти «Опозиційний блок». Принаймні ймовірність цього припускає Олександр Захарченко. Враховуючи тісні зв’язки верхівки «республік» з регіоналами, зокрема з Олександром Єфремовим та родиною Януковичів, вибори можуть стати взаємовигідним проектом для обох сторін. Кремль також буде радий побачити на Донбасі своїх старих союзників, а Захід, задоволений дотриманням формальностей, заплющить на це очі.
Ще одне принципово важливе питання – хто голосуватиме на цих виборах? З одного боку, це питання явки, а з іншого – це питання переселенців, які складають мало не третину населення окупованих територій. Відомо, що сепаратисти категорично не бажають допускати до виборів тимчасово переміщених осіб. У підсумку може статися так, що на виборах не буде ані політичної боротьби, ані процедури, ані репрезентативної кількості виборців.
Судячи з усього, міжнародна ситуація склалася таким чином, що Україні доведеться проковтнути ще одну дуже велику і дуже гірку пігулку під назвою «вибори заради миру». Сподіватись на те, що у «республіках» відбудеться реальне перезавантаження влади, – це оптимізм, що межує з ірраціональною вірою в диво. З таким же успіхом можна сподіватися, що сепаратистів прожене Дід Мороз.
Однак іншого виходу для України наразі немає. Обрана Заходом стратегія підтримки України дає результати, проте передбачає низку малоприємних рішень, які доведеться виконувати Києву. А українцям доводиться терпіти і плекати надію, що рано чи пізно цей абсурд скінчиться. Нічого не вдієш – іноді дорога до миру брукована не перемогами, а розчаруваннями.